Угоду про спорудження спільного підприємства з фабрикації ядерного палива для реакторів типу ВВЕР-1000 у селищі Смоліне на Кіровоградщині російська компанія «ТВЕЛ» та український державний концерн «Ядерне паливо» підписали ще в жовтні 2010 року. Україна має отримати в цьому підприємстві 50% +1 акцію, технологію ж нашій державі передадуть лише 2020-го.
Надії на завод
«Містоутворюючим підприємством у нас є Смолінська шахта, – розповідає про місцеве уранове виробництво селищний голова Смоліного Микола Мазура. – Вона утримує спортивний комплекс, стадіон. Нещодавно передали (на баланс шахти) бібліотеку. Та з часом уранової руди в ній стає дедалі менше. Настане страшний для нас час, коли її треба буде закрити. Населення це прекрасно розуміє».
З довготривалої перспективи небезпечне і неекологічне виробництво урану можна було би припинити, поступово дезактивуючи залишки шахтових відвалів. Селищу пережити закриття копальні могла би допомогти лише держава – спеціальною програмою, залученням інвестицій. Проте Україна так і не переглянула своїх планів щодо нарощування виробництва атомної енергії. Тому створення заводу ядерного палива і бачиться такою інвестицією. У Смоліному очікують, що на ньому буде створено близько 600 робочих місць.
Щоб поборотися за інвестиції «ТВЕЛ» та «Ядерного палива», селище змагалося в конкурсі з Жовтими Водами і Славутичем. Перемогу місцеві чиновники зустріли з ейфорією, проте її поділяли не всі.
«Я не можу сказати, що населення із захватом прийняло цю новину, – зізнається Мазура. – Тема, пов’язана з ядерною енергією, надзвичайно дражлива. Ширилися чутки, що тут буде цвинтар ядерних відходів, збагачувальний комбінат від Жовтих Вод або якийсь ГЗК. Мовляв, небезпечна отрута, кидайте квартири і їдьте геть. Коли ми зрозуміли, що наші перспективи реальні, вирішили розповісти людям, що тут має бути і, головне, наскільки це впливає на здоров’я».
Щоб подолати скепсис щодо будівництва заводу, у Смоліному розпочали інформаційну кампанію, яка була спрямована навіть на малюків. Кольорові комікси від НАЕК «Енергоатом» розповідають про «атомну еру» і переконують, що «за атомною енергетикою майбутнє». Загалом друкованої продукції вистачило на всіх. Демонстрували й фільми, у яких люди в білих халатах працюють на стерильному на вигляд підприємстві. Вручали інформаційні матеріали й пенсіонерам – найактивнішим учасникам суперечок щодо необхідності будівництва. Інтенсивна «інформаційна атака» спрацювала – на громадських слуханнях не прозвучало жодного голосу проти спорудження об’єкта.
Сумне й сумнівне лідерство
Кіровоградщина посідає друге після Севастополя місце в Україні за кількістю онкохворих – 434,5 злоякісних новоутворень на 100 тис. населення. «У нас поширені рак шкіри та легенів, – розповідає кіровоградський еколог з організації «Мама-86» Людмила Шестакова. – Влада ж каже, що радіація на це не впливає, а смертність висока через нездоровий спосіб життя, алкоголізм. Або що в нашій області природний високий радіаційний фон. Але поряд Черкаси – за розвитком Черкаська область така сама, але смертність там менша».
Незважаючи на те що уранові видобутки на Кіровоградщині проводяться понад 60 років, вплив радіації на здоров’я жителів довгий час залишався предметом здогадок. За даними нещодавно проведеного дослідження в межах проекту «Екологія Кіровоградської області», найбільшу загрозу для її мешканців становить газ родон, схильний накопичуватися в підвалах та приміщеннях першого поверху. Тоді як радіоактивні ділянки доріг або пил із відвалів великої небезпеки не становлять. Водночас місцеве населення якщо і знає про небезпеку родону, то не надто на неї зважає, мовляв, ми й так провітрюємо будинки.
Дослідження екологічної ситуації тут, на думку Шестакової, якщо й проводяться, то переважно перед виборами і лише для того, аби область дістала статус екологічно небезпечної зони. А відтак економічні преференції на кшталт доплати бюджетникам. Тобто йдеться не про усунення причин появи радіації, а саме про тимчасову грошову вигоду від визнання екологічних проблем на рівні держави.
Водночас держконцерн «Яде-рне паливо» інформує громадськість про те, що завод, який збираються будувати в Смоліному, не становитиме загрози для місцевого населення, а норми безпеки буде дотримано. «Можливий негативний вплив від виробництва ядерного палива на навколишнє природне середовище не перевищуватиме відстань у радіусі 2500 м від заводських будівель», – йдеться у відповіді концерну на інформаційний запит. За даними «Ядерного палива», за нормальної експлуатації викиди в атмосферу радіоактивних аерозолів сполук урану не перевищуватимуть норми.
Вибір без вибору
«Візьміть всю Україну – всюди є онкозахворювання, – вважає смолінчанин Віталій Чабанюк. – На це навіть увагу ніхто не звертає». З ним погоджується і місцева медсестра Віра Вітюкова. Жінка визнає, що в Смоліному високий рівень онкозахворювань, але вважає, що це характерно не лише для Кіровоградщини: «Та хіба тільки в нас у Смоліному? А в інших містах і селах як хворіють! Мені здається, що всюди таке».
Завод у місті Електросталь, що за 60 км від Москви, подібний до того, що має з’явитися у Смоліному. На Кіровоградщині мешкає кілька людей із російського міста. Є в селищі атомників і фахівці, які пережили Чорнобиль. Проте нове виробництво ядерного палива їх не лякає. «Радіація? Я звик до неї, – розповідає чорнобилець Іван Чорний. – Що ж вдієш? Діди-прадіди тут жили. Своя земля є своя – це життя. Може, пізніше діти наші щось скажуть. А ми вже…»
Петро Рудь – спрацьований чоловік у куфайці, тримає в кишенях дві пляшки горілки. Зараз на пенсії, працював «у підвалі» – так у Смоліному називають шахту. «Ми вже адаптувалися, – каже про небезпеку радіації. – Та купа більше забирає, ніж буде того заводу». Купою називають відвал породи, який назбирався за 30 років виробітку. За чотири роки її зменшили удвічі: спеціальне обладнання вимірює фон кожного каменя і сортує на щебінь або на переробку.
Примарна небезпека
Проживання поруч із урановими видобутками створює ілюзію «звикання» до радіації. І хоча смолінчани усвідомлюють потенційну небезпеку від ядерного виробництва, обирають менше зло не в останню чергу через те, що довгий час перебувають біля більшого. «Усі прекрасно розуміють, що шахта – це пил, на відвал викидають породу, – пояснює Мазура. – Вітер подув на селище – шкоди набагато більше. Я вже не кажу про вилуження. Є певна шкода, але вона в межах норми, усе це жорстко контролюється. Ядерники добувають уран, щодня спускаються в шахту. Селище живе цим кілька десятків років. Там немає такого страху, ніж в інших людей».
Селищний голова Смоліного очікує дотацій на соціальну сферу: «Ми сподіваємося разом зі спорудженням заводу привести у відповідність наші комунальні мережі. Згідно із законодавством до 10% кошторисної вартості будівництва має виділятися на інфраструктуру населеного пункту». У місті є недіючий Дитячо-юнацький центр із басейном, спортзалом, актовою залою. На його утримання потрібна сума, яка дорівнює бюджету селища. Надії щодо його відродження теж покладають на завод. «Ми згодні, щоб якесь інше виробництво нам побудували. Нехай би і консервне. Тільки ж ніхто цього не робить…» – каже смолінчанка Марія Приймак.
Розвиток Смоліного щонайменше на кілька десятиліть наперед буде пов’язаний із небезпечним виробництвом. Та через безвихідь більшості жителів це не страшить: була б робота.