Скепсис щодо медіа — це світовий тренд: немає статистики, у яких країнах найбільше диванних експертів, але схоже, що відсоток усюди однаковий (за умов однакового рівня писемності). Проте в наших умовах є одна особливість: якщо світові мейнстримні медіа втрачають довіру, то зацькувати українські — просто священний обов’язок кожного.
Я в професії вже 20 років: не застав буремних 1990-х, але від нульових бачив усе на власні очі. Увесь цей час іззовні казали: та кому ви потрібні, ви всі продажні, гріш вам ціна, no future. Зсередини також нили: немає в цій країні справжньої журналістики, усіх розкупили олігархи, а тут ще й технологічна революція, алярм, рятуйте, no future. А медіа-караван ішов собі, не без втрат і втоми, проте чутки про його смерть досі залишаються суттєво перебільшеними.
Війна, а потім і пандемія добряче струсонули медіа. У випробуваннях завжди добре видно, хто чого вартий: хтось ризикує життям заради статті чи сюжету, а хтось розміщує рекламу «Что такое Новороссия». Хтось щодня хайпує на черговій панацеї, що врятує світ від COVID-19, а хтось популяризує вірусологію й не цурається йти до «чумних бараків». Власне, у цьому теж нічого нового, тому середньозважений портрет українського журналіста навряд чи хтось намалює: надто різні пазли назбиралися в цій мозаїці. Ми живемо між двома міфами. Перший — про всемогутність «четвертої влади», і недавнє парадне дефіле медійників у Раді яскраве тому підтвердження.
Читайте також: Комунікаційна пастка
Другий про те, що медіа нічого не вирішують (запитайте будь-якого диванного експерта чи конспіролога). Політики люблять погладити по голівці «ще одну гілку влади», щоб потім придушити в обіймах і підкорити собі. Незабаром 6 червня, професійне свято, День журналіста, тому ми побачимо парад привітань від чиновників різного калібру з побажанням «гострого пера». Песимісти теж свого не упустять: соцмережі вкриються жалобними постами про те, як ми все про… ли. А між цими екстремумами протікає справжнє життя і справжня робота. І реальні читачі-слухачі-глядачі її цінують. Тиждень, як і низка інших незалежних медіа, запустив під час карантину краудфандингову кампанію: на тлі одиничних коментарів зловтіхи від хейтерів десятки людей у цей непростий час підтримали нас гривнею. Так ми разом і вистояли. Тому ще раз подякуємо нашим читачам, завдяки яким журнал не тільки пересидів карантинну паузу, а й нарешті повертається у друк.
«Навіщо ви це робите? Залишайтесь, як і всі, онлайн», — нерідко можна почути на свою адресу. Видавати паперовий журнал нелегко. Адепти біткойнів і лібертаріанства здіймають брови, мовляв, друковані медіа must die як паровоз чи телеграф. Але реальність дещо інша. До речі, коли пандемія набула загрозливих світових масштабів, тема криптовалют якось сама собою зійшла нанівець, натомість попит на інформацію зріс. І він не міг не зрости. Бо люди хочуть знати. Усі без винятку. Питання лише в тому, який шлях отримання знань обере певний індивід.
Звичайно, кожне медіа має онлайн-версію, і це дійсно вимога часу. Але в інтернет-ЗМІ є одна велика спокуса: відсутність часових і просторових обмежень. Обсяг тексту, кількісті фото і тривалість відео визначаються радше на смак, аніж задаються форматом носія інформації. У цьому є безумовні переваги: можна завжди зробити повнішу версію. Але є й недоліки: онлайнові бренди розмиваються. Хто не чув мемічну фразу «Читав я десь в інтернеті…», бо мало хто здатний згадати, де саме. З друкованими медіа не так: читач пам’ятає запах, тактильні відчуття і дуже часто верстку видань, які не читають десятками, як сайти. У світі 3D-принтерів попит на хендмейд залишається сталим. Так само й із онлайн та іншими медіа. Майже ніхто не відмовляє собі в інформаційному фаст-фуді, однак смак — це не завжди про швидкість і доступність. Журнал обмежений у часі та просторі, і в цьому його сила: ми обережні зі словом, бо маємо ліміт шпальт. Ми знаємо ціну своєї помилки: схибили, то доведеться визнавати, а не підтирати свої грішки швиденько через CMS і вдавати, що нічого не сталося. Новина в онлайн-медіа, як засвідчили дослідження, живе добу. Якщо поталанить. Життєвий цикл тижневика значно триваліший, тому ми не пишемо текстів-одноденок. Журнали можна збирати в колекції, а про колекціонерів лінків чути не доводилося.
Читайте також: Із думкою про війну
Друковані ЗМІ вже не матимуть приголомшливих накладів, із цим варто змиритися. Але цінність не означає масовість. Сучасні журнали — це певні інтелектуальні клуби, довкола яких об’єднуються на тривалий термін за певним внутрішнім відчуттям приналежності до «своїх». Це відчуття, мабуть, доцільніше назвати цінностями чи ідентичністю. Коли ти передплачуєш журнал чи регулярно його купуєш, то ніби обираєш кольори футбольної команди, за яку вболіватимеш. Так, трапляється, що й вболівальницькі смаки змінюються, але це радше виняток, аніж правило. Обкладинка — ще один специфічний психоемоційний зв’язок з аудиторією, якого не мають інші медіа. Картинка, що «продає» зміст викладеного в тисячах літер. Це окремий вид мистецтва, що має своїх поціновувачів. Тому навіть під час карантину, коли випуски журналу виходили в електронній версії, ми не відмовлялися від мальованої обкладинки і працювали так, ніби завтра у друкарню. І ці обкладинки жили, нехай не у вітринах кіосків, але деякі з них буквально «розривали» соцмережі. Наприклад, попередній номер (Тиждень № 21/2020) із «бестіарієм реваншу».
Однак є речі, принциповіші за крафтовий смак журнальних текстів та ілюстрацій. Ми бачимо, як обурюються люди засиллям російськомовного продукту саме в сегменті друкованих ЗМІ. Тому й не відступаємо. Ми не в змозі переформатувати ринок (є ще надія на імплементацію мовного закону), але свою ділянки фронту готові тримати. Тому, можливо, раціональніше не побиватися над русифікацією преси, а помічати й купувати україномовну. Це не так хайпово, зате конструктивно.