Під чужими прапорами

Амстердам, хоч як це див­­но, був місцем, де іноді опинялися колишні невільники з України, бран­­ці татар і турків. Пояснюється це насамперед тим, що у XVII столітті Нідерланди мали надзвичайно розвинений флот, що налічував майже 20 тис. торгових суден, які можна було зустріти в найвіддаленіших куточках світу. При потребі їх могли переводити в категорію військових або ж супроводжувати бойовими кораблями. А сама столиця країни належала до найбільших економічних центрів Європи. Невільники могли різними способами потрапити на голландські кораблі або судна інших держав, а далі дістатися морем до Амстердама. Саме до цьо­­го міста наприкінці XVII століття приїхав російський цар, маючи на меті реалізацію цілої низки державних задумів, зокре­­ма й наймання на службу закордонних фахівців. Таким чином, шляхи московського посольства та українців, про яких ітиметься нижче, перетнулися.

Отже, в 1697–1698 роках Пьотр І організував поїздку до країн Західної Європи, в якій узяв участь і сам. Цей вояж мав велике значення для дальшого розвитку Московської держави, а тому й дістав гучну назву «вели­­­ке посольство». У ході тієї місії на царську службу було прий­нято багато людей, зокрема й фахівців морської справи. Переглядаючи документальні матеріали стосовно набраних тоді матросів, із подивом відмітив серед них записи про українців. Отже, кілька наших земляків були серед фахівців найрізноманітнішого походження, найнятих у Нідерландах для формування екіпажів російського флоту. Тоді голландці дозволили своїм морякам вступати на службу до московського царя, бо саме зменшили власні військово-морські сили по завершенні воєн за Пфальцьку спадщину. Екіпажі їхніх бойових кораблів мали відмінний вишкіл, і флот Нідерландів за рівнем підготовки був на той час найкращим у світі.

Читайте також: Хто зрадив гетьмана Мазепу?

А на російських кораблях до 1700 року команди комплектувалися виключно з іноземців, на допомогу яким при необхідності тимчасово призначали солдатів. Цар брав на морську службу всіх – від найвищих чинів до матросів, серед найнятих були представники різних національностей. Загалом на службу вступили 345 осіб. До Росії вони прибули в червні 1698-го.

Із чотирьох «російських», як указано на початку списку, моряків, котрих прийняли на служ­­бу в 1697-му, троє були українцями, а один із Білорусі. Украї­­нці походили з різних регіонів. Один назвався Лаврентієм Дмитрієвим і розповів, що походить із Харкова. Він був узятий у полон азовськими татарами під Ізюмом, коли будувалося це місто. За сучасними даними, 1681-го в Ізюмі під керівництвом полковника Григорія Донця була збудована фортеця, а отже, цей рік мож­­на вважати датою заснуван­­ня міста. Близько 1681-го й був узятий у полон Лаврентій Дмитрієв. Із дальшої розповіді мат­роса дізнаємося, що татари привезли його до Азова, де продали туркам. Потім бранець потрапив до Керчі, був у Царгороді та інших турецьких містах, де його використовували на всіляких роботах. Останнім містом Османської імперії, де полонений провів близько семи років, виявився Ізмір. Звідти Лаврентію пощастило втекти гол­­ландським військовим кораблем до Амстердама. Це сталося близько 1691-го, а отже, в полоні українець мучився близько 10 років. Опісля він брав участь у війнах між державами Західної Європи. На нідерландському кораб­­лі відплив воювати з французами. Під час бойових дій потрапив до них у полон. На території Франції матрос перебував, за його словами, близько двох із половиною років. Звільнившись, венеціанським судном приплив до Іспанії, а далі на голландсь­­кому військовому повернувся до Республіки Об’єднаних Провінцій Нідерландів.

Другий матрос представився як Іван Круз. Він народивсь у Києві, і ще в дитинстві його взяли в полон кримські татари. Цього українця теж продали до Царгорода. В османській столиці Іван жив близько трьох років, працюючи челядником у якогось турка. Потім його обміняли на араба, віддавши капітану голландсь­­кого військового корабля. Близь­­ко 12 років Іван служив матросом у нідерландців. За той час йому довелося багато побачити й, пев­­но, брати участь у бойових діях. Як повідав він сам, «бував і в турецькій, і в іспанській, і у французькій, і в інших землях на небезпечних військових кораблях».

Третього українця, згідно із записом документа, звали «Лаврим Войтехов син Думенський» (Лаврін Думенський). Народився він у Немирові, за віросповідан­ням був православним. У дорослому віці служив у панцирній хоругві з ротмістром Боваровським, брав участь у війні Речі Посполитої з Османською імперією. Одного разу під Кам’янцем-По­дільським (ним разом із частиною Поділля в 1672–1699 роках володіли турки) Лаврінові не пощастило: потрапив у полон. Близько двох місяців османи тримали його в Кам’я­­нці, а далі відвезли до свого міс­­та, яке Лаврін назвав Смаїлом. Потім полоненого переправили до Баку, а звідти в Царгород. У столиці імперії продали туркові, у якого він близько трьох років кухарював. Той, своєю чергою, – навернутому в мусульманство іспанцю. Від нового господаря українець утік на корабель французького посла. На його борту дістався Франції. Там найнявся матросом на венеціанське судно. А коли воно прибуло до Амстердама, українець змінив місце праці: перейшов на службу до голландців. Відтоді майже дев’ять років тривала його служба на військовому флоті Республіки Об’єднаних Провінцій. Причому Лаврінові довелося брати участь у війні з французами.

Читайте також: Донські землі у складі Запорізької Січі

Як мовилося на початку, ще один матрос-«росіянин» був білорусом. Звали його Петро Тимофєєв і походив він із Гдовського повіту.

Розповіді українських моряків про службу на голландських кораблях та участь у бойових діях проти Франції стосуються тогочасного великого європейського конфлікту 1688–1697 років, однією з назв якого є «Дев’я­тилітня війна». Конфлікт був спричинений тим, що французький король хотів здобути першість у Старому світі. Протистояла цим устремлінням коаліція європейських держав (Аугсбур­зька ліга), утворена в 1686-му. Англія та Нідерланди приєдналися до неї 1689-го, хоча у війну вступили ще восени 1688 року. Саме їхні флоти стали основни­­ми противниками французів на морях. Отже, українці могли брати участь у найважливіших операціях і битвах цієї війни. Тривала служба на флоті Нідерландів, поза сумнівом, сприяла тому, що вони стали добрими фахівцями своєї справи.

Принагідно згадаю ще одного колишнього бранця османів, що потрапив до Амстердама. 5 верес­­ня 1697-го до російських послів прийшов українець, але не мат­рос. Це був козак Василь Степанов. Він розповідав, що потрапив до турецького полону 28 років тому й тепер намагається випала на Батьківщину. Василеві дісталася нелегка доля гребця на галерах. Якимось чином він утік і опинився в Республіці Об’єднаних Провінцій. Видавши козаку певне государеве жалування, московити залишили його при посольстві, поки він збирався в дальшу дорогу.

Отакі незвичайні, майже фан­­тастичні історії траплялися з людьми, взятими в полон на українських теренах. Довгі роки вони поневірялись у неволі, воювали за інтереси держав, про які під час перебування на своїй зем­­лі, швидше за все, мало й знали, виживали і, завжди пам’ятаючи про свій край, сподівалися до нього знову дістатися. Мотив повернення в Україну був, очевидно, одним із головних, якими керувалися Лаврентій Дмитрієв, Іван Круз та Лаврін Думенський, наймаючись на службу до російського флоту. Може, це їм і вдалося. Принаймні вони були нечисленними щасливцями, одиницями поміж багатьох тисяч невідомих, котрі назавжди залишились у чужих непривітних землях.