Петро Якович Дорошенко: будівничий культурних інституцій Гетьманату

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття народництво перебирає домінантні позиції в українському суспільно-політичному житті, дедалі більше привносячи заперечення національної аристократичної традиції й різко негативне ставлення до поміщицького соціуму. Всупереч цьому частина  представників давніх українських аристократичних родин зуміла зберегти національну ідентичність та продемонструвати свій палкий патріотизм у вирішальній фазі національно-визвольних змагань 1917–1921 років. До цієї когорти належав і Петро Якович Дорошенко (1857–1919) – нащадок старовинного козацько-старшинського роду Климченків-Дорошенків.

Скарбник української старовини

Петро Дорошенко народився на хуторі Дорошенковому Глухівського повіту на Чернігівщині (нині – село Дорошенкове Шосткинського району Сумської області), який був родовим гніздом гетьманів України Михайла та Петра Дорошенків. Там-таки минули його дитячі роки. Середню освіту одержав у Новгород-Сіверській гімназії, згодом закінчив медичний факультет Київського університету.

Попри те, що Петру Дорошенку як талановитому хірургу пророкували гарну кар’єру при університеті або київській клініці, він повернувся на рідну Чернігівщину і 20 років працював земським лікарем у Глухові. Одружився з Марією Маркович – правнучкою генерального підскарбія Якова Марковича. Як відомо, українські традиції, які плекала родина Марковичів протягом XVIII–XIX століть, подарували національній культурі цілу плеяду визначних українських істориків, етнографів і письменників. А сама Марія Маркович була улюбленою ученицею композитора Миколи Лисенка.

Обравши професію лікаря, Петро Дорошенко одночасно захопився історією, особливо історію рідного краю, яку ретельно вивчав. Як згадував його небіж, відомий історик і український громадсько-політичний діяч Дмитро Дорошенко, «інтерес і любов до української старовини, до українського слова й письменства він виніс із своєї сім’ї, де батько його, шкільний товариш Куліша, зібрав як на ті часи значну українську бібліотеку, передплачував “Основу” й говорив не тільки в себе в хаті, але й з усіма знайомими не інакше, як тільки по українськи». Старший брат Петра Дорошенка – Василь – написав і видав 1863 року роман «На Україні» й поширював по селах книжки для народу, так звані «метелики» Пантелеймона Куліша.

Читайте також: Націоналіст, який став гетьманцем. Про життя, працю і політичні метаморфози Євгена Зиблікевича

У Глухові Петра Дорошенка обирають земським гласним спочатку повітового, а потім і губерніального чернігівського земства. Він став завзятим оборонцем багатьох справ культурно-просвітницького характеру: обстоював створення нових шкільних закладів та бібліотек, друк українських етнографічних та історичних матеріалів у земських виданнях тощо. Саме завдяки його зусиллям чернігівське земство виділило кошти на утримання національного українського музею Василя Тарновського. Невдовзі Петра Дорошенка обрано головою земської музейної комісії, якій підпорядковувався музей. А в Глухові він виступив з ініціативою створення місцевого музею старовини із солідною бібліотекою українознавства, основою якого стала колекція українського мистецтва ніжинського повітового судді, історика та мецената Миколи Шугурова (нині – Глухівський міський краєзнавчий музей).

Увесь вільний час Петро Дорошенко приділяв збиранню та дослідженню пам’яток української старовини. Особливо його цікавила історія Гетьманщини та генеалогія козацько-старшинських родів. Дмитро Дорошенко пізніше писав, що всі симпатії та інтереси його дядька полягали в царині історії, археології, історії мистецтва. Оселившись у власному маєтку в селі Баничі Глухівського повіту, Петро Дорошенко почав збирати архів та бібліотеку, де були майже всі українські видання, починаючи з першого видання «Енеїди». Сучасники згадували, що це була найкраща в Наддніпрянській Україні приватна українська книгозбірня. Петру Дорошенку вдалося віднайти для своєї колекції безліч цінних манускриптів, автографів, старих документів: універсали гетьманів України починаючи від Богдана Хмельницького з їхніми власноручними підписами; велику кількість автографів Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Максимовича, Миколи Костомарова та інших визначних українських діячів. На підставі архівних документів із колекції Петра Дорошенка здійснювали дослідження відомі українські вчені Олександр Лазаревський, Федір Уманець, Микола Василенко та інші. Поряд із цим діяч підтримував видання журналу «Киевская старина», співробітничав із Чернігівською губернською вченою архівною комісією. За словами Дмитра Дорошенка, його дядько належав і до старої Київської громади.

Плідною була співпраця Петра Дорошенка з відомим істориком, архівістом і генеалогом Вадимом Модзалевським, якому він допомагав у пошуку джерел та літератури для написання «Малороссийского родословника». Зокрема, Петро Дорошенко надавав Вадиму Модзалевському матеріали колекції та власні розробки для родоводів знатних старшинських родин: Дорошенків, Забіл, Іваненків, Кочубеїв, Марковичів, Миклашевських, Милорадовичів та інших, а також допомагав у пошуку давніх родинних портретів діячів доби Гетьманщини.

Однодумець гетьмана

У 1880-х роках Петро Дорошенко почав лікувати Михайла Скоропадського – старшого брата майбутнього гетьмана України. Скоропадські в той час мешкали в родинному маєтку в селі Полошки на Глухівщині. Згодом дружня приязнь була підкріплена тісною співпрацею над сімейним архівом Скоропадських. Як відомо, дід Павла Скоропадського – Іван Михайлович Скоропадський – був відомим колекціонером українських артефактів. Він прищепив сину, а згодом і онуку любов до історії та старовини. Батько Павла Петровича Скоропадського – Петро Іванович – багато зробив для пошуку та дослідження архівних матеріалів з історії їхнього роду.

Наслідуючи батьківську традицію, майбутній гетьман долучився до створення фамільної колекції Скоропадських, намагаючись відшукати та придбати документи, які належали різним гілкам цього великого роду. Упродовж усього свого життя він збирав та вивчав архівні матеріали про свій рід, про що, зокрема, свідчать сторінки його спогадів. Як згадував Дмитро Дорошенко, його дядько мав певний вплив на Павла Скоропадського «ще за його молодих літ, пробуджуючи в йому національну українську свідомість, а особливо інтерес до різної минувшини».

У своїх мемуарах гетьман зауважував, що з Петром Дорошенком, який був дуже розумною, глибоко освіченою людиною зі знанням до найменших подробиць історії рідної землі, вони годинами просиджували «у бесідах про минуле України». Він світоглядно й соціально був близьким майбутньому гетьманові України і справив суттєвий вплив на формування національної свідомості Павла Скоропадського. «Завдяки моєму дідові і батькові, сімейним традиціям, Петру Яковичу Дорошенку, Василю Петровичу Горленку, Новицькому та іншим, – згадував гетьман, – незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну і не тільки як країну з тучними полями, з чудовим кліматом, але й зі славним історичним минулим, людьми, уся ідеологія яких різниться від московської».

Гетьман писав, що з часом їхнє знайомство «перейшло в міцну дружбу, яка нічим за цих 25 років не була затьмарена», і де б він не був, Павло Скоропадський постійно намагався підтримути зв’язок із Петром Дорошенком. «Він не раз приїздив до мене в полтавський мій маєток Тростянець… – зауважував гетьман. – Цей чоловік завжди здавався мені за своїм розумом і здібностями на диво скромним. Скільки бачиш нездар, які чваняться своїми знаннями, всі вони пнуться потрапити на перше місце, а тут людина справді видатна животіла все життя в тіні виключно через властиву їй скромність, хоча фактично часами йому доводилося виконувати надзвичайно важкі обов’язки в земській діяльності».

Читайте також: Історик, дипломат, лицар. Ким був князь Іван Токаржевський-Карашевич

Згодом до збирання і впорядкування архіву родини Скоропадських приєдналася й Олександра Петрівна Скоропадська (уроджена Дурново). Вона з дитинства захоплювалася генеалогією, колекціонувала та вивчала архіви своєї родини. Завдяки порадам Петра Дорошенка та його допомозі в пошуку архівних джерел Олександра Скоропадська склала родовід, у якому одну гілку складає рід Дурново, другу – Скоропадських.

Починаючи спомини про добу свого правління 1918 року, гетьман Павло Скоропадський писав:

«Як так могло статися, що з-поміж усіх людей, яких я зустрічав (а з людьми всіх класів і станів, особливо за час мого Гетьманства, зустрічався я дуже багато), як так могло статися, що з-поміж усіх цих людей не було жодної, яка б на запитання про те, як мислити ту Україну, яку ми створювали, уявляла її так, як я. Роблю застереження: один чоловік мене розумів, це Петро Якович Дорошенко».

Співтворець Української Держави

Напередодні революційних подій 1917 року Петро Дорошенко десять років був директором «Дворянського пансіону» – інтернату для бідних дворянських дітей, що вчилися по чернігівських середніх школах. У 1917 році очолив одну з перших приватних українських гімназій у Чернігові. Участь у політичних партіях Петра Дорошенка не приваблювала. Ба більше, за словами його небожа, Петро Дорошенко не бачив у тогочасних українських партіях «потрібних будівничих здібностей і широти розуміння державних завдань». Революційні події осені 1917 – зими 1918 років виявилися для нього трагічними. У листопаді 1917-го селяни розграбували та знищили багату збірку документів, творів мистецтва та бібліотеку, яку Петро Дорошенко зібрав у власному маєтку в селі Баничі, а в січні у Глухові у своєму помешканні був замордований більшовиками його старший брат. Незадовго перед тим на війні було вбито старшого сина Петра Дорошенка, і тоді-таки після довгої хвороби на сухоти померла його улюблена дочка.

Читайте також: Сергій Шелухин. Самостійник від юриспруденції

Але коротка доба гетьманування Павла Скоропадського дала змогу Петру Дорошенку реалізувати культурницькі прагнення багатьох представників української аристократії. Проголошення Гетьманату він зустрів дуже прихильно,  вважаючи, що ця українська традиційна форма правління краще, ніж будь-яка інша, могла забезпечити існування самостійної української держави. Гетьман запропонував Петру Дорошенку посаду прем’єр-міністра, вважаючи його кандидатуру такою, яка могла об’єднати різні кола українського політикуму, зокрема й із соціалістичного табору. Але Петро Дорошенко відхилив цю пропозицію: він не почував у собі вже досить сил і здоров’я для такої відповідальної праці.

Проте на заклик гетьмана прийняв Петро Дорошенко все ж прийняв посаду головноуповноваженого у справах національної культури й мистецтва. Це управління, залишаючись у відомстві Міністерства освіти і мистецтва, було цілком автономне й мало свій окремий бюджет, головноуповноважений мав права товариша міністра освіти і мистецтва.

А ще, як довірена особа Павла Скоропадського, Петро Дорошенко згідно з «Тимчасовим законом про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави Ясновельможного Пана Гетьмана всієї України» від 3 серпня 1918 року призначався верховним правителем.

Розбудова культурних інституцій

Справу розвитку національної культури, за словами Дмитра Дорошенка, його дядько розпочав «з усім запалом і відданістю». Петро Дорошенко мав дуже широкі плани в багатьох галузях: бібліотечній, архівній, музейній, театральній, у галузі збереження й реставрації пам’яток історії та старовини. Першим кроком стало створення низки державних установ, таких як Національний музей на базі Київського художньо-промислового і наукового музею; Національний архів та Археографічна комісія на основі попередніх напрацювань Київської комісії давніх актів; Національна бібліотека, Національна опера й Державний драматичний театр. Дуже важливою була робота не лише зі створення національних закладів культури, а й із забезпечення діяльності державних структур з охорони пам’яток історії та мистецтва, організації наукових досліджень пам’яток старовини та фінансування наявних музеїв, бібліотек, театрів.

У 1918 році в Україні працювало 36 музейних установ, які матеріально забезпечувалися державою. 16 липня 1918 року уряд своєю постановою асигнував кошти на завершення розкопок Зарубського монастиря біля Трахтемирова та на купівлю предметів старовини для Національного музею. До того ж гетьманський уряд виділив гроші на негайні потреби з реставрації Андріївської церкви та Софійського собору, які постраждали під час більшовицької окупації столиці України в січні – лютому 1918 року.

За поданням Петра Дорошенка 2 серпня 1918 року гетьманський уряд затвердив закон «Про утворення фонду Національної бібліотеки Української Держави» (нині – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). Документ передбачав, що при новоствореній бібліотеці буде відкрито «найповнішим чином розроблений відділ “Ucrainica”». Бібліотека стала книгозбірнею всіх «пам’яток духового життя українського народу і України (рукописних і друкарських)», зокрема виданих поза Україною. Одночасно держава фінансувала будівництво бібліотек Київського та Харківського університетів, проведення Всеукраїнського з’їзду бібліотекарів тощо.

Читайте також: Одеса і Булгаков. Скільки ще має прилетіти ракет, щоби ми перестали дивитися в бік російської культури?

Особливо цінував Петро Дорошенко національний театр. Він дбав про значну державну підтримку для театральних і музичних установ. Зокрема, 23 серпня уряд ухвалив постанову «Про заснування в м. Києві Державного драматичного театру». 30 серпня в Києві відкрито Державну драматичну школу, яка мала готувати режисерів та акторів; засновано Кобзарську школу, а 15 листопада – один із перших державних музичних колективів – Державний симфонічний оркестр ім. Миколи Лисенка. Саме за ініціативи Петра Дорошенка гетьманський уряд ухвалив рішення й виділив кошти для Українського національного хору під керівництвом Олександра Кошиця.

До державних театральних і музичних колективів запрошували найкращих акторів, режисерів не лише з України, а й українських співаків із московських та петроградських театрів. Українською мовою перекладали лібрето світових опер, розробляли репертуарний план на майбутній сезон 1919/20 років.

Петро Дорошенко також опікувався справою заснування українського державного університету в Києві та безпосередньо займався підбором належного для нього приміщення, а також справою створення державного університету в Кам’янці-Подільському.

За Петра Дорошенка Українська Держава продемонструвала суттєві досягнення в розвитку національного мистецтва. Поряд зі згаданими вище установами були засновані Національний архів, Національний музей, Перша капела бандуристів та інші. Держава розпочала проєкт спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві. І це лише частина заходів, до яких була прикута увага Петра Дорошенка. Важливо, що створення й подальша діяльність усіх означених установ супроводжувалася державним фінансуванням. Це дало потужний стимул для розвитку науки, освіти й культури, поновлювало національне життя конкретними досягненнями, яких не було ані за часів Центральної Ради, ані Директорії.

Після повстання

Під час повстання Директорії Петра Дорошенка просили взяти участь у спробах примирення ворожих сторін, і він дійсно на прохання гетьмана зустрічався з Євгеном Коновальцем, але зустріч залишилася безрезультатною. Петро Дорошенко залишився на своїй посаді після зречення влади гетьманом Павлом Скоропадським. Дорошенку було тяжко працювати за нових обставин, але покинути улюблену справу він не вважав можливим через переконання, шо служить українській національній культурі.

2 лютого 1919 року Петро Дорошенко разом із Директорією виїхав із Києва до Вінниці. Звідси він мав їхати до Кам’янця, і вже написав туди до знайомих, щоб йому допомогли знайти кімнату. Але в дорозі на станції Жмеринка його вмовили повернути на Одесу, де він міг знайти кращі умови для лікування. Там він кілька місяців мешкав у свого товариша, а в липні 1919 року був несподівано заарештований більшовиками.

За деякими свідченнями, знайомі Петра Дорошенка надіслали телеграму до голови Раднаркому Християна Раковського в Київ. Той у відповідь надіслав до Одеси розпорядження нічого не робити з ув’язненим без узгодження з урядом. Однак рятівна телеграма не встигла перешкодити виконанню вироку ВУЧК – 13 липня 1919 року Петра Дорошенка було розстріляно. Автор некрологу в журналі «Україна» писав, що причиною його загибелі стало його «славне історичне ім’я, яке він носив». Під час тортур більшовицькі нелюди «знущались над ним як над гетьманом Дорошенком».