Навіть собака стає в їхньому потоці якимось дивним: вдає, що також має якусь серйозну справу, теж немов кудись поспішає, опустивши погляд і намагаючись ні в кого не плутатися під ногами. Настільки сильна похмура енергія носиться вулицями від особи до особи. Мені самому іноді робилося незручно: ніби я встав не о шостій годині, а щойно, та й вирішив собі пройтися з песиком до перших розквітлих сливочок. А тим часом усі такі зайняті й напружені. Завжди собі в такі моменти згадую, як спокійно й радісно було колись жити поруч із залізницею, казармою мостоохорони, цвинтарем та інтернатом для невиліковних психічно хворих жінок.
Але тепер мені затишно й тут, на головній діловій вулиці. Бо ще й весна не скінчилась, а вже помітні перші приготування до виборів, які мають бути восени. Багато людей у місті покладають на них великі надії; це голосування, кажуть, може суттєво вплинути на наше життя. Якщо, звичайно, всі зроблять мудрий і правильний вибір. А для цього треба бути інформованим, розібратися в людях, об’єднатись і знаходити нові обличчя.
Мені стає спокійно, бо розумію, що все гаразд, що всі задоволені, життя триває. І ще я знаю: ніяких перемін не буде. Принаймні найближчими роками. І добре, бо вони ніколи не є безпечними. Це завжди ризик, що буде ще гірше (так стверджує особистий досвід більшості), що доведеться робити щось незнане й незвичне.
Не хочу образити нікого, хто так чи так потерпів від влади, держави, її законів, беззаконня, порядків і злочинів на всіх щаблях та гілках, але знаю, що нічого не зміниться ще довго. Не зміниться тому, що ніхто ніяких змін насправді не хоче. Бо ж основна маса просто потребує, щоб було так, як є. Систему стосунків і переживань, яка домінує в країні, не окреслиш формулою «так склалось і тепер уже нічим не зарадиш»; вона дбайливо й терпляче вибудувана всіма учасниками цієї великої гри відповідно до життєвих потреб кожного з них.
Я знаю, що кажу. Не тому, що мудрий, просто із власного досвіду відомо, що таке алкоголізм. Він добрий тим, що можна на собі побачити, як влаштовані всі ці механізми залежності й співзалежності. Тверезий п’яниця непомильно бачить найтонші вияви залежності довкола себе. Ще дуже важливою є така річ, що і кожна залежність, і кожна ситуація, пов’язана зі співзалежністю (а співзалежність – це залежність від того, хто є від чогось залежним), тільки на перший погляд видається унікальною, особливою, не такою, як в інших. Насправді ж усі вони не тільки дуже прості та нудні, а й працюють за типовим сценарієм. Хоч як винахідливо залежний утікає від себе, намагаючись захистити свою залежність, інший залежний відразу випасає ці прийомчики як невитравні знаки.
Не знаю чому (власне цим могла б зайнятися історична наука), але в українському суспільстві кількість залежних, які постійно створюють проблеми, й кількість співзалежних, які безрезультатно намагаються їх вирішити, є критично великою. Настільки великою, що здорові люди практично не мають голосу (вони, зрештою, передусім самі вже давно усунулися з вар’ятської поліфонії і мовчки виконують свій найбільший обов’язок – важко й радісно проживають власне справжнє життя, роблять персональні вибори, люблять інших істот і самих себе, звеселяючи Творця).
І якраз ці численні залежні й співзалежні умудрилися нав’язати суспільству правила своєї насолоди. Одні плекають власні залежності, інші впиваються своїми стражданнями співзалежності. Виникає враження, що такий тип узаконених стосунків є головним і єдиним набутком української демократії. Так звана влада в Україні – це наркотик, алкоголь, на який підсідають схильні до залежності. Так звані виборці, електорат – це співзалежні, які не можуть собі дозволити перестати сприяти залежним отримувати свій наркотик.
Залежних – як-то типових залежних – по-справжньому не цікавить ніщо, крім предмета їхньої залежності. Вони нічого не можуть зробити ні із собою, ні з чимось іншим, вони брешуть, викручуються, вигадують нові ходики, їх ковбасить, їх кидає від депресняка до підриву, їм страшно, їх довбе почуття провини, вони не знають, чого хотіти й куди йти, вони виправдовуються, заперечують очевидне, обіцяють узяти себе в руки й усіх любити, вони замахані суєтою та намаганням опанувати ситуацію, вони гонять – і їх самих щось жене так, що немає вже сили жити. Але вони не можуть зупинитися навіть тоді, коли стара насолода обертається мукою.
Співзалежні натомість жаліють себе, нарікають на понівечену долю, рюмсають і обурюються, плачуть, проклинають, зневажають своїх мучителів і знову ж таки себе, нікому не довіряють, пробують вплинути на залежного, очікують чудесного вирішення власних проблем, чекають, коли мучитель здохне, врешті самі рятують його від погибелі, а потім погоджуються ще й разом випити, лиш би це можна було контролювати.
Замість того, щоби просто припинити контакти зі своїм катом і ризикнути залишитися наодинці із собою.