Уперше міф про Ікара я почув, напевно, ще до того, як навчився читати. Може, тому що саме в усній формі передаються всі прадавні соціокультурні табу, з якими знайомляться нові покоління, ніби зі споконвічною пересторогою. Справді, міф оповідає про те, щó стається з тими, хто порушує заборони. Проте повчальнішою ця легенда стає, якщо почати її розповідати не з пригоди Ікара, а з історії його батька — зодчого Дедала. Низка його переступів починається з того, як він скидає з Акрополя свого учня-небожа, позаздривши, що той спромігся виготовити кращий інструмент. Опинившись у вигнанні на Криті, Дедал услужує дружині тамтешнього царя Міноса: виробляє для неї пустотілу дерев’яну корову, залізши в яку, жінка змогла задовольнити свою хтивість до бика. Потому Дедал майструє лабіринт, щоб заточити в ньому виплід нестримного сексуального зв’язку — Мінотавра. Та терпець царя урвався, щойно Дедал передав Аріадні клубок, який допоміг урятуватися Тезею. Тікаючи разом з Ікаром із Криту, Дедал спорядив сина парою зроблених із пір’я та воску крил і наказав не підніматися занадто високо, щоб віск не розм’якнув, але й не спускатися занизько до води, щоб не намочити пір’я. Самовпевнений Ікар спочатку злітає мало не до сонця, а відтак упадає додолу й гине в морі. Ох, і скільки ж тут порушено різних табу: заздрість, убивство, зоофілія, ошуканство тощо.
Власне, цей міф і є метафорою історії людства, яке поступово вповноважує себе на різні порушення заборон задля своєї емансипації, щоправда, досягає цього занадто дорогою ціною. Великою мірою йдеться про людську зарозумілість. Але людина наважується на неї аж ніяк не відразу. Утім, увійшовши у цю воду вперше, вона вже ніколи не зможе відмовитися від цього чину. Ось така виринає несподівана ідея, а спонукали мене застановитися над нею дві книжки про феномен зарозумілості: в одній її позначено фінським словом «ylimielisyyden» (Арі Турунен «Історія пихатості»), а в другій — італійським «arroganza» (Луїджи Дзоя «Історія гордині»).
Отже, наголошу ще раз: історію вільно зобразити як низку претензій спочатку окремих відчайдухів на самовладність, яка нерідко загрожуватиме небезпекою не лише їм самим, а й їхньому оточенню, байдуже в далекій, а чи в близькій перспективі.
Річ у тому, що на самісінькому світанку цивілізації людство встановило собі запобіжник у подобі божества. Проте все одно мало-помалу почали з’являтися урвиголови, котрі перебирали на себе функції керування собою та світом.
Іноді це дарувало людству непоганий шанс на самовладне існування, хоча водночас у цьому був і неабиякий ризик, адже після встановлення собі межі людина поволі відходила від домірності, ненастанно збільшуючи собі простір для дії. Уже давні греки усвідомлювали таку неоднозначну людську здатність, а тому позначили вихід за межу словом «гібрис» (зарозумілість). І було це зовсім не обережне, а сповна зухвале прагнення давати собі раду самостійно й рішуче.
На ранніх етапах свого існування людина бачила себе залежною від невблаганної долі, тоді як богам до неї, здається, взагалі жодного діла не було. Згодом вона приписувала божеству функцію справедливості, демонструючи в такий спосіб, що між земним і сакральним світом існує неусувний зв’язок, а отже, почала надавати значущості своєму буттю, уважаючи, що нею опікуються вищі сили. Та вже наступним її кроком стає спроба критикувати звичаєвість, яку здавна зараховували до божественних установлень. Але таке розширення нею своїх повноважень несло за собою лише більшу відповідальність. А ще далі, почавши звільнятися від божественної інстанції (прометеїзм), окремі відчайдухи силкувалися радикальніше позбуватися суспільних обмежень, посилюючи свої повноваження. Щоразу це спричиняло різноманітні звинувачення в надмірності. Шукаючи горизонти допустимого, такі паливоди могли шкодити всьому, що довкола, ба навіть удаватися до жорстокості чи свавілля. За кожний такий учинок передбачалися осуд і покарання з боку загалу. Постійно випробовуючи себе та вчиняючи із суттєвими перебільшеннями, такі сміливці зайвий раз упевнювалися в тому, що неодмінно здатні на більше. І таке їхнє переконання повсякчас дужчало. Тому не послух і скутість їх надихали, а безмежна воля. Це проявлялося не тільки в діях, а в ідеях і в способові мислити. Не божими намірами міряли тепер вони світ, а собою.
Читайте також: Невизнана слабкість
Правду кажучи, нерідко таке траплялось і на рівні системи поглядів і дій. Скажімо, такою стала християнська доктрина, адже підкоривши Римську імперію, їй удалося перетворитися на світову релігію. Здавалося, вона мала б вчергове притлумити кожну людину, про що свідчив інший міф — про первородний гріх. Утім теологія, завдяки античному спадку, сприяла раціональному осмисленню Бога та його гуманізації. Ба більше, від його імені окремі особи навчалися судити й правити у світі.
Гадана близькість до Творця врешті-решт закінчилася тезою про «смерть Бога», на чиє місце вже мітитиме сама людина.
Тимчасом європейська цивілізація, завдяки технологіям і продуктивності, а надто революціям і винаходам, ширилася всюдибіч (географічні відкриття, розвій секуляризованої думки) не лише не знаючи меж, а й подекуди не гребуючи агресивними засобами. Хай там як, а це не могло тривати нескінченно. Усередині західної цивілізації таки пробуджувалися помисли про те, що в якийсь момент наступної можливості вийти за межу просто не буде. Бо якийсь із виходів означатиме тотальний крах усього на світі. Щоправда, для декого це і досі є суто теоретичним положенням.
І хай скільки б часу не минало відтоді, проте хвороба зарозумілості наразі виглядає невиліковною. Проблема полягає ще й у тому, що на великій історичній дистанції чимало колишніх грізних імен утрачають свою пихатість і залишаються в пам’яті людей як величні постаті. Так, Александра Македонського часто згадують як знаменитого полководця, а не владику, якому чомусь закортіло назватися сином бога й почати змушувати оточення йому поклонятися. Чи хтось згадуватиме Чинґісхана чи Тамерлана винятково як кривавих різників, а не завойовників, які розширювали терени своїх володінь? Чи достатньо нам знати про Наполеона лиш як військового генія, а про Сталіна як успішного державного менеджера? Може, тому світ і донині ціпеніє від чергового ката, бо не знає, як протистояти його самовдоволеності. Хвороба перемоги, сп’янілість від влади, віра у власну непомильність і неконтрольована жадоба самозвеличення нерідко засліплює аж до кардинальної трансформації особистості, коли людині здається, ніби їй усе дозволено, а будь-які сигнали зовнішнього світу просто нечутні. Проте бути на гребні слави довічно ніколи не випадає. Колись має прийти той момент, коли людина має стати не мірою всіх речей, а межею самій собі. Не тому, що має зупинитися у власному розвиткові й не перевершувати саму себе, а тому, що мусить ретельніше добирати собі міру.