Перетнувши яку червону лінію в житті, ми перестаємо бути самокерованими особистостями? Відповідь на це запитання дістаєш, щойно починаєш аналізувати власні заздрощі. А вони, до речі, трапляються з нами куди частіше, ніж зазвичай собі помишляєш, адже належать до найінтимніших почуттів, як видно з того, як усі ретельно силкуються їх приховувати. Що й казати, ми неохоче помічаємо завидки в собі. Визнати, що ти людина завидлива, — це майже розписатись у своїй недосконалості, ба мало не ницості. Тому й плодиться зависність потай, щоб ніхто не вгледів. А зрештою, показовою рисою заздрісності є сумнозвісний лихий погляд. Його коли-не-коли ловлять на собі ті, на кого принаймні раз скоса позирали недоброзичливці. На рівні забобону є смішний ритуал: допіру зауважиш, як хтось глянув на тебе з явним наміром наврочити, — мерщій запхай собі дулю в кишеню. Це, звісно, такий собі запобіжник. Одначе не кожному таланить усе розкласти по поличках в історії та феноменології зависності, як це спробувала зробити Елена Пульчіні в книжці «Заздрість. Сумна пристрасть». А отже, варто вказати бодай основні точки типових заздрісних уколів.
Ну хто не був свідком ситуації, коли когось бере досада лише через те, що в його чи її буття раптово вривається людина, яка суттєво переважає якостями або достатком? Тоді відчай од усвідомлення своєї безпорадності буває таким сильним, що іноді доводить аж до помсти й охоти звести наклеп на того, хто видається вигіднішим.
Але стається й навпаки, коли після розпізнання талантів конкурента нарочито применшують свої. Тоді почуття власної неповноцінності виїдає останні нерви, і заздрісник потрапляє під подвійний прес: впадає в зневіру й проклинає іншого. На цій драмі побудовані найвідоміші сюжети.
Згадаймо гординю Сатани, а надто коли його завидки до всемогутнього Бога сягають критичної позначки, зроджуючи напади люті. Украй занепасти йому не дає зверхня велич. Утім, уникнути обрáзи й неповноцінності однаково не вдається.
Зауважмо, що таке почуття виростає внаслідок порівняння. Це той-таки погляд через паркан до сусіда, у якого чомусь усе завжди ліпше. Власне нарцисичні натури страждають од такого стану справ найбільше. А після порівняння неодмінно приходить оцінювання: «Чому так сталося? Ніби ж я все роблю так само! Часом навіть краще виходить! Чи не вартий я більшого?». На цьому рівні видно відмінність між ревнощами й заздрістю. Можна спочути заздрість до того, хто має пречудову дружину чи чоловіка. Утім, свою кохану людину ревнують через те, що на неї може посягнути хтось ще. Хай там як, а в ревнощах не видно такої шкоди, як у завидках, що подекуди розростаються до гігантських соціальних масштабів. Однак і заздрість, і ревнощі не раз набувають ірраціональної форми, позаяк обертаються проти того, хто їх спочуває. Скажімо, людина може легко поступитися своїми інтересами, аби тільки набагато гірше було супернику, ба навіть отримує задоволення від того, що тому непереливки. Водночас від самої заздрості втіха геть ніяка.
Читайте також: Опірність літератури
Певна річ, не всяке порівняння призводить до заздрості. Ба більше, зіставлення спричиняє і здорове змагання й мобілізацію особистісних сил. Без нього не було б емпатії чи допомоги. Проте важко погодитися з тезою Пульчіні, ніби порівняння здійснюють у спільній для обох осіб царині. Одне слово, твердження, ніби заздрість виростає в полі, де сторони співмірні, здається дещо натягнутим. Нерідко так звані звичайні люди заздрять і президентам, оскільки на практиці виходить, що мало не випадкова людина втне опинитися на високому місці. Крім того, заздрощі легко виникають і щодо багатіїв (скоробагатьків у нас теж хоч греблю гати), і просто відомих особистостей, а серед цієї братії трапляються вихідці із самого низу. Важко, щоправда, сказати, чи заздрять науковцям, якщо вони, звісно, не визнані лауреати чи винахідники, бо для того, щоб потрапити до їхнього осередку, необхідно чимало попрацювати. Утім, і в їхній когорті трапляються завидющі до успіху колег. У кожному разі найпершою умовою для прояву заздрості є рівність.
І все ж тенденція до зрівнялівки в соціальному середовищі швидко призведе до перетворення заздрості на ресентимент. А це не прості завидки, це кардинальна неспроможність конкурувати, що врешті виливається у внутрішній розпач через особисту поразку аж до самоотруєння й нездійсненного бажання помститися. У світі нобілітету ресентимент був ознакою рабів, яким удавалося часом перетворювати свою слабкість на вищу цінність і таким робом здобувати владу, що характерно для християнства чи багатьох егалітарних рухів. Але цікавою є і та думка, що ресентимент є закономірним і властивим психіці явищем, яке характеризує пригальмовані реакції, що послаблюють почуття приниження, перетворюючи їх на образу. Тож не поспішаймо робити із заздрощів остаточне тавро.
Заздрість має довгу історію. Ще греки створили міф про Ериду: незапрошена на весілля Пелея та Фетіди, ображена богиня кидає на їхньому бенкеті золоте яблуко з написом «Найпрекраснішій», спричиняючи завидющу суперечку поміж іншими богинями — Герою, Афродітою та Афіною. Утім, описаний випадок іноді тлумачать і як змагання. Хоча, не отримавши бажаного, наслідки суперництва все одно можуть призвести до заздрощів. Існує також біблійна оповідь про заздрісне вбивство Каїном брата Авеля, чиєму приношенню віддає перевагу Бог. Недарма ж у християнському переліку смертних гріхів, які перераховує Григорій Великий, завидки посіли друге місце після гордині. У соціальному плані вони шкодили не лише тому, на кого спрямовувалися, а й тому, хто їх спочував, адже ця людина знесилювалася. І от що більше з’являлося місця для індивідуального прояву й рівності в суспільстві, то частішали допитливі порівняння й виникали прикрі заздрощі. Щойно комусь кортіло набути привілеїв і визнання, успіху і слави, як одразу ж доводилося бачити схожі пожадання в інших.
Читайте також: Обави життя
Якщо в часи аристократії велич передбачала ризик і відвагу, попри те, що вона виборювалася, за висловом Гобса, у «війні всіх проти всіх», то в модерну добу здебільшого йшлося про змагання самолюбства. Тому передумовою сучасної заздрості є піднесення корисливої посередності, яка приховує нарцисичні схильності й ніколи не робить їх об’єктом самокритики. Хоча, скажімо, для Мандевіля нічого кепського в тому не було, бо вади, на його думку, тільки посилюють економічну конкуренцію. Тоді як підохочуване бажанням усім сподобатися, постійне поривання збагачуватися невпинно стискали пружину заздрісного суперництва. От і виходить, що людина сучасності вже далеко не самодостатня, не така незалежна й раціональна. Свою нестачу вона воліє компенсувати створенням образу, яким мають захоплюватися.
Кожен пнеться бути найвідомішим і водночас усі всіх у цьому наслідують. Успішних мало, тому починає розкручуватися заздрісне суперництво. Допоки це безпечно, багатьом хочеться, щоб їм заздрили. Лише так вони здатні відчувати свою повноту.
З усього випливає, що рівність неабияк сприяє заздрості. Бо якщо всі перебувають в однакових умовах, то щось завжди спонукатиме з’ясовувати, чому в когось виходить значно краще, ніж у нас. Але тоді можна списати на заздрість і питання про те, наскільки справедливими є досягнення іншого. Безперечно, ми знаємо про блага демократичної рівності й готові щораз їх захищати. Утім, індивід у цих реаліях швидко забуває, що передовсім сам повинен стояти на сторожі цих здобутків, а не очікувати, допоки хтось сторонній забезпечить його права. Як писав Алексіс де Токвіль, бажана рівність може перетворитися на одноманітність і конформізм. Ось чому рівність передбачає, що геть усі мали б сприяти умовам її збереження, а не лише вимагати її гарантування. Що ж стосується справедливості, то досягнути її можна лише неупередженістю, самодостатністю й солідарністю. Власне це наступний крок після забаганок індивідуалізму. Цілісності ніколи не досягнути без усвідомлення єдності, що назбирує окремості. Тому заздрити й викликати заздрість — однаково програшна стратегія, яка свідчить про невміння, а головне — небажання бути собою.