Визвольні змагання середини ХХ століття вивели на арену особливе покоління українців, які в боротьбі за державність спочатку відзначилися як члени ОУН у Другій Речі Посполитій, пізніше в лавах УПА, а після Другої світової війни в таборах ГУЛАГу або ж, розбудовуючи Україну поза Україною, в еміграції. Фундамент цієї генерації було закладено в 1920-х роках, коли польська влада часто цілком несвідомо заганяла молодь у підпілля і, як тоді жартували, «заповзялася перетворити всіх українців на націоналістів».
Конспіративна чи конструктивна праця
Перші визвольні змагання зазнали краху й обернулися величезними людськими втратами. Лише у Львові, де в 1910 році українці становили 19,2% населення, до 1921-го їхня частка вже не перевищувала 12,4%. Галицькі українці важко поверталися до мирного життя. З усіх можливих варіантів завершення війни їм випав один із найгірших: вони не лише не здобули державності, а й втратили фактичну автономію, яку мала Галичина в складі Австро-Угорщини. Усе це обірвалося в 1919-му: польсько-українська війна поділила мешканців Галичини, і алегорія, висловлена того самого року, що кордон між українцями та поляками пролягає серединою подружнього ложа, вмить стала анахронізмом.
«Східні воєводства і Східну Галичину віддано на відкуп неосвіченій і непридатній бюрократії, котра спирає свою владу на конфіскацію газет, розпуск товариств, тлумлення культурного й громадського життя українців і білорусів. Словом, фактична влада там потрапила до рук поліції та прокурорів. Бездумна політика щодо українців і білорусів штовхала Польщу в прірву, бо мільйонні маси українців і білорусів ненавиділи не лише тупу бюрократію, а й саму польську державність», — писав у середині 1920-х один із соратників Пілсудського політик Тадеуш Голуфко. Галичина, яка втратила ознаки автономії, була перейменована в Східну Малопольщу, а поняття «українець» замінили на «русин». Із установ зникли таблиці, написані кирилицею, а про крайовий сейм і вибори до нього взагалі довелося забути.
Читайте також: Російський націоналізм і Україна
Поодинокі польські голоси не раз пропонували переглянути ставлення до українців. Частково щоб заспокоїти західних союзників (лише в березні 1923-го Антанта передала Галичину Польщі). А дехто висловлював і цілком тверезі думки, вбачаючи в цьому користь для польської держави. Так, політик Станіслав Лось у листопаді 1922-го в доповідній записці до міністра закордонних справ Польщі пропонував відновити самоврядування та відкрити університет для українців, що «відверне руську молодь та інтелігенцію від конспіративної акції і змусить її, по суті, до конструктивної праці».
«Анатомічна робітня» Таємного університету. У цьому нелегальному закладі навчалося до півтора тисячі студентів, а його дипломи визнавали в університетах Європи
Проте влада перебувала в руках народних демократів (ендеків), які мали свій погляд на українське питання. Під особливим прицілом уряду опинилася освіта. Профільний міністр Станіслав Ґрабський щиро вірив у державну асиміляцію українців. «Пам’ятаю, як одного разу, вказуючи на полиці з книжками, Ґрабський сказав: «Уся українська література вмістилася б у вашій шафі», — пригадував Станіслав Лось. — Я відповів, що болгарська література, може, не зайняла б більше місця, але все-таки болгари є політичним чинником». З двох напрямів — конспіративної акції чи конструктивної праці — з подачі уряду ближчим для українців буде перший.
Покоління листопада
Спочатку удару по інтелігенції завдав ректорат Львівського університету, який відмовився приймати до навчального закладу осіб, які не служили в польському війську. Українській молоді, яка боролася як не в Січових стрільцях, то в Українській галицькій армії (УГА), не залишалося іншого виходу, як творити власний «таємний» університет. Уже в 1922-му, після року існування, на 54 кафедрах там навчалося 1258 студентів. Їх переслідувала й арештовувала поліція, тому заняття відбувалися в умовах суворої секретності в різноманітних приміщеннях. Вслід за бойовим досвідом, здобутим під час Визвольних змагань, молодь робила й перші кроки в підпіллі.
«Сидимо вже другий тиждень. Є нас понад 200. Маємо окремі келії, окремі райони в колишньому монастирі св. Бриґіди. Вже ніхто не заздрить тим, що на волі, навпаки, ті, що прибувають щодня й щоночі до переповнених келій, оповідають нам, що соромилися саме тому, що їх ще не заарештовано. Тягне, чоловіка, бачите, до товариства…» — писали студенти з в’язниці Бриґідки. Поява власного, хоч і нелегального закладу мобілізує суспільство. Інтелігенція долучається до ролі викладачів, студенти масово опановують ази конспірації, а громадськість збирає пожертви й бореться з «хрунями» — особами, які порушують бойкот після часткового дозволу вступати до університету.
Учні на вході до Української академічної гімназії у Львові. Влада не лише тиснула на освітньо виховний процес: у 1925 році приміщення було позбавлене свого традиційного напису. УАГ стала колискою організованого націоналізму, де наймолодші учасники утворюватимуть підпільні групи
Таємний університет проіснував до 1925 року. І якщо полякам і вдалося загальмувати приріст інтелігенції, то лише завдяки зміні пріоритетів, яка охопила молодь. Секретар кураторії університету, а згодом віце-маршалок польського Сейму Василь Мудрий зауважив: «Поважна частина нашої молоді займалася тепер конспіративною національно-революційною роботою в організації ОУН. Вона мало займалася наукою, зате жертвувала багато енергії, крови та життя для революційної боротьби, ниділа по тюрмах і виснажувалася». Вплив польської адміністрації відчують на собі й молодші школярі. У травні 1919-го, у розпал польсько-української війни, на відвойованій в українців території педагогів змушують прийняти присягу «вірності та послуху» Польщі.
Читайте також: Реабілітація наріжного каменя
Український вчитель, часто колишній вояк, піде на складний компроміс із совістю — дотримуватися формальних вимог польської держави, щоб зберегти робоче місце й далі навчати дітей. Та із цим компромісом дедалі важче буде миритися школярам — листопадовому поколінню, яке в дуже юному віці стало свідком тріумфу та поразки української ідеї. Згодом Олег Кандиба (Ольжич), один із них, озвучить це у своїй поемі:
«І бачили очі дитячі твої,
Широкі і схожі на рану,
Як люди, що знали визвольні бої,
Улесливо кланялись пану.
І слухали уші, коли вчителі
Учили, нечесно-лукаві,
Лучити гонори своєї землі
І службу ворожій державі».
Доки старші товариші боролися за університет, а вчителі намагалися пристосуватися до нових умов, які щоразу погіршувалися, юнацтво, залишене саме на себе, знайшло відраду в «Пласті». Хоча легальна організація теж зазнавала тиску. Так, у 1924 році, зійшовшись на свій перший з’їзд, пластуни потрапили під облаву. «Дві години тривала поліційна акція. Нарешті було дозволено провадити з’їзд далі. У залі залишено представників поліції… З’їзд продовжував свої наради аж до пізнього вечора. Акція поліції надзвичайно об’єднала учасників з’їзду, сіра дійсність спонукала рятувати організацію й залишити спір про несуттєві справи», — згадував Северин Левицький, якого обрали головою «Пласту». Того року його рідна сестра Ольга Басараб загинула за нез’ясованих обставин у камері в’язниці Бриґідки, і не один пластовий гурток було «розв’язано» за вшанування пам’яті революціонерки.
Тоді ж «Пласт» заборонили в Українській академічній гімназії (УАГ) Львова. І хоча дирекція закладу дивилася на заборону крізь пальці, діти на неї таки зважали: «Ми вірили, що «Пласт» мусить бути досить грізний, коли окупанти вважали конечним його заборонити», — згадував гімназист, один із майбутніх провідників ОУН Володимир Янів. Відтак учнів найвідомішої української гімназії охопила нелегальна скаутська діяльність. Йшлося лише про підпільні зустрічі, дискусії та розповсюдження літератури, яка в стінах навчального закладу була заборонена.
Lex Grabski та шкільний куратор
Освітня проблема набула значно більшого розмаху з травня 1924-го, коли законами міністра освіти Станіслава Ґрабського (Lex Grabski) школи національних меншин стали якщо не цілком польськомовними, то принаймні «утраквістичними» (двомовними. — Ред.). На практиці це прирівнювалося до першого. Офіційні цифри свідчили, що у Львівському воєводстві з 974 українських шкіл, що існували в 1922–1923 роках, у 1926-му лишилося 353, у Станіславівському 365 із 823, а в Тернопільському 146 із 653. Найгіршою була ситуація на Волині, де з 442 шкіл лишилося дві. «С. Ґрабський і без того невдалий закон про утраквістичні школи призвели до справжнього погрому українських та білоруських шкіл. Усі початкові білоруські школи зачинено, так само зачинено всі початкові українські школи на Волині та майже тисячу початкових шкіл у Східній Галичині. Державних середніх українських і білоруських шкіл немає, а приватні було ліквідовано у безглуздий і рафіновано жорстокий спосіб», — писав у 1926 році Тадеуш Голуфко.
Пластуни; перший праворуч Степан Бандера. Попри те що революційний рух черпав кадри з «Пласту», до його заборони в 1930-му молодь могла проявляти себе через легальну діяльність
Та якщо ця ситуація викликала справедливе обурення в окремих польських колах, то українська молодь цим не обмежилася. Нещодавні випускники Академічної гімназії 19-річний Роман Шухевич і 20-річний Богдан Підгайний на вулиці Львова застрелили шкільного куратора. На замах адміністрація відреагувала по-своєму: українських школярів змусили йти в похоронній процесії. «То й була та остання крапля, що переливалася, і з того часу всякий компроміс був уже неможливий», — писав у спогадах Янів. Юнацькі гуртки, які часто існували лише як пластові, тепер перебудовуються на конспіративний лад і по всій Галичині твориться організація «середньошкільників». І хоча після травневого перевороту 1926 року на місце ендеків до влади приходить Пілсудський, полегкості для українських шкіл не було. У щорічну шкільну традицію ввійшло відзначати іменини маршала Пілсудського та брати участь у заходах до національного свята 3 травня.
Читайте також: Фортеця зі скляними стінами
Гімназисти на це відповіли активним бойкотом: у святкових залах розкидали «смердючки», а під час урочистих походів до церкви старші товариші «нападали» на молодших і всі гуртом розбігалися, так і не відвідавши богослужіння за польську державу. Це оберталося виключенням «підозрілих» із гімназій та появою «конфідентів» — школярів, яких змушували доносити на своїх товаришів. Кожна акція викликала контракцію, і юнацьке підпілля набувало дедалі серйознішого вигляду. Слід віддати належне: у Другій Речі Посполитій до влади прийшли колишні бойовики, що боролися за незалежність Польщі. Лише напад на поїзд під станцією Бездани, який у 1908 році вчинили 19 членів Польської партії соціалістичної на чолі з Пілсудським, назвуть «акцією 4 прем’єрів» — саме стільки учасників нападу згодом стане керівниками польського уряду. Українська молодь зі шкільної лави брала польський приклад, що був популяризований.
Юнацтво ОУН
«Конспірація висіла в повітрі, всіх учнів опанувало прагнення героїзму, мучеництва, революційних чинів», — описував один із керівників підпілля в УАГ Орест Питляр. А інший, Онуфрій Максимів, додавав: «Хлопці легковажили собі політичну освіту і взагалі політичну роботу, для них усе варте уваги зачиналося від револьвера і гранати». Гімназисти та їхні старші товариші потрапляли на шпальти газет як фігуранти бойових акцій чи як підсудні на політичних процесах. Стіни гімназій для них були затісними, і вони все частіше брали участь у вуличних акціях. Одна з таких відбулася 1 листопада 1928-го, під час відзначення 10-річчя «листопадового зриву». Тисячі українців, які зібралися під собором Святого Юра, стали свідками того, як після богослужіння на балконі собору підняли велетенський синьо-жовтий прапор із нашитими літерами У.В.О. Той вечір закінчився масовими сутичками з поліцією та польським натовпом, що з погромами пройшовся по українських установах.
Молодь здобувала досвід і впевненість у своїх силах. У січні 1929-го, їдучи до Відня на установчий Конгрес, на якому кілька структур мали злитися в Організацію українських націоналістів, делегати від Союзу української націоналістичної молоді постановили: якщо новостворена ОУН відмовиться від революційної тактики, вони просто зірвуть Конгрес. Але до цього не дійшло. Євген Коновалець як лідер УВО, а пізніше й ОУН таки підтримав молодих крайовиків. Бойова енергія, яку всіляко стримували, вихлюпнулася влітку 1930‑го. Під час літніх «вакацій»-канікул молодь почала нищити польське майно і, за даними Gazeta Warszawska, до листопада 1930-го спалила 62 житлові будинки, 67 стодол, 78 господарських споруд і 112 скирт збіжжя та сіна.
Шкільна акція ОУН у першій половині 1930-х, село Ценів, Тернопільщина. Українська школа буде полем боротьби за «душу дитини»
Влада відповіла акцією «пацифікації», а разом із нею закриттям українських гімназій у Тернополі, Рогатині, Дрогобичі та Чорткові. Того самого літа під час нападу на поштовий віз під Бібркою загинув Гриць Пісецький, який під плащем був одягнений у пластовий однострій. Після акції він планував потрапити в табір. Це стало приводом для ліквідації «Пласту» в Польщі. Для молоді можливості конструктивної праці зменшувалися на користь конспіративної. І це за неймовірної популярності революційного руху. «Усі арештовані за політичні справи ставали в очах загалу національними героями. Кожний молодий чоловік мріяв про те, щоб засісти на лаві обвинувачених за українську справу», — зауважив адвокат на політичних процесах Степан Шухевич. Лише за неповні перші чотири роки діяльності ОУН на лаві підсудних опинилися 1024 українці.
Дуже швидко підпілля в краї, що тепер виступало під вивіскою ОУН, очолили колишні гімназисти, діти листопада, які визначали шляхи розвитку революційного руху. І якщо в еміграції й було інше бачення націоналізму, то в листі від 15 квітня 1932-го Коновалець закликав членів Проводу прислухатися до крайовиків: «Молодий націоналістичний рух на західних землях нас не толерує, я певний, одначе, що з його скріпленням і внутрішнім оформленням він, коли ми не намагатимемося знайти спільну мову, витворить свій власний провід».
Читайте також: Симулякр конфедерації
У першій половині 1930-х учорашні гімназисти значно частіше й ефективніше організовували бойові акції проти польської держави, ніж це в 1920-х робили колишні військові з УВО. Від куль молодих бойовиків загинули не лише начальник «українського» відділу львівської поліції та радянський дипломат у Львові, а й цілком, здавалося б, лояльний до українців Тадеуш Голуфко. Але постріли ОУН спрямовувалися і в українське середовище. У травні 1934-го в центрі Львова застрелили студента Якова Бачинського, якого підозрювали у співпраці з поліцією. Це був не перший замах на українця, але якби в якихось польських колах він і міг викликати зловтіху, то ненадовго. За якийсь місяць із того самого револьвера у Варшаві вб’ють міністра внутрішніх справ Польщі, а бойовик втече з місця пригоди.
Зміниться ситуація і в УАГ та інших українських гімназіях Галичини. Школярі дедалі частіше будуть причетні до справжніх бойових чинів, про які їхні попередники лише мріяли. А 25 липня 1934 року всю Галичину сколихне вбивство членом ОУН директора Академічної гімназії, колишнього старшини УГА Івана Бабія. Йому закидали примус школярів до співпраці з поліцією та видачу нелояльних гімназистів. Для цілого покоління української молоді, за визначенням Станіслава Лося, «конспіративна акція» стала ближчою за «конструктивну працю». І в цьому була заслуга й польської держави, яка в освітній та молодіжній сфері «заповзялася перетворити українців на націоналістів» і, здається, досягла в цьому успіху.