Людська посередність часом значно активніша, амбітніша, ба навіть агресивна, коли порівнювати її з талантом. Не відчувши в собі здібностей до реального діла, вона йде туди, де можна почуватися вищим за інших. У владу, в каральні органи. Ця теза знайшла конкретне відображення у практиці більшовизму, реальному втіленні утопічних уявлень про загальну рівність. За останні півтора століття «привид комунізму», що «блукав Європою», вкоротив життя багатьом мільйонам людей. З особливою ненавистю більшовики ставилися до інтелігенції. Не оминула ця доля й відомих київських архітекторів.
Читайте також: Поєдинок із молохом
ВИГНАНЦІ СОВЄТІВ
Владислав Городецький (1863–1930) – автор римо-католицього костелу Св. Миколая, караїмського кенаса, музею «з левами», «будинку з химерами» та багатьох інших будівель, інтелігент, інтелектуал, яскрава творча особистість, походив із шляхетної польської родини. Його дід зазнав утисків за участь у визвольному антиросійському повстанні 1831 року. Батька архітектора за активність у черговому антиімперському повстанні 1863 року позбавили маєтностей. А більшовицький режим загрожував «червоним терором», від якого гинули тисячі жителів міста.
Не дивно, що, начувшись і надивившись більшовицьких жахів, утративши майно та можливість працювати за фахом, на початку літа 1920 року, коли в місті перебувало Військо польське, Городецький із родиною залишив Київ. В польських містах він знов узявся до архітектури. Згодом американська інвестиційна компанія «Генрі Улен і К°» запросила його на посаду головного архітектора зі спорудження перських залізничних об’єктів. Та пережите в Києві все-таки відгукнулося серцевим нападом, від якого він помер у 67 років.
Із установленням більшовицької влади в Києві мусив назавжди залишити місто й Володимир Пещанський (1873–1926) – архітектор, археолог, мистецтвознавець, військовий інженер, автор кількох київських житлових будинків у стилях модерн і неоампір. У співавторстві з Василем Кричевським він спроектував Льотну школу прапорщиків, яку почали будувати під час Першої світової війни. Згодом ця будівля мала стати Військовим міністерством молодої Української Держави. Та, відчуваючи характер змін, які несла радянська влада, Володимир Пещанський 1922 року емігрував до «польського» Львова. Там працював у Національному музеї, якому подарував унікальну збірку українських старожитностей: ікони, килими, картини, вишивки, книжки тощо. Помер 53-річним.
Читайте також: Безоглядність таланту
ПОШУК «ВРЄДІТЄЛЄЙ»
Цивільний інженер, архітектор, професор Дмитро Дяченко (1887–1942) відомий як розбудовник стилю українського необароко в архітектурі. За його проектами в другій половині 1920-х років саме в цьому стилі споруджено навчальні корпуси та житлові будинки теперішнього Національного аграрного університету в Голосієві. Але збільшовичені колеги-заздрісники угледіли в тому прояв «буржуазного націоналізму». Творчість зодчого зазнала ядучої критики, навіть виник ярлик «дяченківщина» з негативним, зрозуміла річ, підтекстом, а в пресі з’явилися заклики, «щоб проекти масштабного будівництва переглядали представники робітничих мас». У 1930-х Дмитро Дяченко спроектував будинок Торгової академії (нині Міністерство науки і освіти, проспект Перемоги): мовляв, не подобається необароко – ось вам класицизм. Не допомогло: згодом талановитого українського зодчого репресували.
16 січня 1931 року був заарештований цивільний інженер, професор Київського будівельного інституту Василь Осьмак (1870–1942). Його авторству в столиці належать два гарні будинки бібліотек обабіч червоного корпусу Національного університету імені Тараса Шевченка, кілька інших значущих громадських та житлових будівель, розпланування стадіону «Динамо» та набережної Дніпра. Через дев’ять днів перебування під арештом зодчий «визнав себе винним у належності до військової організації, що поставила собі за мету захоплення влади у свої руки з тим, щоб передати її до установчих зборів». І 60-річному Осьмаку присудили п’ять років концтабору. Втім, через рік та два місяці справу переглянули, він був достроково звільнений. Тоді ж заарештували п’ятьох студентів-старшокурсників архітектурного факультету. Підступним шантажем та залякуваннями (аж до імітації розстрілу) хлопців змусили під розписку про нерозголошення проектувати об’єкти ҐПУ на Липках: два клуби, житлові будинки, казарму конвойних військ, внутрішню тюрму й так званий тюрпод – тюремний підвал, спеціально обладнаний для розстрілів. Керівником проектної групи ҐПУ примусило стати професора Осьмака…
Восени 1937 року, заповнюючи чергову анкету, відомий український архітектор Павло Альошин (1881–1961) великими літерами написав: «Автор музею Лєніна», – як своєрідний оберіг. Хоча споруджували цей парадний будинок за його проектом як Педагогічний музей цесаревича Алєксєя. Чи доля щаслива, чи «лєнінський» оберіг, однак Альошину вдалося уникнути репресій. Щоправда, вже по війні на якійсь високій урядовій нараді він рішуче відрізав першому секретареві ЦК КП(б)У Микиті Хрущову: «Хто ви такий, щоб мені вказувати?» Тож авторитетного фахівця виключили зі складу президії Спілки архітекторів.
МІЖ НАЦИСТАМИ Й КОМУНІСТАМИ
Величезним випробуванням стала для всього народу Друга світова війна. У Києві під час нацистської окупації, не маючи роботи за фахом, не витримавши моральних і фізичних поневірянь, голоду й холоду, померли архітектори Микола Даміловський, Іполит Моргилевський, Василь Осьмак, Валеріан Риков, Олександр Смик. А коли фронт зі сходу наблизився до Дніпра, дехто з київських зодчих, маючи досвід життя за більшовиків, відчув, що за визволенням від окупації почнуться чергові репресії. Отак у вересні 1943 року Київ мусили залишити разом із родинами Сергій Григор’єв, Василь Кричевський, Микола Шехонін. Подалися на Захід назавжди.
Читайте також: Київ під німцями
Сергій Григор’єв (1896–1975) відомий низкою довоєнних урядових житлових будинків у Києві й насамперед величною будівлею на Банковій, 11 – колишнім штабом КОВО (Київський особливий військовий округ). Авторові проекту поталанило пережити тодішніх високих замовників – голову раднаркому Панаса Любченка та командувача КОВО Йону Якіра, репресованих у ті ж таки 1930-ті. Провівши не з своєї волі два роки на окупованій нацистами території, Сергій Григор’єв чудово усвідомлював, що більшовицька влада цього йому не вибачить. Отак і опинився талановитий київський зодчий далеко за океаном. Професії не змінив: працював у американських проектних фірмах. Прожив творчо й активно ще 30 років по війні, виховав сина-архітектора Олега, який звів за власним проектом церкву Св. Катерини в столиці штату Міннесота: п’ятибанну, в стилі українського бароко. А на могилі батька установив стелу з полірованого граніту з українським орнаментом і Тризубом.
Восени 1943 року залишив Київ і класик української модерної архітектури, живописець, художник театру й кіно, педагог і автор дизайну Малого національного герба Тризуб (1918) Василь Кричевський (1872–1952). Мусив виїхати, бо з більшовицькими вихватками познайомився ще на початку лютого 1918 року, коли червоний бронепотяг розстріляв житловий будинок професора Михайла Грушевського на вулиці Паньківській, 9. Василь Кричевський був не тільки автором проекту цього будинку, а й мешканцем. Рятуючи найдорожче, втікав тоді під обстрілом із крихітною донечкою на руках. А вже в 1930-ті роки Василя Кричевського звинуватили в тому, що план будівлі музею Тараса Шевченка в Каневі, який він проектував, має форму хреста. Над долею уславленого впроваджувача українського народного стилю в архітектурі (найяскравіший приклад – будинок Полтавського земства) нависла неабияка, цілком реальна за тих часів загроза. Виручив один партієць (були ж і серед них люди), який зауважив, що бачить тут радше пролетарський молот. А цього вже ніхто не насмілився заперечувати. Тож досвід життя під совєтами підказував, що перебування в окупованому нацистами Києві цілком могло стати приводом для репресій. Останні роки Василя Кричевського проминули в далекій Венесуелі. Єдиним із великої родини, хто повернувся по війні до Києва, став молодший із братів Кричевських – Федір. Жив у злиднях та забутті в Ірпені, де й упокоївся 1947 року.
Вагомий творчий доробок залишив у Києві цивільний інженер, архітектор Микола Шехонін (1883–1972): комплекс військово-інженерного училища Цесаревича Алєксєя на Печерську, низка прибуткових житлових будинків у стилі неоампір, будинок Юркевича на Паньківській, 8 у стилі українського модерну, палац культури «Харчовик» на Подолі в стилі конструктивізму. Але й Шехонін розумів, що мусить рятуватися від повернення совєтів, бо добре пам’ятав 1937 рік. Так він опинився в Аргентині, де продовжував архітектурну практику: спроектував власний будинок, брав участь у створенні Воскресенського собору в Буенос-Айресі.
Геноцид інтелекту, що учинила більшовицька влада в усіх сферах людської діяльності, дається тепер взнаки і в архітектурі. Майже нічого вартісного в мистецькому сенсі за останні два десятиліття не було зведено в Києві. У царині зодчества панують марнославство, бундючна дурість скоробагатьків та голий зиск.
Читайте також: Люди натовпу: як створювався homo sovieticus