Перемога Партії регіонів на парламентських виборах 2012 року на сьогодні є передбачуваною як ніколи. Принаймні такого висновку можна дійти, порівнявши прогнози щодо «вдосконалення» виборчого законодавства після місцевих перегонів і розроблену Мін’юстом нову редакцію законопроекту про вибори народних депутатів України. Після кампанії-2010 Тижденьпередбачав, що під час парламентської буде скопійовано правила, апробовані командою Януковича на муніципальних виборах. Щоправда, на простому копіюванні регіонали не зупинилися – є і новації, хоча й теж прогнозовані.
Норми й очікування
Основна тенденція нового законопроекту – владна команда взяла курс на монополізацію свого становища у Верховній Раді України. Цьому сприятиме кілька факторів, зокрема ліквідація блоків як суб’єктів виборчого процесу і підвищення прохідного бар’єра з 3% до 5%.
Ліквідація блоків в умовах підвищення бар’єра означатиме удар не лише по опозиції, а й по партнерах Партії регіонів у парламентській більшості. Приміром, у світлі нової редакції виборчого закону з 5% бар’єром зовсім незрозумілими є перспективи Компартії. Соціологічні опитування засвідчили, що рейтинг комуністів коливається в межах 3–4%. Порятунком для них могло б стати блокування з іншими політсилами – утворення умовного лівого блоку за участю КПУ, ПСПУ Вітренко та решти партій «радянських патріотів» могло б забезпечити подолання проросійськими лівими прохідного бар’єра. Проте регіонали позбавили Компартію будь-якого маневру. Тому якщо фракція КПУ проголосує за його підвищення, то це означатиме лише наявність гарантій: результати виборів фальсифікують на користь Компартії.
«Регіональна команда» виконає роль похоронної і для кар’єри Володимира Литвина. Його політсила була готова до ліквідації блоків як суб’єктів виборчого процесу. Вже понад рік відбувався ребрендинг Блоку Литвина, спрямований на посилення впізнаваності Народної партії. А ось до підвищення виборчого бар’єра – ні. Водночас литвинівці не зможуть блокувати ухвалення нової редакції виборчого закону через перспективи притягнення спікера до кримінальної відповідальності у справі Гонгадзе. Як стверджують близькі до слідства джерела, нібито справа про службові злочини Володимира Михайловича вже готова.
Важка доля чекає й на опозицію. Хоча вона подібна до риби, щуки і рака, загроза втратити свої мандати змушуватиме об’єднуватися, тобто блокуватись. Але регіонали позбавили її такої можливості. 5% бар’єр – критична межа підтримки більшості опозиційних партій. Реальні шанси потрапити до Верховної Ради отримує лише «Батьківщина» Юлії Тимошенко. А такі політичні проекти, як «Фронт змін», «Свобода», мають парламентське майбутнє лише за умови набрання ними свого максимуму електоральної підтримки.
Для того щоби погіршити становище цих партій, достатньо визнати вибори недійсними на кількох дільницях, які дають високий результат ФЗ чи «Свободі», або штучно зменшити кількість голосів, відданих за них, і проблема вирішується сама собою. А технологічно зробити це дуже просто: 1) підконтрольна Партії регіонів окружна виборча комісія в день голосування приймає рішення про дострокове припинення повноважень членів визначених дільничних виборчих комісій (ДВК) від опозиції (ч. 2 ст. 37); 2) ДВК на виборчих дільницях на засіданні з підрахунку голосів своїм рішенням позбавляють присутності офіційних спостерігачів, інших осіб, посилаючись на те, що вони протиправно перешкоджають його проведенню (ч. 5 ст. 34); 3) члени ДВК роблять ще одну позначку у виборчих бюлетенях, відданих за опозиційні партії, а потім визнають їх недійсними.
Зовсім сумні перспективи в опозиційних малих партій, таких як «Наша Україна», Українська народна партія, Народний рух України, «Реформи і Порядок» тощо. За новим виборчим законопроектом у них жодного парламентського майбутнього. Фактично це означає, що вперше за роки незалежності із законотворчого процесу усувається цілий ідеологічний сегмент: нащадки колишнього Народного руху України, за винятком деяких депутатів, не будуть представлені у Верховній Раді. У Партії регіонів, вочевидь, таку можливість сприймають як позитивний момент. Але це недалекоглядна позиція, оскільки «націонал-демократія» у ВР – досить зручний спосіб легітимізації серед патріотичних виборців багатьох ініціатив Януковича.
Знову мажоритарка
Ще одним дуже потужним фактором посилення позицій Партії регіонів у парламенті стане запровадження змішаної пропорційно-мажоритарної системи виборів. Голосування за партійними списками завжди було механізмом представлення у Верховній Раді ідеологічних установок певних електоральних груп. Як засвідчили місцеві вибори, запровадження мажоритарки руйнує цю відповідність. Адже голосування за депутата в мажоритарному окрузі – це вибір не лише ідеологічний. На нього впливають підкуп виборця, іміджеві складові, адміністративний ресурс, матеріальні обіцянки кандидатів тощо. Зважаючи на незрівнянно вищу ресурсну базу (матеріальну, фінансову, адміністративну) партії влади, у мажоритарних округах регіонали можуть скласти серйозну конкуренцію опозиційним кандидатам не лише в Центральній Україні, а й на Заході. Для ілюстрації візьмімо вибори до Львівської обласної ради 2010 року. За партійними списками ВО «Свобода» отримала 25 місць, «Фронт змін» – 11, «Наша Україна» – 7, ПР – 6, НРУ – 4, «УДАР» – 3 (ФЗ і НРУ ще отримали по одному місцю за залишками). У такий спосіб регіонали здобули лише 6 мандатів плюс 3 мандати взяла лояльна на Львівщині до влади партія «УДАР». У той самий час ситуація в одномандатних округах якісно інша: ВО «Свобода» – 16 місць, «Фронт змін» – 6, ПППУ (Анатолій Кінах) – 6, УНП – 5, «Сильна Україна» (Сергій Тігіпко) – 4, ПР – 3, Народна партія (Володимир Литвин) – 3, НРУ – 3, «Відродження» – 3, УСДП (на сьогодні підконтрольна ПР) – 2. Інакше кажучи, на Львівщині з 58 мажоритарних мандатів 21 отримали представники провладних партій (ПР, ПППУ, «Сильна Україна», «Відродження», УСДП).
У розробленому відомством Лавриновича законопроекті відсутні ноу-хау щодо фактичного формування виборчих комісій за поданням партій, які мають свої фракції у Верховній Раді. Як і в попередній редакції закону про вибори, за поданням парламентських фракцій кандидатури обов’язково включаються до ОВК, непарламентських партій – за жеребкуванням. Аналогічно регіонали забезпечать контроль і над дільничними виборчими комісіями. В новому законопроекті також збережено інститут попереджень та скасування реєстрації кандидатів у народні депутати.
Перекладаючи мовою політики, кампанія з виборів народних депутатів України вже розпочалась. І Партія регіонів, використовуючи свій адміністративний ресурс – Мін’юст, перший крок до перемоги вже зробила. Якщо опозиція сьогодні буде пасивною, обіграти її під час виборчого процесу – питання техніки.
ОДИН ВИБОРЕЦЬ – ДВА ГОЛОСИ
Німецька виборча система поєднує представництво партій і зв'язок депутатів з виборцями.
Виборчу систему, за якою формується німецький бундестаг, вважають класичним прикладом змішаної, коли половина мандатів здобувається в мажоритарних (одномандатних) округах, а половина розподіляється між партіями пропорційно набраним голосам.
Німецька система побудована так, що вирішує більшість проблем, які постають під час запровадження змішаної системи. Так, збережено зв’язок депутатів і виборців, при цьому партія отримує загальну кількість голосів, пропорційну відданим за неї на виборах, а мажоритарники є лояльними депутатами своїх фракцій і не думають про перебігання під інші знамена. До того ж ураховується регіональна специфіка виборців, і навіть невеликі партії мають шанс на парламентське представництво.
Самі німці називають цю систему персоналізованою пропорційною (personalisiertes Verh?ltniswahlrecht), що відображає її формальну організацію.
Вибори до бундестагу відбуваються щочотири роки, якщо не оголошуються дострокові.
Усі 598 депутатів німецького парламенту обираються на пропорційній основі за партійними списками, однак особовий склад половини (299 осіб) визначає електорат. Кожен виборець під час голосування віддає два голоси: перший (Erststimme) за депутата у своєму одномандатному окрузі, другий (Zweitstimme) за партійний список.
До бундестагу допускаються лише партії, які отримали понад 5% голосів або чиї кандидати перемогли щонайменше в трьох одномандатних округах (набрали більше голосів, ніж інші).
Кількість мандатів кожної партії визначається пропорційно отриманим голосам: скільки відсотків голосів за неї віддано, стільки відсотків загальної кількості місць вона може посісти. Ця квота спочатку заповнюється переможцями в мажоритарних округах. Решта розподіляється між депутатами, обраними за 16 регіональними списками (для кожної з 16 федеральних земель партії формують свої списки; на кожній землі «розігрується» певна квота мандатів, пропорційна кількості населення).
Наприклад, політсила отримала 30% «других» голосів за свій список і виграла в 50 одномандатних округах. Це означає, що вона може претендувати на 30% від 598 мандатів (тобто 179). З них 50 місць здобувають мажоритарники, а решта 129 розподіляються між депутатами з партійних списків, яких обрали на 16 землях.
Якщо в мажоритарних округах партія взяла більше мандатів, ніж їй належало б за пропорційним розподілом, на ці додаткові мандати (Uberhangmandate) збільшується загальна кількість депутатів.
Наприклад, якщо партія набрала 20% і мала б посісти 119 місць у бундестазі, однак при цьому здобула 130 перемог в одномандатних округах, їй дозволяється зберегти всі 130 мандатів. А на додаткові 11 місць збільшується весь депутатський корпус: на час повноважень цього скликання бундестаг матиме не 598, а 609 депутатів.
Щоправда, за рішенням Федерального конституційного суду з 2011 року ця практика має бути припинена як така, що спотворює пропорційність представництва.