Різдвяний час традиційно надихає на думки про диво. Нібито будь-яка проблема може вирішитися сама собою. Усе може налагодитися, тільки треба вірити в це – та зробити певні кроки назустріч тому, кого вважаєш ворогом. Саме на тлі Різдва розгортаються події багатьох доволі банальних кінострічок про те, як важливо знайти примирення, адже «сам час Різдва спонукає нас до цього».
Російський президент Владімір Путін очевидно дуже гарно знає цю оптику західного суспільства – та саме перед Різдвом оголосив свою чергову ініціативу перемовин з Україною щодо нібито миру. У своїй промові він згадав, що Росія буцімто є готовою до перемовин, та тільки Україна не хоче чомусь до них приєднатися. Звісно, він заявив, що є відкритим до розмови з «братнім народом».
Для України, котра саме напередодні Різдва, 24 грудня, зазнала чергового терористичного удару російськими ракетами, що тільки в Херсоні вбили десятьох та поранили понад шістдесятьох людей, слова Путіна виглядають як чергова насмішка. Важко собі уявити, що хтось в Україні віріть у будь-яку серйозну готовність Кремля йти на переговори в тому форматі, що пропонує Путін, – без базових умов, без гарантій, без чіткого формату. Загалом, говорячи про російські пропозиції, треба завжди розуміти, що росіяни вкладають зовсім інший зміст у загальновідомі слова, і слово «перемовини» не є винятком.
Читайте також: Україна як сліпа пляма на видноколі німців
Перемовини для росіян є шляхом для досягнення однієї з двох цілей. Першу гарно описала президентка Естонії Кая Каллас: росіяни спочатку вимагають неможливо великих поступок – причому вимагають того, що їм ніколи не належало – а потім погрожують ультиматумами. А якщо перемовини почалися, то не йдуть на жодні компроміси, очікуючи, що на іншому боці завжди з’являться якісь голуби миру, котрі запропонують дати Росії хоча б щось. У результаті Росія виходить із перемовин із чимось новим, що ніколи не належало їй. Це стандартна тактика Москви, яку вона намагалася використати, скажімо, перед повномасштабним вторгненням у лютому, коли вимагала якихось фантазійних «гарантій безпеки» від Вашингтона, Берліна та Парижа.
Але є ще й друга стратегія Москви, яку вона використовує під виглядом «перемовин». Це спроба організувати собі паузу, коли її справи кепські. Щоразу, коли Росії треба перегрупувати своє військо, або накопичити техніку, або просто взяти паузу для розробки нової стратегії – вона просить про перемовини. Звісно – без відводу власних військ та без жодних умов. Саме для того, щоб мати можливість ударити знову – тільки з більш зручних позицій.
Цю тактику чудово описує ліричний герой вірша Кіплінґа «Ведмеже перемир’я» (The Truce of the Bear, українською назва не зовсім точно перекладена як «Мир із ведмедем»). У цьому вірші Кіплінґ описує жебрака-індуса, котрий постраждав колись від нападу ведмедя. Індус був мисливцем, що супроводжував англійців на полюванні. Коли одного разу індус уже був готовий застрелити ведмедя, той устав на задні лапи та, «мов людина», жалісно подивився на мисливця, нібито пропонуючи мир. Індус не вистрілив – та за секунду ведмідь зніс йому обличчя своїми лапами. Роками після цього покалічений жебрак ходить до англійців і попереджає їх, що «мир із ведмедем» неможливий – навіть якщо ведмідь «ходить, мов ми» та пропонує людям мир. Але англійці не слухають індуса так само, як він сам колись не повірив у те, що схожий на людину ведмідь може бути настільки підступним.
Ані у критиків минулого, ані в сучасних експертів немає сумнівів, що вірш Кіплінґа був написаний під впливом перемовин із Росією. Ідеї того, що Росії неможно довіряти та що її необмежена, безсоромна та мілітарна експансія під соусом погроз та шантажу – це російський природний стан, домінувала в британському суспільстві другої половини XIX століття. Це були погляди не тільки імперіаліста та расиста (треба відверто сказати це) Кіплінґа. Зовсім інша за своїми переконаннями людина – а саме Карл Маркс – говорив те саме у своїх статтях майже за 50 років до Кіплінґа.
«Є тільки один шлях робити справи з такою державою, як Росія, – для цього треба не боятися її», – писав Карл Маркс на шпальтах New York Tribune 7 квітня 1853 року. «Російський ведмідь очевидно готовий на що завгодно, поки він знає, що інші звірі не готові ні до чого», – жартував він у тому ж виданні вже 14 липня та продовжував: «Починаючи з 1815 року великі держави Європи нічого не лякалися більше, ніж зміни статус-кво. Але будь-яка війна між цими державами вже імпліцитно підриває статус-кво. Це і є причиною того, чому розповзання Росії по Сходу толерують та чому Росію ніколи не було запитано, навіщо Захід повинен залишатися нейтральним – (від неї достатньо почути) тільки якісь її пояснення, повністю абсурдні, але (вже одне) це рятувало Росію від реакції Заходу на російську агресію. Росія ж постійно прославлялася за свою стриманість та за щедрість своїх августійших господарів, які по-батьківськи дбали про те, аби прикрити голу та ганебну підлеглість західних урядів».
Якщо подивитися на ці два погляди, можна навіть подумати, що і Кіплінґ, і Маркс знали про анексію Криму та про вторгнення лютого 2022 року. Вони писали про те, як Росія грає на страхах Європи, як вона бреше та порушує домовленості, як безкарність породжує нові злочини.
Читайте також: Чи здатні німці захистити Берлін? Чому спроможність Бундесверу опинилась під питанням
Україна, на щастя (або на жаль – адже це розуміння далося її великою ціною), знає це краще за багатьох. Тому дуже важко уявити собі, що хтось в Україні серйозно буде просувати ідею перемовин із Росією як альтернативу воєнним діям. Очевидно, що готовність Росії просити перемовин викликана виключно тим, що вона зазнає поразки на полі бою. Тому це бажання Росії перейти до перемовин триватиме не довше, ніж вона примушена відступати під Херсоном або на Донбасі. Проте українське розуміння зовсім не значить, що ця ідея не зможе знайти своїх апологетів на Заході.
Можна сказати, що насамперед меседж Путіна спрямований саме на західних політиків та інтелектуалів, котрим більше подобається вигаданий світ, у якому із ґвалтівником можна домовитися (особливо якщо він ґвалтує не тебе), просто переконавши його жертву, що їй буде краще, якщо вона погодиться на «компроміс».
Звісно, що після Бучі, Ірпеня та Бородянки – а також після Маріуполя та масових ракетних атак на всі міста України – такі думки висловлюють доволі обережно. Але це не значить, що вони повністю зникли із західного інформаційного простору. Причому йдеться не лише про таких відданих путінських амбасадорів, як колишній канцлер Німеччини Ґерхард Шрьодер. Він, до речі, на початку грудня знову закликав «тих, хто несе політичну відповідальність, знайти волю та сісти за стіл перемовин». Політичний пенсіонер, що раніше підпрацьовував у Росії, здивував своїми висловами не багатьох. Але він не єдиний, хто закликає до примарного миру через перемовини.
Схожі погляди висловлюють дуже різни люди. 21 грудня голова КНР Сі Цзіньпін наголосив під час зустрічі з колишнім президентом і прем’єр-міністром Росії Дмітрієм Мєдвєдєвим, що вважає перемовини Росії та України необхідними. 25 грудня міністр закордонних справ Казахстану Мухтар Тлеуберді висловився в інтерв’ю японському NHK, що позиція Казахстану, зокрема позиція президента Токаєва, – це підтримка перемовин між президентами Росії та України. За перемовини висловлювалися такі різни люди, як Папа Римський Франциск та мільярдер Ілон Маск. Та навіть адміністрація президента США Джо Байдена, за даними CNN, на початку листопада наполегливо пропонувала президентові Зеленському оголосити про свою готовність до перемовин.
Звісно, не зважаючи на велику симпатію загалу до України, у світі залишилося багато тих, хто бажає їй поразки – хай навіть під соусом «мирних угод». Для цього є низка причин. Хтось має бізнес або політичні інтереси в Росії. Хтось боїться того, що переможна Україна перетвориться на потужного гравця у Європі. Хтось не хоче посилення східноєвропейської спілки держав. Хтось боїться, що поразка призведе до розпаду Росії та неочікуваних змін на політичній мапі світу (згадаймо заувагу Маркса майже двохсотлітньої давнини про те, що великі держави понад усе бояться зміни статус-кво). Хтось просто хоче використати сучасну підтримку України західними урядами як аргумент у власній політичній боротьбі – нібито на Україну безглуздо витрачають забагато грошей. Об’єднує їх одне – аргументація до нібито «розумних» та «моральних» рішень на відміну від «догматичних» та «мілітаристських» ідей підтримки України.
Як може реагувати Україна на ці «мирні» заклики – з огляду на те, що боєздатність української армії суттєво залежить від західної зброї та західної економічної підтримки? Очевидно, що неможливо оголошувати кожного іноземного політика, бізнесмена чи культурного діяча бовдуром, який не розуміє природи російсько-української війни (навіть якщо він таким і є). Таким чином можна досягти тільки погіршення іміджу України та надати аргументи тим, хто вимагає припинити військову підтримку України як нібито «занадто коштовну» та «марну».
Фраза про «кожну війну, що закінчується дипломатією» – це майже магічна формула німецьких прихильників мирних перемовин із Москвою, та вона фактично хибна – не кожна війна закінчувалася перемовинами та не кожний формальний мир закінчував війну.
Інша справа – нав’язати власну адженду дискусії щодо можливих перемовин. Дуже цікаве із цього погляду інтерв’ю міністра закордонних справ Дмитра Кулеби агенції AP, де міністр фактично затрофеїв політичну аргументацію прихильників «миру». «Так, кожна війна закінчується дипломатією», – сказав Кулеба, фактично повторюючи те, що ще місяць тому говорила колишня канцлерка Німеччини Анґела Меркель. Фраза про «кожну війну, що закінчується дипломатією» – це майже магічна формула німецьких прихильників мирних перемовин із Москвою, та вона фактично хибна – не кожна війна закінчувалася перемовинами та не кожний формальний мир закінчував війну. Але міністр Кулеба вирішив не сперечатися з канцлеркою, а зробити краще – перехопити її аргументацію. Нібито погодившись із помилковою тезою, він продовжив: кінець війни визначається результатами, досягнутими на полі бою, та їхньою комбінацією з дипломатією. А це вже зовсім інша справа.
Читайте також: Die Welt: Як cоціал-демократи планують подолати близькість до Росії
Ба більше: голова МЗС оголосив про готовність України взяти участь у «мирному саміті» в лютому, продемонструвавши, що Україна надає перевагу дипломатичним, а не військовим рішенням. Але й тут зброя противників України виявилася повернутою проти них. Говорячи про саміт, міністр Кулеба наголосив, що Росія може взяти в ньому участь тільки після проведення міжнародного трибуналу над воєнними злочинцями. Фактично це значить, що саме Україна ставить умови для прямих перемовин між Києвом та Москвою. Та ці умови такі, що режим Путіна ніколи не погодиться на них – а Росія зможе приєднатися до саміту тільки після власного військового краху, що є єдиною запорукою проведення трибуналу.
Інакше кажучи, український міністр чітко окреслив позицію України: військова перемога, трибунал над російськими злочинцями, а опісля – можливість дипломатичних обговорень, але вже із суттєво ослабленою та частково покараною Росією. Проте звучить це так, що майже ніхто з прихильників «мирних перемовин негайно та без попередніх умов» не може посперечатися. А саме в цьому й полягає перемога дипломатії.