«Я намагалася якомога швидше вивезти своїх дітей із цього пекла — можливість виїхати з Маріуполя з’явилася 24 березня. Знайшла чоловіка, у якого був автомобіль, і купила йому пальне. В окупації ми переживали холод, обстріли та голод. Найменший син не міг піднятися, він дуже просив поїсти хліба. У тебе навіть є гроші, а ти не можеш нічого купити. Ніде. Усі магазини були розбиті, товари розікрали мародери»— це історія сім’ї Денисенків з Маріуполя. Надія нині самостійно виховує трьох дітей. Вибиратися з окупації довелося крізь обстріли, що руйнували психіку її дітей. Найперше вони дісталися безпечного місця, звідки вдалося доїхати до Львова. Там старших дітей узяли до школи, а найменшого п’ятирічного сина — у садочок. Далі сім’я переїхала за кордон, але прагне повернутися на Батьківщину.
«Із дітьми працювали психологи. Донька дуже добре адаптувалася, але вона неговірка людина. Я не знаю, може, у неї щось на душі не так, але не показує цього. Старший син під час сирен панікує. Менший, який найбільше просив хліба, завжди ховає їжу, і в нього лишилася жадібність. Я йому завжди кажу: “Святунь, не потрібно ховати, тому що все одно є їжа. Ти поїси, магазини всі працюють”. Однак він переживає, що на наступний день у нього не буде нічого поїсти»,— розповідає Надія Денисенко.
Українські сім’ї покидають домівки під обстрілами й рушають у вимушену еміграцію. Наймолодші стають свідками загибелі рідних. Це реальність, у якій живуть діти під час війни в Україні. Згідно з даними урядового порталу «Діти війни», станом на 12 листопада 430 дітей загинули, 829 — поранені, 279 — зникли безвісти, 11 028 депортовані. Також 7460 — знайдені та 96 — повернуті. Через бойові дії та окупацію точну кількість постраждалих поки що неможливо встановити.
Читайте також: Зі школи до школи. Чотири історії про те, як вчаться українські діти за кордоном
Попри складні життєві обставини, діти віддають на допомогу ЗСУ свої кошти, які відкладали на мрію. Продають свої іграшки, малюнки, власноруч виготовлені прикраси, грають на музичних інструментах, танцюють, готують лимонад — усе для того, щоб наблизити перемогу України.
КОНВЕРТАЦІЯ ЗАХОПЛЕНЬ У ДОПОМОГУ ЗСУ
Щоп’ятниці одразу після школи дев’ятирічний Данило Моісеєв з Івано-Франківська йде до своєї бабусі, щоб разом з нею шити екомішечки. Бабуся Ганна вирізає клаптики тканини, а хлопчик зшиває їх на машинці. Далі мама Галина продає торбинки через соціальні мережі. Із виручених коштів сім’я купує необхідне для військових на фронті. Мішечки, зроблені руками школяра, вже використовують не лише в Україні, а й за кордоном: у Канаді, США, Бельгії. Протягом двох місяців сім’я зібрала понад 10 тис. грн. За продане придбали більш ніж 500 пар шкарпеток, 11 пар гумових чобіт та 134 пари устілок. Ще мають намір придбати їжу швидкого приготування.
«Це насправді відповідальність. Син відчуває свою дотичність до того, що відбувається в країні. Як і для дорослого, так і для дитини важливо в цей час допомагати»,— розповідає мама Галина. «Ідея в нього виникла наприкінці серпня. Син уже з п’яти років шиє — має до цього схильність. Вони домовилися з бабусею, що можна виготовляти торбинки і продавати їх, щоб збирати кошти для військових. Це для дитини просто, і йому вистачає навичок».
Дев’ятирічний Дюс разом із сім’єю переїхав із Черкащини в Литву. Щоб допомагати Україні, хлопчик вирішив робити те, що вміє,— ліпити з пластмаси значки. Рукотвори стали продавати на ярмарках, а виручені кошти передавати на ЗСУ. Через виліплених героїв вдалося розповісти іноземцям історії українців. Наприклад, про Настю Тиху, яка пішки виводила собак на інвалідних візках зі зруйнованого Ірпеня. Пес Патрон, Привид Києва, керамічний півник «Глечик» стали частиною всесвіту Dewscoats.
«Перед війною ми дивилися фільми кіновсесвіту Marvel. У перші дні повномасштабного вторгнення я постійно ходила з думкою: “Боже мій, як мені могла подобатися ця сага? Це ідеалізація неіснуючих американських героїв”,— розповідає мама Дюса, Ольга Касьянова.— Ми почали отримувати багато хороших відгуків про ліплення фігурок від литовців та українців. Я розуміла, треба започатковувати проєкт, а не робити лише цю маленьку хендмейд-справу. Український герой має стати відомим у всьому світі. Завдяки чому? Ми зробимо його популярним та модним. Для цього треба створити цілу індустрію, яка буде пропагувати українські цінності».
Творці всесвіту Dewscoats. Мама Ольга та син Дюс Касьянови
Нині команда Dewscoats — це троє дорослих та дев’ятирічний Дюс. Вони працюють над створенням книги-коміксу «Літопис Всесвіту Дюскотс», куди ввійдуть 20 історій від свідків війни. Працюють і над іншими проєктами: настільна гра для дітей, метафоричні карти для психологів та коучів «Шлях переможця» й розмальопис, де дитина може не лише розфарбувати героя, а ще й створити свого персонажа та додати до колекції «дюскотиків».
ДІТИ — БАТЬКІВСЬКЕ ДЗЕРКАЛО
Війна впливає на кожну дитину незалежно від того, чи була вона в зоні бойових дій, пояснює керівниця Центру гідності дитини Українського католицького університету Христина Шабат. Розмови, які є вдома, у школі між однокласниками, реакція та стрес, які переживають батьки,— це все впливає на дітей. Дослідники УКУ на чолі з Анастасією Широкою дійшли висновку, що емоційний стан батьків корелює з емоційним станом дітей. Якщо дорослі вміють опанувати себе, знають техніки самозаспокоєння, тоді й діти теж спокійніші. Якщо, навпаки, постійно говорять про проблеми та панікують, тоді, відповідно, у дітей погіршується поведінка й почуваються вони менш безпечно.
«Зазвичай організації, які працюють із сім’ями під час війни, ведуть роботу окремо як із дорослими, так і з дітьми. Але скидається на те, що для доброго результату потрібно працювати з ними разом. У такий спосіб вони вмітимуть давати собі раду з тим, що навколо відбувається. Раніше не було практик, як працювати з дітьми, які постраждали від війни. А сьогодні вони дістають травму, яку самостійно не можуть опрацювати. Їм потрібен психолог чи психотерапевт. Особливо дітям, які не просто жили під час війни, а мали великий травматичний біль. Наприклад, бачили вбивство своїх батьків, зазнали насильства чи бачили, як хтось це робить. Однак діти переростуть теперішні страхи, бо їхній мозок — пластичний»,— пояснює Христина Шабат.
Залучати дітей до волонтерства та благодійності — правильний шлях. Так вони розуміють, що це також їхнє завдання — бути членом суспільства, допомагати армії та всім, хто цього потребує. У такий спосіб дітям легше проживати травму. Дитина знаходить своє місце у світі й почувається корисною. А це дає змогу перестати вважати себе за жертву, і дитина переходить у статус «помічника».
Читайте також: Українські біженці в Чехії: больовий поріг допомоги
Діти, які переживали дні голоду, можуть перерости цю травму. Це залежить від того, чи допоможуть їм дорослі знову почуватися в безпеці й знати, що про них подбають. «Це нормально, що діти переживають травму, ховаючи їжу. Наші родичі роблять так усе життя. Ми дмухаємо на хліб, який падає, доїдаємо все з тарілки та, навіть якщо це бідна сім’я, на свята накриваємо такий стіл, що потім ще тиждень маємо доїдати. Внаслідок тих історичних травм, які в нас були,— Голодоморів, двох світових воєн, — ми боїмося бути голодними»,— розповідає Христина Шабат.
Від того, як діти сприймають сигнал тривоги, залежить реакція дорослих, із якими вони перебувають. Основне завдання батьків — не піддаватися паніці, навчитися дихати та показати такий приклад своїй дитині. Психологи також радять вмикати музику, танцювати, гратися — робити все, щоб зменшувати стресові відчуття.
«У нашому суспільстві був наратив: жертва винна за те, що з нею сталося. Я так припускаю, що з війною мало б це змінитися. У контексті війни ми наочно бачимо, що винний завжди саме агресор. Якщо працюватимуть психологи й пошириться думка, що не треба соромитися, а варто говорити про те, що з тобою трапилося, тоді й суспільство стане більш толерантним до тих, хто травмований»,— підсумовує Христина Шабат.
Матеріал підготовано в рамках спільного проєкту «Українського тижня» і Школи журналістики та медіакомунікацій Українського Католицького Університету. Електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.