Яким було ваше життя у 18 років? Про що ви думали, за що хвилювалися, чим горіли? Це той вік, про який варто писати романи в дусі нової щирості: молоді люди вчаться розуміти свої почуття, вибудовувати стосунки із собою та іншими, шукати компроміси. Нарешті, це добрий час, щоб усвідомити, ким хочеш стати, коли виростеш. У 18 я розглядала шлях перекладачки як один з можливих, хоча, будьмо чесні, не найбажаніших варіантів кар’єри. Тоді я ще мала розкіш сумніватися, ким хочу стати, війна Росії проти України не почалася, а культура здавалася безпечним місцем гри та дискусії. Разом з подругою ми переклали кілька оповідань для журналу «Всесвіт», зокрема й короткий текст «Як розмовляти з дівчатами на вечірках» Ніла Ґеймана — ідеальну підліткову історію про невпевненість у собі, страх і пошук спільної мови. Я не стала перекладачкою, але що кілька років хтось упізнає́ мене саме як співперекладачку двох невеликих текстів Ґеймана, ще меншого оповідання Роджера Желязни й кількох інших творів. Пізніше Ґеймана звинуватять у сексуальних домаганнях, Dark Horse Comics розірве з ним співпрацю, а нам лишатиметься тільки стежити за тим, як розгортається судовий процес і якими будуть свідчення обох сторін. Якщо Ніла визнають винним, чи зможу я перечитувати «Як розмовляти з дівчатами на вечірках» із такою ж насолодою, як і раніше? Вочевидь, ні. Сьогодні українці як ніхто розуміють, що репутація автора неодмінно впливає на рецепцію його творів. Тож мені лишається хіба радіти, що в улюбленого Франца Кафки така бездоганна й навіть дещо нудна біографія — його можна перекладати без жодного страху. Утім, далі мова піде не про Ґеймана, а про те, яке місце посідав переклад у нашій культурі впродовж останніх кількох століть. Адже тут направду є про що поговорити.
Читайте також: Ранкова зоря українського перекладу
У драмі «Народний Малахій» Миколи Куліша українців описано як «стан дядьків і перекладачів» — до речі, ця фраза буде непростою для перекладу, адже саме твердження не дуже зрозуміле, наприклад, британцям, німцям, французам чи іншим мешканцям колись великих імперій. Упродовж кількох останніх століть переклад в Україні був позначений антиколоніальним спротивом, бажанням довести повнокровність української мови, якою можна і Гомера передати, і про своє поговорити. Так після «Енеїди» Котляревського цілі покоління перекладачів демонстрували, що української досить, щоби писати в різних регістрах — від смішного до трагічного. Досить, щоб говорити про високе, сперечатися про абстракції, передавати вершини світової літератури, перекладати вигадливі постмодерністські експерименти. Народи, які переживали колонізацію і розмовляли мовами, що їх повсякчас забороняли й утискали, ніби мали довести, що вони послуговуються не побутовою спрощеною говіркою, а повноцінною мовою, у якій навіть обсценна лексика своя, питома (не вірте, що нам її завезла орда).
В Україні переклад ніколи не був лише фаховою справою, завжди йшлося про щось більше. Показово, що кожен з великої трійці української літератури: Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко — не лише створював оригінальні твори, а й перекладав. Перекладацтво було майданчиком для обточування мови, введення в обіг неологізмів, нарешті, чудовою інтелектуальною вправою для покращення техніки, як етюд чи гама для професійного музиканта. Та й сьогодні, якщо згадати найпомітніших авторів сучасної української літератури: Сергія Жадана, Софію Андрухович, Катерину Калитко — годі оминути переклади в їхньому доробку. Максим Стріха зазначає: «Наш переклад виконував не так інформативну функцію — просто дати почитати людям тексти [написані] тими мовами, яких вони не знають, як це було в щасливіших країнах […] як функцію зробити з цього народу націю». Увага до мови часто пов’язана з процесом формування держави: у Західній Європі чимало словників було укладено саме в епоху романтизму.
Читайте також: Перекладачі 1920-х: неокласики, інтелектуали, ерудити
Емський указ 1876 року, що мав витіснити українську зі сфери культури, формально дозволяв спілкуватися рідною мовою вдома, але категорично забороняв переклади й навчальну літературу українською — їй відводилася скромна роль хатньої говірки. Думка, що, наприклад, Гомера можна передати українською, не вдаючись до травестії, перелицьовування або крайньої доместифікації, лишити притаманний епічній поемі високий стиль, видавалася просто-таки крамольною. Ще більше занепокоєння могла викликати ідея, що українською можна видавати, наприклад, філософію. Важливо розуміти, що такий стан справ тривав не одне століття. У монографії «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління» Людмила Тарнашинська, пояснюючи, чому у творчості шістдесятників не знайти стрункої теоретичної філософської системи, говорить саме про нестачу перекладів рідною мовою: «Добра філософська лектура світового рівня потрапляла до українського читача спорадично — переважно в російських чи польських перекладах». Аж у 1992-му Соломія Павличко й Богдан Кравченко заснують у Києві видавництво «Основи», де вийдуть низка класичних філософських текстів, історичні праці й художня класика. Наприклад, одним з перших важливих видань стала «Друга стать» Сімони де Бовуар. Соломія Павличко зазначала, що добір творів для перекладу в Україні ніколи не був випадковим і завжди керувався мистецькою і політичною концепціями. Та повернімося на століття назад до іншої сильної жінки, яку знаємо як чудову авторку, але часом забуваємо, що вона була ще й потужною перекладачкою.
1889 року на прохання Михайла Драгоманова Леся Українка складає список творів, які слід перекласти українською. У ньому чимало поетів-романтиків: Байрон, Гайне, Словацький — адже романтизм для європейських країн був епохою формування національних держав, часом увічнення своїх героїв, створення власних міфів. Для бездержавної України, де культура мала виконувати ще й політичну функцію, це був напрочуд логічний вибір. Однак знайшлося місце й більш давній класиці, як-от драмам Шекспіра й «Дон Кіхоту» Сервантеса. Водночас для різних верств потрібна різна література — була впевнена Леся: «Бо коли перекладна літ[ература] має видаватись для народу (для простого народу), то тоді каталог творів до перекладання можна, і навіть треба, скоротить, бо навіщо ж народові, принаймні тепер, тії Полі Бурже, Байрони, Леопарді та хоч би й Шиллер і Гете? Коли ж се видання має бути і для інтелігенції, то тоді список треба б іще розширити, помістити туди: Сервантеса, Бомарше, Петрарку, Шеньє, Бальзака, Леконт де Ліля…». Леся вважала, що без цих перекладів «наша література буде аж надто неповна», та перекладати важливо саме з першотвору, а не мови-посередника. Драгоманов закликав племінницю орієнтуватися не лише на високу полицю, а й на тексти, зрозумілі широким колам, як-от казки. А там, мовляв, і до Шекспіра з Арістотелем «доберемося». Думка про читання не лише як просвіту, а й розвагу видається напрочуд органічною сьогодні.
Читайте також: Переклад радянської доби: історія спротиву
Звісно, наша головна письменниця займається перекладами не лише з любові, а й з відчуття обов’язку та через настанови дядька. Часом Леся звіряється Драгоманову, що хоче покинути ту важку місію: «Нехай-но ще дещо своє покінчу, а то так, бідне, поневіряється», — але завжди повертається до перекладання і вже невдовзі зазначає, що готова служити «своєю роботою, чи то в перекладах, чи то в оригінальних творах». Переклади давали змогу відшліфовувати власний стиль, експериментувати й навіть творити неологізми, які сьогодні ми сприймаємо як звичні слова. У цьому Лесю постійно спрямовував дядько: дізнавшись, що поетка планує написати драму на біблійну тему, порадив «любій Лесечці» перекласти щось із Книги пророка Ісаї, щоб глибше пропрацювати тему. Молода авторка бере активну участь у проєкті «Плеяди», де фокусується на перекладах світової літератури. Із задоволенням вона відзначає, що «серед киян молодих остатнього часу починає ширитись европеїзм: вони починають учити европейські мови і інтересуватись европейською літературою». Після смерті Драгоманова Леся Українка не закине перекладацької справи.
Період радянської окупації був позначений репресіями не лише проти перекладачів, а й, як зазначає Максим Стріха, проти самої мови: «офіційно було зліквідовано граматичні форми, які відбігали від російської мови, а також старанно проскрибовано “націоналістичну” лексику». Серед таких «усунутих» слів чимало звичних для нас, як-от: крейда, фатальний, тесляр, простолюд. Новомова, що постала, була явищем штучним, тож переклади ставали шансом буквально порятувати напівзабуту лексику, нормалізувати її вжиток. Людмила Тарнашинська пояснює, що для шістдесятників перекладацтво було «можливістю обійти в цій царині літератури цензурні утиски та офіційні догми, сказавши читачеві в такий спосіб про якісь посутні громадянські речі». Наприклад, Іван Світличний продовжував перекладати, навіть коли потрапив у немилість влади, частину його перекладів Ґі де Мопассана було підписано іменем Дмитра Паламарчука.
У той період заохочували перекладати твори «братніх народів» або дружніх до Радянського Союзу країн, а ще умовно безпечну літературу, наприклад пригодницькі романи про фронтир і колонізацію нових земель. Не схвалювали перекладів експериментальних, ускладнених творів, тож не дивно, що «Улісс» Джеймса Джойса, одна з вершин модерністської традиції, українською з’явився лише 2015 року в перекладі Олександра Тереха й Олександра Мокровольського, а роман «Місіс Делловей» Вірджинії Вулф у перекладі Тараса Бойка — у 2016-му.
Яка ж роль перекладу в нашій традиції сьогодні? Чи обмежується нині все практичною функцією — дати українським читачам змогу прочитати цікаві їм книжки рідною мовою? Вочевидь, ні. Без перекладу основних книжок світового канону — і йдеться не лише про художні тексти, а й про філософію, літературознавство, наукові праці тощо — літературна традиція лишається неповною. Переклади впливають на розвиток мови, наприклад формування термінології. Врешті-решт, українські автори, що читають найкращі твори світової літератури, дістають базу, ґрунт, на якому будують власні твори, адже жоден текст у XXI столітті не існує у вакуумі. Перефразовуючи Джона Донна: no man is an island, and neither is a book — людина не острів, але й книжка також. А переклад — це можливість вести розмову не лише зі своїми про своє, а й з усім світом про важливе.