Найпоширеніші серед цих надзавдань:
– заповнити різноманітний брак класичних і культових текстів;
– відкрити імена, недовідкриті сусідами чи й зовсім ним незнані;
– ввести найактуальніше й обґрунтувати чинність такого введення;
і мимохідь вряди-годи –
– написати найновіший український правопис, а ще частіше поновити непозбувне і збентежити вразливі читацькі маси геть призабутими набутками українського словникарства початку минулого століття, а коли-не-коли й позаминулого.
До того ж ледь не всі вони – культуртрегери, що висвітлюють своїм подеколи діогенівським ліхтарем шлях української культури, у якій і досі навіть нема притомного українського-англійського словника (зворотнього теж), а про інші мови краще і не згадувати. Прагнучи «осягти неосяжне» (Козьма Прутков), перекладачі лишають темні місця або безнастанно нагромаджують примітки, де множать дати, банальності й високочолі розмисли в однаковій пропорції, однак найболючіша проблема – мовна, бо тлумач у кожному конкретному випадку має вирішувати для себе безліч невластивих його фахові заковик, якими б мали опікуватися цілі установи.
Читайте також: Переклад як спосіб розуміння і непорозуміння
Проблема української мови чи не найпильніша в перекладах, бо то нема відповідного сленгу, то питомих матюків, то наркомани в нас неукраїнськомовні, а то, кажуть, сучасна молодь не користується кличним відмінком, тож і в перекладах нових творів пропонують орієнтуватися на цю тенденцію. Врешті-решт український перекладач почуває себе творцем якоїсь штучної ідеальної мови, що нею ніякі живі (разом із мертвими і ненарожденними) українці ніколи не говорили, соціолінгвістом, лексикографом, діалектологом, а незрідка й філією Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні та Інституту літератури ім Т.Г.Шевченка на дому.
Тоді як мають просто, не розплескавши, донести те, що є в іноземного автора, по змозі не забравши у нього таланту і не додавши частки своєї безталанності, інколи, звичайно, щось гублячи в перекладі або гублячи все, як американський поет Роберт Фрост висловився про переклади поезії. Бо, як справедливо каже чудова перекладачка з французької Віра Мільчина, «теорія перекладів, врешті, не йде нікуди далі від міркування, що одні перекладають точно, але негарно, а інші – гарно, але неточно. А краще бути багатим і здоровим – і перекладати точно і художньо».
Читайте також: Перекладачів навчать виходити поза межі
А як у нашому Данському князівстві і небагато і нездорово, то вимагати чогось кардинально кращого від художніх перекладів, певно, не варто. Однак ці проблеми та негоди все ж роблять нам сяку-таку погоду вже заледве не сто років, бо зазначав же один злегка неадекватний персонаж Миколи Куліша наше вкрай нагальне завдання, що потребує неухильного розв’язання: «Негайну реформу людини і в першу чергу українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будем пасти». Тож, щоб не пасти задніх і зайців, не перекладаймо проблеми на перекладачів і поки, до кращих часів, не позбуваймося своєї збентеженості!