Екологія та безпека, конкурентоспроможні ціни та ефективне виробництво… Сполучити різновекторні критерії в стрункій і збалансованій довготерміновій стратегії неймовірно складно. Французький Закон «Про перехідну енергетику», що передбачає пріоритети зеленим технологіям, ухвалено два роки тому. Але до дії він стає без поспіху. Законослухняні енергетичні підприємства — державні та приватні — наражаються на багато перешкод, бюрократичних та об’єктивних, місцевого та глобального масштабу. Якісь несміливі кроки, звичайно, робляться. Але енергетична галузь, у якій державного контролю значно більше, ніж приватних капіталів, залишається доволі неповороткою машиною.
Попри те що, згідно з рейтингом Accenture, Франція зберігає позиції третьої після Норвегії та Швеції енергетичної потужності світу, фахівці цієї галузі часто-густо б’ють на сполох. Адже споживацькі ціни на газ і світло невпинно повзуть угору, 20 років часткової приватизації важко назвати шляхом до успіху, викидів СО2 до атмосфери зовсім не зменшується, а відновлювальна енергетика розвивається черепашачими темпами. Науковці звинувачують політиків у відмові від повноцінної суспільної дискусії щодо енергетичного майбутнього країни. Політики висловлюються на енергетичні теми радше ідеологічно, ніж із позицій техніко-економічного аналізу. Глобальний світ демонструє спільні проблеми в, здавалося б, дуже різних за рівнем розвитку державах.
«Франція має чітку якобінську, себто централізаторську, політику в усьому й зокрема в організації свого енергетичного забезпечення, — пояснює Жан-П’єр, викладач економіки в одному з паризьких університетів. — Отже, тривалий час усі стратегічні виробничі та дистриб’юторські системи контролювалися державою. 20 років тому під впливом директив ЄС, а також модних ультраліберальних ідей Фрідріха Гайєка спочатку нафтовий, потім газовий сектори почали часткову приватизацію. Наскільки процес пішов успішно? Однозначно не скажеш. Можливо, справжні результати виявляться пізніше. А поки що на рівні споживачів якогось радикального покращення не спостерігається.
Читайте також: Від уранової руди до атомної зброї
Так, вдалося залучити додаткові фонди, без яких не змогла б розвинутися ні вітряна, ні сонячна енергетика. Ми вийшли на кращу диверсифікацію джерел енергії. Але не все можна та доцільно приватизувати. От, скажімо, атомні станції. Як їх довірити приватнику? Це подвійні технології, що мають військову складову! У всьому, що стосується атомної енергії, держава зобов’язана залишатися якщо не ексклюзивним власником, то мажоритарним із блокуючим пакетом акцій. Не забуваймо, що три чверті електричного струму Франції виробляють АЕС. Також не слід забувати, що з часів генерала де Ґолля саме атом, мирний і немирний, є гарантом політичної незалежності Франції, її права на самостійні кроки».
Енергетична проблематика, і не лише у Франції, була, є та буде дуже політизованою темою. Бодай тому, що у світі майже немає держав, які були б повністю енергетично самодостатніми. Отже, кожен тією чи іншою мірою залежить від постачальників нафти, газу, вугілля, урану для атомних станцій. Найбільші постачальники нафти на французький ринок у порядку зменшення: Саудівська Аравія, Казахстан, Нігерія та Росія. Газу: Норвегія, Росія, Нідерланди, Алжир. Вугілля: Австралія, Росія, ПАР, США. Урану: Канада, Казахстан і Нігер. Власних ресурсів енергії країні вистачає, щоб забезпечити лише половину своїх потреб. Газ, нафта, вугілля, уран на 99% імпортовані.
Що це означає в політиці, довго пояснювати не треба. Уявити модерний світ без електроенергії та автомобільного сполучення неможливо. Рішення, яке знайшла більшість розвинених країн, зокрема Франція, — це зовнішня залежність відносно пропорційно розподілена між кількома джерелами. Звідси очевидне стратегічне завдання — максимально стимулювати розвиток внутрішнього ресурсу енергії: будівництво вітряків, розміщення сонячних батарей, переробка відходів, побудова гідроелектростанцій…
Станом на 2016 рік Франція перекрила завдяки відновлювальній енергії лише 19% потреб в електричному струмі. Закон «Про перехідну енергетику» від 2015-го передбачає збільшення цієї частки до 40%.
«Якщо атомне виробництво повністю державна парафія, то уявити розвиток вітряної та сонячної енергетики без приватних інвестицій взагалі нереально, — пояснює Бертран, журналіст, що спеціалізується на економіці. — Скажімо, сонячна енергетика робила свої перші кроки 2010 року виключно на приватних грошах. Нині ми маємо понад десяток перспективних приватних фірм із виробництва сонячної енергії, що здобувають дуже непогані контракти за кордоном: у Таїланді та в Індонезії, у Єгипті та в Бразилії, в Чилі та Греції. Це вже пізніше держава почала викупати частки в таких підприємств і брати участь у капіталі. Аналогічна ситуація з вітряною енергією. Торік вітряки забезпечили 3,9% виробленої в державі електричної енергії. Але є проблема, до якої не були готові інвестори. Не завжди зрозуміло, що робити з виготовленою енергією, яку не вдалося продати. Дослідницькі структури працюють сьогодні саме над нею».
Французьке підприємство EDF — найбільший постачальник і виробник електричної енергії не лише у Франції, а й у світі. Річний обіг капіталу перевищує €80 млрд, чистий прибуток сягає €1,5 млрд. Не так давно ця структура провела часткову, дуже обережну приватизацію, зберігаючи за державою мажоритарний пакет. «На мою думку, повністю віддавати в приватні руки стратегічні галузі дуже ризиковано, — ділиться міркуваннями Марі-Елен, яка довго пропрацювала маркетологом в EDF. — Британці вже серйозно замислюються над тим, як повернути залізницю в державну власність. З одного боку, конкуренція справді є рушієм прогресу. Глобалізація, а також політика ЄС підштовхують нас саме в цьому напрямку. А з другого боку, ринки енергії в Європі структуровані поки що переважно за державним принципом. Треба чітко усвідомлювати, що активна конкуренція в енергетиці призведе до того, що деякі групи національного формату зникнуть, а отже, держави, яким вони забезпечували постачання та розподіл енергії, втратять у певному сенсі енергетичну незалежність. Це дуже непрості питання.
Читайте також: Атомний розпад заводів
Є ще один аспект — якість стратегії. Державна власність на великі енергетичні концерни за розумного керівництва гарантує тяглість і послідовність у втіленні, скажімо, новацій екологічного характеру. Вона припускає суспільні дискусії та втручання громадськості, зміну керівника, якщо він не здатен втілювати поставлені завдання. Держава може модерувати ціни, коли того вимагають складні, кризові періоди. Безперечно, вона не така сама гнучка, мобільна, оперативна, як приватний власник. І тому, думаю, цікаво пускати приватний капітал до участі в роботі великих енергетичних концернів. Але так, аби не залежати від настроїв і слабкостей однієї людини в галузях, що мають стратегічне суспільне значення».
Якщо EDF приватизовано лише на 13%, то газовий оператор ENGIE (колишній Gaz de France) має 32% приватного капіталу. Сполучення державних і приватних коштів сприяє активній інвестиційній політиці групи за кордоном. Нафтовий сектор найбільше приватизований. Крім потужного концерну Total у країні працює ще п’ять нафтопереробних структур зі змішаним капіталом. Попри наявність приватних коштів та інтересів, Total був і залишається щільно пов’язаним із французькою державою своїми зв’язками з найвищими функціонерами та неофіційною, але очевидною співпрацею зі спецслужбами. Енергетика надто чутлива галузь, яка ніколи, навіть за найкращого сценарію розвитку людства, не залишиться поза політикою. Питання лиш у тому, хто саме, із якими повноваженнями та під яким контролем формулюватиме потужним гравцям сектору політичні завдання.