Економіка

  ▪   Ганна Трегуб

Від уранової руди до атомної зброї

Частка України у світовому видобутку урану сягає 2% . Разом з тим, мми маємо найбільші в Європі поклади цього металу. Проте від урану-сирцю до тепловиділяючих збірки та ядерної тактичної і стратегічної зброї пролягає довгий високотехнологічний шлях.

««Цикл збагачення урану для «мирного» й «воєнного» атому технологічно практично один і той самий. Для воєнних потреб потрібно отримати з урану-235 збройовий плутоній-239.  Україні в разі потреби необхідно буде створювати це майже з нуля, оскільки в країні ніколи не було повного ядерного циклу, а тим більше – виробництва ядерних боєприпасів»», – так  охарактеризував ситуацію із компонентами для розробки ядерної зброї президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар.  

Масштабні поклади уранової руди  без власного ядерно-паливного циклу (ЯПЦ) лишаються лише сировиною. У випадку України, яка має свій уран і виробляє  концентрат природного урану, але не спромоглася побудувати або хоча б за участі третіх сторін, як-от Японія, Франція або Казахстан, облаштувати підконтрольний українській державі ЯПЦ, опиняється в невигідних у нинішній кризовій ситуації умовах, за яких вона не виробляє ізотопи, потрібні для її власної енергетики, а тим білше для створення української ядерної зброї.

Будні уранових родовищ

Вже досліджені поклади урану, відносно рідкісної копалини, зосереджено в 11 країнах світу, зокрема й Україні. Проте якщо частка уранових руд, які видобуваються в Канаді та Австралії, становить близько 50% світового видобутку, то тих, які нині видобуває Україна – близько 2%. За приблизними оцінками Міжнародного енергетичного агентства (IEA), до 2050 року світове виробництво зросте у 3-5 разів, що потягне за собою потребу збільшення виробництва електроенергії більш ніж у 4 рази порівняно з теперішньою. Паралельно це призведе до збільшення видобування і споживання сировинного природного урану, який є необхідною складовою для ядерного палива або його компонентів. За приблизними підрахунками цифра потреби в урані, який споживається на АЕС світу, у 2030 році може сягнути позначки від 50 до 140 тисяч тон.

Читайте також: Атомний розпад заводів

Поки що, як зазначає директор ДП «Схід ГЗК», єдиного гірничого комбінату, який видобуває український уран, Олександр Сорокін, дефіцит цієї копалини природного походження покривають запасами, зокрема, й високозбагаченого урану, вилученого із ядерної зброї, які до кінця 2014-2015 року можуть цілковито вичерпатися. Для українських уранових копалень це непогана новина, оскільки мінеральна сировина, яку вони видобувають, стає важливим не лише для України, а й для інших світових країн стратегічним, і, відповідно, достатньо цінним ресурсом.

Українські поклади урану сконцентровані відносно компактно у  Дніпропетровській і Кіровоградській областях. З 1945 року і по нині уран тут добували в 11 родовищах, які на нинішній момент мають різний статус. Чотири найстаріших  (Первомайське, Жовторіченське, Девладово та Братське), розкиданих у кіровоградських гранітах, вичерпали за у 40-70-х роках минулого століття. Ще три (Сафонівське, Севериніське та Квітневе) або законсервовані, або не розробляються через брак коштів. Нині активно розробляються Мічуринське, Ватутінське, Центральне та Новоконстянтинівське родовища довкола Кіровограда.  Ще Україна має 12 детально розвіданих уранових родовищ у Кіровоградському рудному районі із сумарними запасами, які у стані забезпечити потреби принаймні вітчизняної атомної енергетики на найближчих 100 років. Приміром, потужності виробництва Інгульської шахти, що в Кіровограді, має скласти цього року 700-800 тис тон уранової руди, Смолінської шахти – 600 тис тон, а Новокостянтинівської, яка стала до роботи лише 2011 року, – до 2500 тис тон щороку. Але йдеться про сировину, з якої шляхом обробки на гідрометалургійному заводі у Жовтих Водах щорічно отримують близьк 980 тон уранового оксидного концентрату, або так званого «жовтого кеку», необхідної сировини для отримання 235 і 233 ізотопів урану, потрібних як для мирної ядерної енергетики, так і для створення ядерної зброї.

«Українські уранові шахти живі, що б там кому не видавалося. Зрозумійте, що це галузь стратегічна, яку не можна зупинити, навіть якщо її економічні показники не вельми потужні», – розповідає Ольга Кошарна, директор з питань інформації та зв’язків з громадськістю Асоціації «Український ядерний форум» . Фактично українське виробництво урану запрацювало хоч більш-менш в останні 3-4 роки, коли розпочалося активне освоєння Новокостянтиніської шахти та використання нових технологій, зокрема блокового вилужування, та очистку і переробку відвалів на решті видобувних майданчиків.

«У нас дуже високовартісне уранове виробництво порівняно з Казахстаном. Головним чином уран там добувають методом підземного вилужування, бо у них легкі ґрунти, а у нас дійсно, аби добути уран, доводиться розбивати гранітні породи, працювати шахтним методом. Це все доволі дорого. Дійсно, купувати уран на світових ринках значно дешевше, ніж видобувати його з українських гранітів шахтним методом. Проте використання вітчизняного урану – це, як на мене, необхідна жертва, аби зберегти цю частину видобувальної і переробної галузі», - зазначає Ольга Кошарна.

Читайте також: Високозбагачене рішення

Експерт далі наводить приклад Казахстану, такої самої, як і Україна, пострадянської держави, яка змогла використати свої уранові поклади ефективно, із прибутком та вигодою для своїх національних інтересів. Нині він займає одне із провідних місць у світі з видобутку урану і з його продажів по всьому світу. «Після 2007-2008 років спотовий ринок урану обвалився через те, що Казахстан став збільшувати видобування уранової сировини, бо робота із тамтешніми покладами є технологічно простою і не дорогою. І в Казахстані, і в Україні урановий концентрат, тобто вже перероблена руда, так званий «жовний кек», на початку 90-х вироблявся приблизно в рівних пропорціях, а нині Казахстан  далеко попереду. Це відбулося за рахунок правильної політики, диверсифікації партнерів у видобутку урану, тому що казахи працюють спільно із Канадою,  Японією, Росією. Таким потужним видобутком вони трохи обвалили ринок. Нині вони намагаються не збільшувати свій видобуток, хоча такі можливості є». Казахстан не має жодної АЕС на своїй території, але він може стати гравцем на ринку продажу ядерного палива, отих самих «паливних касет», без яких жодний атомний реактор не буде виробляти ані електричної, ані теплової енергії. Нині разом із французькою ядерною компанією АREVA казахська сторона будує  лінію з виготовлення ТВЗ та паливних касет для водо-водяних реакторів під тиском західного дизайну, які є високо технологічним продуктом із високою доданою вартістю. Ізотопне збагачення казахського урану за ураном 235, який працює в активній зоні атомного реактора, здійснюється на Уральському електрохімічному комбінаті(Свердловська обл., Росія). Здебільшого паливні касети  продаватимуть у країни Південно-Східної Азії, де нині, за інформацією МАГАТЕ, зводять близько 43 енергоблоків, які чимось треба завантажувати.

Ще в перші роки своєї незалежності Україна мала всі шанси на ефективне використання своїх уранових природних ресурсів як для своєї ядерної енергетики, так і на продаж. Як зазначає Михайло Гончар, ще у 1990-х роках українським ураном цікавилася потужна американська ядерна компанія Westinghouse Electric. 2006 року, за президентства Віктора Ющенка, в офіційних документах, підписаних Україною та французькими концернами AREVA та EDF були зафіксовані питання щодо можливості спільного україно-французького видобутку урану і для потреб українських АЕС, і для можливого продажу іншим країнам, які мають свої атомні електростанції, але не мають власного урану. Всі ці програми так і не було втілено в життя, що мало і свій соціальний вимір для тих, хто шукає роботу у такому депресивному районі, як Кіровоградщина, адже  шахтар уранової шахти заробляє від 8 тисяч гривень на місяць,  чималі гроші.

Атом із присмаком геополітики

Як вже було зазначено раніше, можна мати свій уран, але не бути  ядерною державо.  Величезну роль в цій ситуації грає володіння країною технологією і потужностями повного ядерно-паливного циклу. «Окрім первинної стадії, пов’язаної із виробництвом  уранової сировини в районі Жовтих Вод, далі в Україні нічого не відбувалося. Україна ще виробляє цирконій. Решта все робилося в Росії. Тому ще в 1990-ті постало питання про створення українського заводу ядерного палива. Американці були готові надати нам певне сприяння у цьому плані, що було своєрідною платою США за ядерне роззброєння України. Ми маємо створити закритий ядерно-паливний цикл, і відгалуження від нього – цикл виробництва збройного урану. Звісно, передові американські або французькі технології нам ніхто не продасть і не дасть. Своїми силами ми можемо їх створити, адже Україна завжди була в авангарді розробки і створення різних ядерних технологій. Так було раніше, і є нині частково, але чи вистачить нам нині науково-технічного потенціалу – мені оцінити важко», - пояснює українську ситуацію Михайло Гончар. Експерт додає, що в 1996-1997 роках урядом України було зроблено усе, аби згадані американські проекти не було реалізовано. Можна з певною мірою точності припустити, що це руками українських урядовців зробило російське атомне лобі, яке побачило, що український ринок ядерного палива може стати або самодостатнім і окремим, бо є своя уранова сировина, і в разі чого російські тепловиділяючі збірки  стануть не потрібними, або на українські території зайде одна з потужних американських ядерних корпорацій, як-от Westinghouse Electric. До згаданої теми українська влада повернулася через 10 років. Пояснити, чого так сталося, міг би колишній міністра палива та енергетики  Сергій Тулуб, який говорив, що грошей немає. Ті фінанси, виділені на побудову українського ядерного циклу, спрямовувалися за його ініціативи на інші цільові призначення. Таким чином Постанова Кабміну № 1004 від 23 вересня 2009 року про затвердження Державної цільової економічної програми «Ядерне паливо України», яка передбачала оптимальним для країни виробництво ядерного палива з придбанням у закордонних  фірм  та запровадженням  технологій  виготовлення комплектувальних виробів, паливних таблеток і тепловидільних збірок,  а також придбанням на світовому ринку послуг з  конверсії та збагачення урану для вітчизняного виробництва ядерного палива, вичерпала свій термін ще 2013 року, а  створення виробництва ядерного палива (починаючи з деконверсії урану до виготовлення  тепловидільних збірок) та будівництва  першої черги  заводу з виробництва тепловидільних збірок (починаючи з комплектації твелів до виготовлення таких збірок) потужністю 220 тонн збагаченого урану на рік не відбулося. Треба зазначити, що ця постанова передбачала фінансування зі спеціальних фондів держбюджету у розмірі 4,335 млрд грн., плюс 9,215 млрд грн. з інших джерел, зокрема коштів підприємств атомно-промислового комплексу. В результаті Україна має незакінчене будівництво заводу із виготовлення свого ядерного палива на місці Смолінської уранової шахти, яка вичерпується, і виробництво власного урану, яке не фінансується з держбюджету взагалі.

І у випадку виробництва українських ТВЗ, і у випадку бажання України виробляти власний збройний уран (якого країна не має, бо попередній президент Віктор Янукович ще 2010 року віддав ті запаси, які лишалися, Росії), адже українського урану-сирцю вдосталь, Україна наражається не лише на перепони власного недбальства або відсутності політичної волі, а й на доволі жорсткі умови режиму нерозповсюдження ядерних технологій. Минулого десятиліття міжнародний режим щодо поширення ядерних технологій став значно жорсткішим на фоні зростання терористичних ризиків та збільшення числа порогових країн, з агресивними режимами при владі, що намагалися розробити атомну бомбу. МАГАТЕ вважає, що існуючих потужностей виробництва ядерного палива у світі достатньо не тільки для традиційних ядерних країн, але й тих, що мають намір розвивати атомну енергетику. Себто, країни можуть випускати власне ядерне паливо, але без циклу збагачення урану, адже високозбагачений уран можна використовувати як для виробництва паливних таблеток для атомних реакторів, так і для виробництва збройового урану. Нинішні атомні технології пішли далі, і вже можна робити ядерне паливо з низько збагаченого урану, з якого не зробиш атомну бомбу. Експерти, зокрема Михайло Гончар, впевнені, що якщо зараз Україна прийме рішення про створення свого ЯПЦ, то він не зможе бути повним. Якщо Україна наважиться на власне збагачення урану, створення спеціального реактора для отримання збройного плутонію – автоматично потрапимо під санкції, як Іран або Північна Корея. На своїй території ми можемо виготовляти паливні збірки. Цирконієве виробництво зможемо зробити самі, а паливні таблетки із збагаченого урану можемо отримувати на світовому ринку від виробників в Росії, США абощо. Але виробництво високозбагаченого урану на цьому не побудуєш.

До того ж потрібно взяти до уваги, що створення повного ЯПЦ з циклом збагачення урану, а також спецреактора  для виробництва збройного плутонію, необхідної інфраструктури для виготовлення, обслуговування, зберігання та утилізації ядерних боєприпасів, а також засобів  доставки (наприклад, високоточних ракет середнього радіусу дії), потребуватиме 10-12 років роботи та фінансових ресурсів, порядок яких визначатиметься десятками мільярдів доларів в залежності від чисельності та різноманітності арсеналу. Час та затрати можна скоротити, якщо вдатися до придбання ядерних матеріалів у тих країн, що їх вже мають. Звісно, що це країни, що увійшли до «ядерного клубу» з чорного ходу. Проте, не факт, що Індія, Пакистан, Ізраїль чи навіть Північна Корея на це підуть.

Навряд чи високі витрати та міжнародні санкції, що приведуть до колосальних збитків, виправдають створення ядерного меча та щита. На думку Михайла Гончара, краще отримати «ядерну парасольку» від США чи то через членство в НАТО, чи в рамках спеціальної двосторонньої угоди про оборону, за якою США мали б взяти Україну під захист, що було б логічним продовженням Будапештського меморандуму в умовах після кримської агресії Росії. Гіпотетично, на його думку, можна уявити «ядерну кооперацію» в форматі «Вишеград + Україна» у випадку повного розпаду системи безпеки у Європі, краху НАТО та автаркії США. Тоді виникнуть альянси невеликих країн, що намагатимуться захисти себе самі. Чехія має непоганий інженерний та технічний потенціал у сфері ядерного машинобудування, Польща – фінансові ресурси. Якщо докласти український та словацький уран й наші можливості у ракетних технологіях, то, гіпотетично, міг би бути створений «ракетно-ядерний щит і меч» над Центрально-Східною Європою.