У всіх автократіях на кшталт російської, білоруської чи казахської кожна демонстрація — це безпосередній виклик режиму. Влада боїться протестів, а офіційні медіа завжди прагнуть застерегти, що будь-яке невдоволення — це шлях до кривавої анархії й безладу, після яких прийдуть закордонні загарбники й поневолять «квітучий край». Показовими в цьому сенсі є слова вимушеної опозиційної кандидатки в президенти Білорусі Святлани Ціханоускої, що вона, мовляв, проти Майдану. У нас, у Грузії, Молдові й Вірменії картина зовсім інша: люди не бояться виходити на вулицю, а влада вимушена на це зважати. Або піти геть. Усі спроби Кучми чи Януковича стати українським Лукашенкою чи Назарбаєвим зазнали фіаско, і тому подобається це нашим президентам чи ні, але вони мусять уважно слухати «геть» і «ганьба» на свою адресу. І робити висновки.
Звичайно, це не працює так: зібралося кілька тисяч людей під Офісом президента, той злякався й увімкнув «задню». Можновладці за роки незалежності також навчилися розрізняти, хто галасує під їхніми вікнами: по-справжньому занепокоєні громадяни, вимоги яких чітко артикульовані, чи якась проплачена масовка з чітко визначеним диригентом. Та річ не лише в можновладцях. Країну розділено на дві нерівні частини. Є чимало тих, хто впевнений, що «за так» на вулицю ніхто не виходить, що кожен протест має свого спонсора. Зазвичай так думають ті, хто за всіма Майданами спостерігав через екран телевізора чи монітор комп’ютера. Або, що гірше, брав участь у платних мітингах і задля власного виправдання вірить, наче так роблять усі. Друга частина — та сама активна меншість, яка виходить на вулицю задля боротьби. З різним результатом, треба визнати. Це своєрідна азартна гра: колись вулиця програє, колись виграє, іноді нічия, чи то пак «риба».
Читайте також: Рейтинги Зеленського падають так само, як раніше у Порошенка
Вуличні протести в нас замінюють суди, у яких важко оскаржити зловживання влади; сталі інституції, що змінюють вектор своєї діяльності залежно від того, хто сидить на Банковій; петиції, які пишуть, але, здається, не читають ті, кому слід було би. Така собі не зовсім зріла, але демократія. Стихія, у якій найменш чутливі політики, як-от Янукович, неспроможні розгледіти майбутню бурю. Передостанній аргумент. Бо останнім стає насильство. Як відповідь на насильство і брутальність влади, як відповідь на торги національними інтересами, як спосіб повалення влади, що відверто пустилася берега. Революціонерам-романтикам, кримінальним елементам і російським ляльководам, безумовно, хочеться, щоб насильства на наших вулицях було якомога більше. Перші вірять, що так вони можуть до безкінечності змінювати світ на краще, другі — отримати шанс розжитися на будь-що (розгром «Метро» в Донецьку — показовий приклад), треті — нарешті захопити слабку й розтрощену внутрішнім хаосом Україну.
Є ще одна цікава закономірність. Вулиця — дієвий інструмент тільки в руках патріотичних сил. Усі спроби регіоналів, комуністів та інших представників проросійського табору осідлати цього коника були безуспішними. «Русская весна» замерзла там, де не було великої кількості російських гастролерів (у Дніпрі, Запоріжжі, Миколаєві, Херсоні тощо). Спроби послідовників Шарія показати, що й вони здатні вивести людей на вулиці, переконливими не назвеш. Причина цього парадоксу, мабуть, у тому, що кількість тих, хто готовий виходити на вулицю за свої переконання й ризикувати життям за них, плюс-мінус тотожна кількості патріотичних активістів. Натомість прибічники проросійських сил готові йти здебільшого або через батіг адмінресурсу, або через пряник фінансової винагороди. Приклади цього ми бачили на антимайданах усіх відтінків.
Читайте також: У червоній зоні
Вулицю хотіли би підкорити собі партії. За часів Януковича ми бачили, як прапори «Свободи» з’являлися ледь не на кожній акції, спрямованій проти влади. Сьогодні уніформа «Національних дружин» також прикрашає чимало мітингів і одразу стає видно, якого кольору набуває акція (досить згадати хоча б 14 жовтня 2019-го). Чимало людей приходить підтримати Петра Порошенка в суді, але сказати, що всі учасники таких акцій є членами чи бодай симпатиками «Європейської солідарності», було би великим перебільшенням. Вулиця — нічия, підфарбовування її в партійні кольори майже ніколи не дає бажаних результатів. Вона як передостанній аргумент стає грізною силою лише тоді, коли йдеться не про політичні вподобання, а такі «немодні» поняття, як честь, гідність, свобода і справедливість.