Це видно не тільки з напруги суперечок у дворах і транспорті: за суб’єктивними спостереженнями, зараз вона суттєво менша, ніж навесні 2019-го. Головним підтвердженням завжди була явка на виборах. Середня явка на місцевих виборах 2010-го становила 48,7% виборців, 2015-го — 46,5%. Для порівняння, на головних для українців виборах президента явка була нижчою за 60% лише у 2014 році (59,5%). Явка на парламентських виборах зазвичай хоч і менша, але перевищує позначку в 50% (винятком стали торішні вибори, на які прийшло 49,8% виборців). Низьку активність на виборах до Верховної Ради тоді частково можна було пояснити тим, що вони відбулися влітку, коли чимало людей перебували у відпустках. До того ж вибори слідували одразу за президентськими перегонами, які забрали у громадян чимало емоцій.
Розподіл державної влади, конституційні повноваження, програми кандидатів та інші важливі і змістовні словосполучення за три десятиліття не стали серйозним чинником політики. Про це чимало міркують, але зараз можна просто навести два факти: понад третина українців у 2019-му вважала, що президент очолює уряд і водночас скеровує його діяльність (опитування КМІС), а майже половина у 2015-му визначала успішність партії за персоною її лідера, а не діяльністю політсили (опитування Центру Разумкова). Не дивно, що й обирають по-простому. Президент відповідає за все, у парламенті «сидить купа нероб», які ухвалюють бюджет і розважають у токшоу, а мер повинен полагодити оту трубу під будинком. У місцевих виборів ніколи не було надідеї, яка змушує піднятися в неділю з дивана і прийти на дільницю. Мер такий-сякий, але переважно місцевий, тому «йой, най буде». У Росію чи Європу він не веде, рівень зарплат і пенсій не встановлює, питання війни та миру не вирішує.
Читайте також: На цифрових манівцях
Варто визнати, що принаймні частково таке уявлення було небезпідставним. Сильна президентська форма правління часів Леоніда Кучми призвела до того, що ключовою персоною в області вважали голову ОДА, якого не обирали, у районі — відповідно, голову РДА, якого також не обирали. Місцева політика була, але видавалася малоцікавою. Побутувала думка, що все вирішують у Києві, де президент, опозиція президенту, олігархи і, що найголовніше, бюджет. Однак такій схемі настає кінець. Перша й найголовніша особливість нинішніх місцевих виборів у тому, що вони зафіксують формальну межу двох епох.
Децентралізація — головний, хоч і не єдиний чинник для такого висновку. Досі 46,7% громадян заявляють, що не відчули жодних змін після запуску реформи (опитування Центру Разумкова разом із «Демократичними ініціативами» в серпні 2020-го). Однак у 2016 році, майже на старті реформи, таких було 67,2%. Зростає кількість тих, хто відчув зміни на краще: із 16,2% до 26,8% за чотири роки. Центральна влада (нинішня й колишня), яка займалася реформою, до місцевих виборів змогла довести справу до проміжного результату: усю країну поділено на нові громади, утворено нові райони й перерозподілено бюджет. Це означає, що новообрані 25 жовтня представники громад розпоряджатимуться більшими грошима без очевидної можливості постійно кивати на конкурентів з інших органів і вдаватися до звичного «тупо немає повноважень».
Реформу досі не доведено до кінця, а це означає, що теоретично всі надані можливості все ж можна забрати. Наприклад, у найближчу неділю країна обере районні ради з поки що не зрозумілими повноваженнями. Теоретично на їхню користь можна буде перерозподілити функції, тому саме робота цих органів додаватиме чимало запитань і сприятиме конфліктам. Залишається незрозумілою функція майбутньої президентської вертикалі. Найголовніше, що децентралізацію досі не закріплено в Конституції, а отже, доводиться сподіватись лише на обіцянки з Києва. Незважаючи на все це, досвід підказує, що вже віддані влада й ресурси до столиці не повернуться. Тенденція до переходу влади на місця розпочалася не сьогодні й не п’ять років тому, до того ж вона характерна не лише для України.
Тож майбутнім головам міст і селищ, а також депутатам місцевих рад варто менше боятися підступів Києва й натомість пильніше дивитися на справи під носом. Не всі бачать у децентралізації тільки кращі дороги й пофарбовані школи. В уже наведеному серпневому опитуванні Центру Разумкова й «Демократичних ініціатив» респондентам поставили таке запитання: «Що дала децентралізація громадянам?». Майже 30% відповіли, що вся влада опинилася в руках «місцевих князьків». Кількість тих, хто так вважає, зросла на 7% лише за два роки. «Князьків» в Україні не люблять. Незалежно від того, де вони сидять. Тому вслід за повноваженнями можуть швидко з’явитися й інші, раніше характерні для Києва, явища. Вільних майданів удосталь у кожному місті.
«Князьки» та «слуги»
Насправді місцеві еліти відчули зміни вже давно. Першим, хто спробував публічно опанувати нові тенденції, став мер Дніпра Борис Філатов, який фактично очолив умовну «партію мерів». Його «Пропозиція» очевидно протиставляє себе київським політпроєктам. Однак повністю заповнити нішу завадили «давні друзі», які висунулися під брендом «За майбутнє». Наразі схоже на те, що саме цю партію можна назвати головною несподіванкою нинішніх виборів. І річ не тільки в тому, що середній рейтинг по країні нікому не відомого політпроєкту за кілька місяців зріс від 0 до 7,5% (опитування групи «Рейтинг» за 16–19 жовтня).
«За майбутнє» часто незаслужено зводять лише до двох осіб. Ідеться про Ігоря Коломойського та його давнього соратника нардепа Ігоря Палицю. Саме він зараз змінив Володимира Зеленського на посаді улюбленого політика телеканалу «1+1». Жартівлива назва партії «За Майбах» (Maybach — німецький бренд елітних автомобілів. — Ред.), звісно, дуже влучна, проте це все ж автомобіль колективного користування.
Читайте також: Василь Мокан: «Росія не хоче давати українській владі ніяких козирів напередодні місцевих виборів»
Торік після розгрому «досвідчених мажоритарників» на виборах до парламенту їхні лави різко зменшилися, але не зникли зовсім. У підсумку вони навіть сформували у Верховній Раді дві депутатські групи: «Довіра» й «За майбутнє». До другої і приєднався обраний на Волині Палиця, який на момент початку нової каденції був членом партії УКРОП. Станом на зараз до групи належать 24 народні депутати. Отут і криється важливість нового проєкту. Уже наведена цифра підтримки в 7,5% по Україні насправді не свідчить про силу бренду. Рейтинг або його відсутність залежить від того, чи представлена партія зіркою місцевого масштабу в конкретному регіоні. На Хмельниччині «За майбутнє» курують Сергій Лабазюк і Віктор Бондар. Обоє — триразові народні депутати по місцевих округах. Відповідно, можна сподіватися на хороші показники. На Волині партію просуває особисто голова «Директорії» (місцевий ТРЦ. — Ред.) Палиця. У цьому числі Тижня ви можете прочитати, як рейтинг «За майбутнє» в Умані на Черкащині забезпечує ще один мажоритарник Антон Яценко, хоча серед кандидатів його імені немає. У тому самому регіоні партія залучила новоспечену зірку місцевого самоврядування — мера Черкас Анатолія Бондаренка, що забезпечить їй серйозний показник у міській раді. Там, де знакової особистості немає, рейтинг партії залишився в межах статистичної похибки. Наприклад, у Києві, де керувати «Майбахом» запросили Сергія Гусовського. Постать відома, але зовсім не впливова.
Якщо дослідити біографію кожної з названих осіб, то зв’язки з Коломойським знайдуться. Інша річ, що зводити все до команди Ігоря Валерійовича було б великою помилкою. Того самого Яценка в медіа колись називали «королем тендерної мафії». У Тижні доводили його причетність до декриміналізації покарання за диктаторські закони 16 січня. Однак називати його шісткою Коломойського було би точно несправедливо. У ЗМ є мажоритарний акціонер, але право голосу міноритарних усе ж доволі сильне.
Другу паралель часто проводять між цією партією та колишніми проєктами мажоритарників: «Відродженням» і вже згаданим УКРОПом. Є не тільки схожість, а й поіменно ті самі люди. Інша річ, що змінилися обставини. Раніше кишенькові партії потрібні були передусім як додаткова сила під час виборів у парламент і на місцях. Мажоритарник забезпечував собі проходження сам. Однак у час суцільної партизації, який настав тепер, майбутні вибори до Верховної Ради відбудуться за суто пропорційною системою. Зараз партія — не додаткова колона, а головна сила. Саме тому проєкти, подібні до «За майбутнє» і тієї самої «Пропозиції», радше за все збережуться щонайменше до наступних виборів у парламент як рятівні кола для нинішніх мажоритарників. Вони можуть навіть посилитися за тією самою схемою. Сімейство Балог на Закарпатті або Герег на Хмельниччині не відмовилися від особистих партійних проєктів на цих місцевих виборах. Однак під час національної кампанії особисті партії не стануть успішними. Доведеться до когось приєднуватися. У парламенті Віктор Балога й Олександр Герега зараз належать до групи «За майбутнє».
Головною противагою «феодальному союзу», виходячи з рейтингів, мала б стати національна і правляча партія «Слуга народу». Курс на велике партійне будівництво президентського бренду оголосили ще торік восени. З орієнтиром саме на місцеві вибори 2020-го. Тоді, за висловом голови партії Олександра Корнієнка, найбільше боялися перетворення політсили на нову КПРС. Із цим завданням упоралися. Партія не схожа на централізовану КПРС у розквіті сил. Інша річ, що вона не схожа й на партію як таку.
Читайте також: Туман рейтингів
У низці регіонів навіть місцеві журналісти ще перед стартом виборчої кампанії не могли спрогнозувати, хто вестиме «слуг» на вибори. В інших, наприклад, на Чернігівщині та Луганщині, партійне будівництво супроводжували майже неприховані скандали й суперечки охочих контролювати політсилу. Щодо відсутності дисципліни, яку в СН називають «партійною демократією», ситуація подекуди смішна. Під час звернення до партійців на передвиборчому з’їзді 31 серпня президент назвав деяких із них «мікробами та бактеріями». Вочевидь, малася на увазі внутрішня опозиція. У підсумку все закінчилося виключенням із парламентської фракції Гео Лероса, який активно зливає компромат на керівника Офісу президента Андрія Єрмака. Водночас «слуги» майже ніяк не відреагували на казус мажоритарника В’ячеслава Рубльова. Він належить до фракції «слуг» у Раді, але публічно підтримує «За майбутнє» на Волині. Єдина реакція, яка була, — це заява іншого нардепа Олександра Качури. Він, мовляв, планував порушити це питання на засіданні фракції. Однак досі «фракція не дала оцінку цій ситуації».
Історія з Рубльовим — тільки найочевидніший приклад фактичного провалу партбудівництва у «слуг». Тіньові домовленості на місцях, присутність у списках явно не нових облич (разом із екссекретарем КПУ на Вінничині) — не виняток, про що Тиждень неодноразово писав упродовж нинішньої кампанії. З реального ресурсу, як і торік, тільки президент і його медійний образ. От і довелося Володимиру Зеленському їздити країною, відкривати дороги та наражатися на серйозно обґрунтовані звинувачення в порушенні закону в частині здійснення агітації. Наприкінці знову дійшло до розмов із виборцем на «ти» й оголошення опитування, щоб якось мотивувати прихильників іти на дільниці.
Битва за спадок регіоналів
На проросійському полі найбільше чути про ОПЗЖ. Партія, яку зараз асоціюють передусім із Віктором Медведчуком, має потужний медійний ресурс, постійно створює інформаційні приводи й узагалі намагається стати головним передвісником російського реваншу в Україні.
Однак якщо глянути на справу без емоцій, то виявиться, що «Опоплатформа» не така міцна, якою хоче здаватися. До прикладу візьмімо Рубіжне на Луганщині. Там ОПЗЖ і «Наш край», що опонує їм на місці, влаштували справжню передвиборчу зарубу, яка мало де ще є в Україні. Одні використовують місцевий і рідний Юрієві Бойку завод, інші — масову роздачу цукру. Про чистоту агітації не йдеться. А лише про те, що вибори таки справжні. Комусь здається, що між ОПЗЖ і «Нашим краєм» немає відмінностей. Можливо, й так, але 10 років тому уявити на Донбасі хоч якісь конкурентні вибори було взагалі з галузі фантастики. Подекуди навіть дві внутрішні колони ОПЗЖ (Льовочкіна й Медведчука) починають суперечки на місцях.
Головна тенденція та, що на полі, яке колись цілком поглинула Партія регіонів, нині неабияка конкуренція. Окрім ОПЗЖ та НК є ще Партія Шарія, кілька колон Ріната Ахметова, зосереджених у найцікавіших для нього містах, і плеяда регіональних проєктів від «Успішного Харкова» Геннадія Кернеса і «Довіряй ділам» Геннадія Труханова до менш відомих «Миколаївців», «Херсонців» та інших регіональних партій.
Плюс у тому, що сили, орієнтовані на Росію, розосереджені, а отже, слабші. Не дарма Віктор Медведчук знову поїхав до Москви напередодні нинішніх виборів. Він хоче показати виборцям, у кого найбільше «русского духа». Вдається погано, хоча ОПЗЖ після цих виборів і матиме серйозне представництво на місцях. А найбільша загроза в тому, що з-поміж конкурентів партії Медведчука може вирости якісніший у технологічному та ідейному вимірах проєкт. Тоді кум Путіна може здатися меншим злом.
Відступ на Захід
Партії, які на словах орієнтуються на патріотичний електорат, навіть не спробували по-справжньому боротися за Схід і Південь України. Формально команди в більшості регіонів, звісно, зібрали. Та й то виникли труднощі навіть у нібито зручних областях. У Чернігові, наприклад, потенційна представниця «Голосу» зрештою пішла на вибори від «За майбутнє», натякаючи на краще фінансування. Проблема з фінансами зрозуміла. Однак у тому-таки Львові проблем чомусь немає. Там наявна ціла плеяда кандидатів у мери від будь-яких патріотичних і проєвропейських партій. У містах на Сході, де слід було б об’єднатися й піти єдиним фронтом та застосувати спільний ресурс, цього не відбулося. Неможливо уникнути і старих та звичних грабель. «Європейську солідарність» у Кропивницькому очолив прихильник УПЦ МП і назви Єлисаветград Костянтин Яриніч.
Орієнтуватися на зручні регіони з уже наявною підтримкою доцільно з погляду раціонального використання коштів на кампанію. Однак символічно це поразка. Колись така політика і призвела до монополії Партії регіонів та політичного розколу країни на Схід і Захід. Для того щоб стати насправді загальнонаціональною партією, треба ризикувати і працювати над помилками. Ані ризиків, ані такої роботи під час цієї кампанії не видно.
З огляду на COVID-19, мінливу погоду 25 жовтня та опитування президента, прогнозувати результат виборів і явку важко навіть спираючись на соціологію. Можна очікувати, що переважна більшість мерів великих міст збережуть посади і сформують коаліції в радах. На оновлення влади на цих виборах годі чекати. Однак після виборів владі не залишиться нічого, окрім як змінюватися.