Оце коли імперія розпадеться… Ну коли Ерефія сконає… От щойно ми переможемо, Московія як така залишиться сама-самісінька, а всі колись захоплені нею території оголосять суверенітет… Тоді й тільки тоді ми почуватимемося в безпеці, спокійно видихнемо й далі будуватимемо власне майбутнє. Я це чую мінімум останніх півроку, навіть довше. І що вже казати, сам теж кілька разів тиражував це чарівне заклинання, чому б не помріяти? От тільки з реальністю воно має, на жаль, опосередкований зв’язок.
Будьмо чесними з собою, наш «прогноз» про розпад Росії – це екстраполяція та, як кажуть англосакси, wishful thinking або, якщо без претензій, бажане за дійсне. Дуже бажане, проте не дуже дійсне. Звісно, звучить спокусливо, тільки з чого воно випливає? Бо колись уже розпалася, тільки не до кінця, «можем повторіть»? Гіпотеза про дезінтеґрацію базується на припущенні, що політична конструкція нашого неситого сусіда тримається виключно на примусі, й коли центр достатньо ослабне й не зможе забезпечувати силовий контроль над неосяжними територіями, окремі провінції забажають суверенітету й успішно запропонують світу свої природні ресурси, бо більше їм нема чого пропонувати.
Спершу проста аналогія: Індія теж одного разу розпалася, навіть двічі, нагадаю, невдовзі після набуття незалежності від колишньої «перлини британської корони» відколовся Пакистан, частина якого згодом перетворилася на Банґладеш. Залишився нічогенький шматочок в півтора мільярда (якщо точніше, 1,4 мільярда) людей, яких на позір мало що об’єднує. 24 мови, серед них наймасовіша мова гінді, діалектами якої, не дуже внормованими, розмовляє аж 41% населення. Релігія теж не тотальна: індуїстів 81%, а є ще рештки мусульман, будисти, сікхи, джайністи, християни — м’яко кажучи, не моноліт. ВВП на душу населення — 142 місце в світі (навіть Росія, нагадаю, за цим показником на 66-му), за індексом гуманітарного розвитку теж унизу списку. Поруч дуже неспокійні сусіди: Пакистан (а за ним, нагадаю, Афганістан), Китай, Банґладеш… Ну от хіба що ядерна зброя, якщо вірити чуткам. І що, і де воно далі розпадається?
Це той випадок, коли умоглядні конструкції не працюють, бо вони ніколи не працюють. Російська, з дозволу сказати, федерація складається з десятків загарбаних у різний час провінцій, але відносно вираженою суб’єктністю – радше не політичною, а культурною – може похвалитися хіба що Татарстан і деякі республіки Північного Кавказу (не всі), до них ми ще повернемося. Сибір? Далекий Схід? Якутія? Чукотка? Облиште! Національні околиці — Тива, Башкирія, Калмикія, Бурятія — наразі не є осередками етнічної самосвідомості (наразі!). Наявність у деяких із них умовно національних рухів навряд чи щось істотно змінює, бо зараз вони перебувають під надійним контролем політичної поліції, а коли тиск послабиться, знадобиться певний час для визрівання, структурування, самоусвідомлення. Не маю під рукою достовірних цифр, але мало де в «суб’єктах федерації», крім Чечні, кореневе етнічне ядро складає більшість населення, крім того, вельми специфічна деструктивна урбанізація, змішані шлюби, деградація територій і занепад традиційного ладу, втрата материнської мови… Деетнізовані спільноти Російської федерації станом на зараз – всього лише «росіяни-мінус», які хоча б для згадування своєї ідентичності потребують довгого лікування, спеціальних заходів, зокрема, освітніх та бізнесових (на зразок демонстративних пільг представникам корінних народів у Сполучених Штатах і Канаді).
Читайте також: Гниди
Наступна передумова — суто економічна. Лічені території мають умовну цілісність господарського комплексу, який би дозволив а) проіснувати за рахунок власних сил у нейтрально-ворожому оточенні й б) вбудуватися в міжнародну кооперацію або вийти на зовнішні ринки хоча б із корисними копалинами. Вони потребують неабияких інвестицій, а мало хто наважиться вкладати гроші в постімперську невизначеність. А так – ну можна вивозити сиру нафту з Татарстану. Як, Волгою? Куди, в Каспійське море? Там своєї ніби не бракує…
Для чергового «параду суверенітетів» (вираз із пізніх 1980-х) потрібен збіг двох обставин: крім гіпотетичного повного зникнення фактору метрополії бажана наявність або поява інших центрів тяжіння. В Азії це, зрозуміло, Китай – але не факт, що йому аж так уже потрібні зайві території, його би якраз влаштувала на своєму кордоні аморфна квазі-держава, яка б не заважала користуватися природними ресурсами, але ж вона й зараз не заважає. Анекдоти радянських часів про «китайсько-фінський кордон» — це саме анекдоти й не більше, перш, ніж колонізувати Росію, Китай має дати собі раду з власними просторами. Казки про Сибір як своєрідну Америку 2.0 — це взагалі література, точніше, белетристика.
На Північному Кавказі – так, це на перший погляд виглядає як реальна ймовірність, але тільки якщо зникне дотація з центру, а вона зникне? То все надто спекулятивні вправи: чи стане в «диких дивізій» якогось умовного Кадирова аргументів, щоби продовжувати доїти Москву в обмін на лояльність, коли метрополії буде не до лояльності, а ресурсів не стане?
Ідемо по порядку: чи можна розглядати Туреччину як згаданий центр тяжіння? Тюрків як таких на Північному Кавказі ніяк не більшість, а мусульманський фактор не алгоритмізується, там своя динаміка, свої силові лінії. Чи був хтось готовий, що позірно суто герметичний студентський рух (Талібан) перетвориться на військово-політичну потугу?
Коли аналізується вся сукупність сценаріїв і наявних сил на майданчику, важко абстрагуватися від вражаючих спогадів із 1990-х. Тоді всевладні кримінальні угруповання заповнили адміністративний та економічний вакуум і вже як могли переструктурували економічні процеси. Такі сценарії на поверхні, але їм бракує конкретики. В архаїчній за станом свідомості Росії кримінальні форми самоорганізації довели свою життєздатність, от тільки чергові «тамбовскіє» повинні як мінімум мати що розподіляти, до того ж їм якраз для функціонування потрібні великі території активності з відповідними «ліцензіями» від влади, бажано вся країна разом з околицями й опціонально сусідами, а не один окремо взятий колишній округ.
Читайте також: Смертельна ін’єкція
Не забуваймо про такі організми, які історично складалися й продовжують існувати як суто імперські. Армія та силові структури (ФСБ, Нацгвардія, міліція) – за яким принципом вони розподілятимуть території?!! А якщо наважаться розбігтися по округах, дивізіях і в/ч, то яким чином ділитимуть повноваження з регіональними лідерами?
Уся ця моя дилетантська, з дозволу сказати, «аналітика» цілком має право на існування на рівні запитань, але кожна відповідь на них вимагає конкретного знання, якого не має ніхто. Ані іноземні think tanks, бо вони надто рідко зазирають за межі Московської кільцевої, ані власне російські науковці, бо їм не за те платять, ані їхні ж спецслужби, бо їм є чим зайнятися й на чому заробляти.
Я довгий час намагався стежити за станом рефлексії московських соціологів, економістів, прости Господи, політологів — лічені з них спираються в своїх візіях на польові дослідження, решта оперує офіційною статистикою, а всі ми пам’ятаємо, що в актуальних умовах РФ це окремий різновид «великої брехні» (цитата), тільки в квадраті.
Перш, ніж поставити три крапки й анонсувати наступну колонку, спробую сформулювати попередній підсумок. Якщо ви заб’єте в Ґуґлі запит Russia, desintegration або dissolution, він викине вам два десятки різних мап імовірного поділу «однієї шостої» (насправді давно вже сьомої чи восьмої). Серед них ви не побачите двох схожих, якщо не рахувати однакові контури федеральних округів. Це означає, що всі передбачення конструюються на кінчику олівця й не спираються на фактичні дані. Отже не коштують грошей на інтернет-трафік для їхньої передачі. Якою є реальна альтернатива нашим, і моїм у тому числі, вологим мріям, поміркуємо невдовзі.