Я зростав у часи, коли про Голодомор говорилося тільки пошепки, сама згадка про нього була вельми небезпечною в радянських реаліях, бо влучала в сонячне сплетіння комуністичній системі: насильство, зневага до особистої безпеки, неефективність, антигуманність, геноцид. Тепер Голодомор — частина національної свідомості. Трансформація сталася на наших очах, ну от буквально в останню мить, коли ще живі були безпосередні свідки злочину — сказати точніше, ті, хто цілком випадково, волею Господа чи долі, примудрилися вижити. Одна річ дізнаватися про страшні події з досліджень і фільмів, хай навіть із сімейних переказів, друга — чути безпосереднього учасника, навіть якщо під час подій йому було кілька рочків, ціна контакту інакша. Зусилля істориків, громадських діячів і, що вже казати, політиків не минули дарма. Книжки, документальні програми, виступи, мистецькі прояви, музейні експозиції, зрештою меморіал, і не один. Поступово розуміння масштабів національної катастрофи, її причин і віддалених наслідків сягнуло такого рівня, що вже не повірити, невже колись було інакше. Зараз Голодомор – мейнстрим, надто якщо врахувати, що поточна війна так само має ознаки геноциду й постає як пряме продовження колишніх імперських практик.
Водночас відчувається потенційна баналізація нашої спільної катастрофи, неприпустима звичка до спокійного існування в її полі. Небезпека парадоксальним чином полягає у відсутності спротиву: доки ти комусь щось пояснюєш або доводиш, ти знов і знов повертаєшся до фактів, узагальнень, діагнозів. Коли всі все знають, важко сказати щось нове, ти приречений повторювати заяложені формули й так, поза сумнівом, відчувати сум або жах, або те й інше разом, але якось… за інерцією. Пряма загроза фізичному існуванню нас усіх як спільноти, як нації може актуалізувати сприйняття, проте загальні закономірності людської свідомості, надто масової свідомості, важко іґнорувати, їх, навпаки, слід враховувати й по можливості використовувати.
Ідеться передусім про відновлення справедливості – не якоїсь там абстрактної історичної, а звичайної людської справедливості для кожного померлого, але не оплаканого як слід і вчасно. Потім про відчуття спільної долі, й це якраз поточні події, включно з Бучею, Ізюмом, херсонськими підвалами й напевно десятками інших катівень, які ще будуть розкриті, доводять із суворою наочністю. Всі, хто має стосунок до України й відчуває себе її частиною, століттями були й досі залишаються під ударом. Доки існує імперія, якій ми поперек горла, геноцид у тих чи інших формах має потенцію повертатися. Нічого не поробиш, така географія, це корисно весь час тримати в голові.
Далі негайно додається політичний аспект. Нарешті стає зрозуміло, що кожен наступний лідер або партія мають довести передусім, що його/її програма приділяє достатню увагу а) колективній безпеці, б) збереженню ідентичності. Ігнорувати ці дві обставини спокусливо, але, як доводить свіжа практика, легковажно. З другого боку, прагнути міжнародного визнання на рівні держав і світових організацій — це не в останню чергу внеможливити задній хід у підтримці нас із-за кордону. Для іноземців корисно провести пряму лінію між двома точками й простежити, куди вона веде далі, це прочищає мізки на тлі турботи про ціни на бензин.
Тепер стосовно ідентичності. Коли ідея шанування Голодомору на офіційному рівні тільки пробивала собі дорогу, деякі її ентузіасти не приховували, що надихалися досвідом Ізраїлю: мовляв, єврейський народ згуртувався й створив власну державу, а потім її відстояв (і продовжує відстоювати) тільки тоді, коли усвідомив реальну можливість свого тотального знищення. «…Штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом» — це пряма цитата 2003 року з одного тогочасного політика, не казатиму, кого саме, бо боюся збурити зайві емоції.
От тепер нарешті про перспективу. Оскільки вже зайшла мова про Ізраїль, поділюся своїми давніми враженнями. Відвідавши вперше Святу землю, я з подивом відчув, що декого з молодих ізраїльтян надмірний акцент на Голокості неприховано дратував. Тепер це загальне місце, а тоді було відкриттям: друге-третє покоління післявоєнних євреїв чинило спротив віктимності, вони не бажали гуртуватися навколо своєї трагедії та поразки. Для них, принаймні тоді, було значно привабливішим асоціювати себе з «Шестиденною війною» або «Війною судного дня», коли вони так, за міжнародної підтримки, але самі, самі раз за разом спромоглися наваляти чотирьом сусідам із сукупним населенням, що перевищувало їхню власну кількість на порядок. Вони гуртувалися навколо ідеї країни, де розвивається передова медицина, IT-індустрія й високотехнологічне сільське господарство. З країною, де хочеться не героїчно помирати, а щасливо жити далі.
Трагедія за найвищим, екзистенційним рахунком завжди беззмістовна, вона сталася не заради того, щоби дати нам якийсь урок або навчити нас чогось, а просто тому, що сталася. Це від нас залежить, які з неї робити висновки, які сенси в неї вкласти через майже століття. Не провалити завдання з перемоги над катом і, головне, зі створення принципово нової — не просто квітучої, а розумної, креативної, захопливої України — ось, якщо хочете, наш обов’язок перед полеглими. Ми просто мусимо здобути досвід перемог і над ворогом, і над собою.
Ну й на останок про баналізацію. Днями вчергове піднялася хвиля обурення відомою сенсацією авторського колективу «ревізіоністів», які на кінчику олівця вирішили підкоригувати кількість жертв 1932-1933 років. Так, щоби не гратися в скромність, збільшити її відразу в 2,5 рази. Я вбачаю в цьому не лише цинізм, а й брак уяви. Вочевидь, досі консенсусна для істориків і демографів цифра в 3,9 мільйона (матінко Божа, вдумайтеся, три мільйони дев’ятсот тисяч!..), обґрунтована документами, свідченнями, статистичними даними, когось недостатньо вражає. Замало?! Коли трапляються спекуляції на кістках, вони свідчать не лише про моральний рівень спекулянтів, а й про загальну атмосферу, в якій не соромно мірятися геноцидами. Це означає, що існує ймовірність перетворення досі живої травми на закам’янілу абстракцію, такий собі декоративний атрибут державності.
Інколи щоби схаменутися, прокинутися, прийти до тями, потрібна невеличка ін’єкція сорому. Гадаю, зараз саме такий момент.