Доброго дня. Це Патті.
Доброго дня. Чудово! Я Юрій. Юрій Андрухович. Дуже приємно. Ви добре чуєте мене, Патті?
-Так.
Я буду намагатися вести нашу розмову таким чином… Я сам читач вашої книги «Просто діти», яка нещодавно була опублікована в Україні. Отже, перш за все, дуже дякую вам за те, що погодилися дати це інтерв’ю, яке організував 27-ий Львівський міжнародний BookForum за підтримки Українського культурного фонду. Я не знаю, чи вам казали, але ви – цьогорічна почесна гостя Форуму.
– О, це так приємно! Я дуже щаслива!
Так, ви – головна зірка цієї події.
– Дякую!
Читайте також: Дар'я Онищенко: "Нам треба бути дуже обережними і чутливими до такої речі, як патріотизм"
На жаль, ми не можемо побачити вас наживо, але це надзвичайна честь для всіх нас, українських читачів, видавців та митців. І я неймовірно щасливий, що видавництво «Віват» надрукувало вашу чудову книгу «Просто діти», яка отримала Американську національну нагороду десять років тому. Отже, ми ніби справляємо річницю українською версією вашої книги. Аби представити вас українським слухачам якомога краще, я буду намагатись нічого не забути… Я маю [перед очима] список ваших сутностей: отож, ви художниця, акторка, активістка, музикант, співачка та авторка пісень, поетеса, письменниця, романістка, малярка, фотограф, рокерка, рок-журналістка… Чи я забув про щось?
– Так. Ви забули «мама».
Так! Мама, звісно! Мама трьох дітей, правильно?
– Так.
Ви також подорожуєте?
– Перепрошую?
Чи ви також мандрівниця?
– О, я безумовно мандрівниця! Звісно, прямо зараз я не подорожую ніде, за винятком – у своїй уяві, чим насправді я дуже люблю займатися, тож так, я мандрую. І це в дійсності дуже сумно, тому що я б мала бути в Україні зараз.
Так, так. У Києві мав бути концерт двадцять дев’ятого серпня, правда?
Читайте також: Галина Гринь: «Для кожної нації серйозно розвинена наука є запорукою її існування й розвитку»
Так, я мала бути в Схіпголі, а потім я збиралася просто подорожувати по Україні. Прямо зараз я могла би бути там, могла би зустріти вас особисто. Мені дуже сумно, але я приїду наступного року, якщо зможу, якщо буде дозволено подорожувати, я повернусь.
Так, будемо сподіватися! Можу я сказати, що ви — магиня?
– Перепрошую?
Магиня, тобто що ви створюєте магію.
– О, магиня! Так, можливо. Але може це слово занадто гучне.
Так, добре. Я маю зізнатися, це напевно моє перше інтерв’ю в житті. Зазвичай, все навпаки: я – людина, в якої беруть інтерв’ю. Отже, в цій ситуації я вас прошу не дивуватися, якщо деякі мої питання будуть такі, на які вам напевно доводилось відповідати вже дуже багато разів.
– Не турбуйтеся про це, все добре!
Так, гадаю, в будь-якому разі для українських слухачів буде багато нової інформації.
– Добре, чи можу я дати вам невелику пораду? Вам краще ставити мені запитання зараз, тому що у нас зараз, я думаю, час говорити. Отже, я готова почути ваші запитання, це не важливо, якими саме вони будуть.
Читайте також: Орися Демська: «Якщо у ХХІ столітті певна мова перебуватиме тільки у площині політики, то це стане її кінцем»
Добре.
– Це перший раз, коли буде нагода почути питання від вас з України, тому я дуже схвильована. Це повністю чистий лист, тож уявіть, що мені ніколи не задавали питань і спитайте все, що бажаєте!
Чудово, дуже дякую. Де ви зараз? Ви в себе вдома?
-Я в Нью-Йорку, в своїй кімнаті. В мене кімната заповнена сонячним світлом і тут багато книжок: в кімнаті, на столі і там, де я сплю. Тут я перебуваю зараз. Я в Нью-Йорку з березня, тому що через пандемію скасували мій річний тур.
Так, це дуже масштабна проблема сьогодення. І яка у вас сьогодні погода в Нью-Йорку?
– До речі, погода сьогодні дійсно дуже гарна, тому що було досить спекотно деякий час, але сьогодні вже відчувається подих осені. Також вчора був дуже великий повний місяць. Думаю, це дуже гарний день, щоб прогулятися. Коли ми закінчимо розмовляти, я напевно піду прогуляюся.
Чудово! Як ви думаєте, яка погода найкраща для Нью-Йорка? Як сьогодні?
-Я думаю, найкраще тут восени. Мені подобається вересень, і до грудня тут дуже гарно. Можна всюди ходити пішки, і погода помірна: не занадто холодно, і я не люблю, коли дуже жарко. Також дуже гарно, бо листя починає міняти колір. Я завжди любила осінь. Мені подобається, як падає листя, та осінь загалом. Адже я не людина канікул, мені до вподоби працювати і гуляти.
Ви міняли міста багато разів, але в мене склалося враження, що Нью-Йорк ваш, це ваше місце, тому що ви завжди повертаєтеся туди. Чи це правда, ця думка?
– Ця думка… Про що саме? Що саме ми намагаємося з’ясувати? В чому полягало питання?
Про Нью-Йорк. В мене враження, що це дійсно ваше місто, чи це так чи ні?
– Він був… Нью-Йорк був моїм містом, коли я була молодша, в 1967, коли я приїхала сюди і впродовж 70-х. Тому що раніше це місто було дуже проблемним, було не дуже процвітаючим зі своєю боротьбою. І приїжджало багато молодих людей, які також боролися. Поети, художники, музиканти – ми жили дуже дешево. Я працювала в книжковому магазині, мала невелику квартиру в Іст-Віллідж. Молодим творцям було дійсно легко жити там. Але, ви знаєте, багато змінилося, в 90-ті та в цьому столітті це стало зовсім по-іншому економічно. Місто стало дуже дорогим. Воно розбудувалося – так багато хмарочосів та будівель корпорацій. Тож для мене воно дуже змінилося. Я все ще люблю Нью-Йорк за його різноманіття. Тут є люди будь-якої професії, люди зі всієї країни, стільки різних мов, але до пандемії воно ставало досить дорогим, навіть якогось роду корпоративним містом. Мені більше подобався Нью-Йорк, коли він був приязнішим до митців, але це все ще прекрасне місто. Проте я дуже глобальна людина, я люблю подорожувати. Ви знаєте, я зазвичай проводжу менше, ніж пів року, в Нью-Йорку, а іншу половину я подорожую.
Читайте також: Міхаель Мозер: «Дві державні мови в Україні — це крок не до Швейцарії чи Фінляндії, а до Білорусі»
Гаразд. Ваша книга «Просто діти» була видана десять років тому, але мені дуже цікаво: як довго ви працювали над нею? Як довго ви писали її та як взагалі вона з’явилася?
– Це зайняло досить багато часу, тому що я ніколи не планувала писати таку книгу. Я більше хотіла писати фантастику, але мій друг Роберт Мепплторп, який був моїм найкращим другом, в ніч перед тим, як він помер, це було в 1989, в березні, він запитав мене, чи я напишу історію про нашу любов, нашу дружбу і близькість як творчих людей. І я пообіцяла, що напишу, а потім він помер. Але я ніколи не писала таких книжок, я ніколи не писала нехудожню літературу, біографію. І, чесно кажучи, це зайняло дуже багато часу. Частково тому, що після того, як він помер, мій чоловік захворів і потім помер. Я мала двох маленьких дітей, і моє життя стало дуже… Мені було дуже тяжко, я мусила зрозуміти, як жити без мого чоловіка, як виховувати дітей. Тому я не починала роботу над книгою десь декілька років. Це зайняло в мене близько десяти років, щоб написати її. Не весь час, звичайно: я зупинялась і починала знову. Я маю визнати, це було дуже тяжко, тому що я хотіла, щоб це була неперевершена книга. Я не хотіла написати просто книгу, яку можна викинути. Я хотіла, щоб вона була особливою, тому це зайняло стільки часу. До речі, що смішно, це зайняло стільки часу, але потім вона виграла Національну книжкову премію, яку я ніколи в житті навіть не мріяла отримати.
Отже, це був сюрприз для вас отримати цю нагороду?
– Так, я ніколи… Коли я була молодою, я працювала в книгарні. Кожного року я бачила книгу, яка отримала Національну книжкову нагороду. І це дуже велика і важлива нагорода! Поки я працювала в книгарні, я ніколи не мріяла, що колись я напишу таку книгу, яка отримає золоту печатку. Це багато значить для мене з багатьох причин: з одної боку як для письменниці, а з іншого – як для людини, що працює в книжковому магазині та фантазує про таку честь. Тож я була дуже здивована. Але ще більше здивування від того, на скільки мов вона була перекладена. Для мене це найбільша честь. Найбільша за все, що може бути – коли хтось вирішує перекласти твою книгу. Я думаю, це дивовижно. Я в захваті, що вона була перекладена в Україні.
Я маю сказати, що український переклад дійсно хороший. Дуже гарно зроблено. В цій книзі ви згадали декілька сотень імен, тож звісно це декілька сотень людей. Але я гадаю, більшою мірою це історія про двох дітей понеділка. Ви погоджуєтесь, що ваша книга це скоріше роман, а не мемуари?
-Знаєте, все в книзі – це правда. Я дуже ретельно пильнувала, щоб там не було спекуляцій, ніхто з героїв не вигаданий, я не намагалась зашкодити комусь в книзі. В усьому я намагалася бути настільки історично точною, наскільки можливо. Проте насправді я – романтик і письменниця фантазій. Я думала, що це важливіше, щоб люди вловили атмосферу Нью-Йорка, високі емоції цих двох людей, Роберта і мене, які були в стосунках. Спочатку молода дівчина і хлопець мають свою першу любовну історію, яка [потім] розвивається зовсім іншим чином. Ми до дня його смерті залишалися дуже близькими друзями, довіряли і піклувалися одне про одного. І я хотіла, щоб книга мала… Я рада, що ви так сказали… Ніби своєрідну казку, ви знаєте, старомодну казку. Це просто те, як я пишу. Там немає цинізму, темноти та спроб, як я казала, зашкодити комусь. Таким чином, я думаю, книга створює цю фантазійну атмосферу. І ще такі дві речі: так, в книзі багато людей, і це тому, що ці люди тяжко працювали в житті, але в основному це історія про серце, серце і любов, серце і дружбу.
Так, мені дуже подобається ваше визначення цієї книги як казки. В зв’язку з цим, хочу запитати, чи є там якісь епізоди, які ви придумали?
– Ні, там немає нічого вигаданого.
Нічого.
– Як я казала, повністю вся книга «Просто діти» – це тільки правда. Оскільки моя остання книга «Рік мавпи» містить багато вигаданих епізодів, в ній спеціально поєднані мрії, фантазії та вигадку з фактами. Але «Просто діти» – це повністю нехудожній твір. Там немає нічого, що було романтизовано, вирізано або перебільшено. В дійсності, деякі речі… Ви знаєте, інколи вони були складніші, і я навіть не писала про них, тому що, розумієте, я написала те, що, як я думала, важливо для людей знати та уявляти. Я хотіла, щоб книга була майже, як фільм, тому що, ви знаєте, Роберт не дуже любив читати. Він любив дивитися, він був художником, і йому подобалося роздивлятися твори мистецтва годинами, але він не був великим читачем. Тож я хотіла, щоб книга приваблювала і людей, яким подобається читати літературу, і людей, які небагато читали, і вона могла просто затягнути їх кінематографічно. Але я присягаюся вам, що все в книзі правда.
Чудово. Я спитав, тому що мені дуже сподобався епізод, де ви їхали на острів Велфейр, на руїни старої лікарні, і потім ви знайшли там ембріон у скляній банці. І цей епізод має не дуже щасливий кінець, тому що банка вислизнула й розбилася, ембріон був втрачений. Отже, це здається мені дуже гарною вигадкою, але ви впевнені, і я впевнений, що це правда, це дійсно сталося. Я маю тільки привітати вас, тому що ви – чарівниця, яка може жити своїм життям, будучи водночас у казці. Чи це так, чи ні?
Я маю сказати, що те, що ви сказали, прекрасно. Я би хотіла думати, що це так. Я думаю, ви знаєте, це складніше… Ми можемо наділяти магією або ми можемо наділяти різними емоціями будь-які речі та спогади. Це залежить від того, яка ви людина. Я маю на увазі, коли я була дитиною, я могла… Я могла мати особливий замок, який зі всією моєю вірою і уявою ставав частинкою місяця, або це міг бути містичний замок. Або навіть пальто. Пальто, яке ми любимо. Ви знаєте, це як в опері «Богема». В цій опері дівчина помирає від туберкульозу, і всі поети, всі філософи вони дуже бідні, але вони всі продають все, що мають, щоб купити для неї ліки. І остання річ, яку вони мають, щоб продати, це пальто. Воно належало одному з філософів, це було пальто, яке вони всі передавали по колу, коли було холодно. Вони мали тільки одне пальто на всіх. І для них воно було майже як священна річ, але вони мали продати його. Це була остання річ, яку вони мали, щоб дістати їй ліки. І в «Богемі» ми маємо одну з найгарніших арій в опері, яка є настільки простою – це пісня цьому пальто. «О, моє пальто, мій друже, я мушу попрощатися. О, моє пальто, з яким ми пройшли стільки пригод, і я ховав свої руки в твої кишені». Ця маленька арія, де поети і філософи, і Пуччіні, який написав її сам, але це така гарна пісня про скромне пальто. Я розумію цих людей. Це щось схоже на кінець цієї пісні. Я думаю, ви зрозуміли мене.
Так, надіюся. Тепер я спитаю вас щось про рок-музику. Особисто я почав слухати рок-н-рол приблизно в 1973. Мені було 13 років на той час. В нашій країні в той час почали з’являтися, давайте їх так назвемо, сінгли, цілком офіційно, але водночас вони не платили за права власникам пісень. Отже, вони просто випускали маленькі вінілові платівки…
– Як бутлеґи?
Так, ніби бутлеґи. Переважно там були дві групи. Ви напевно вгадаєте, які саме.
– Дві групи, які ви слухали найбільше?
Так.
Я не знаю, щось як Velvet Underground? Я не знаю… Боб Ділан?
Ні, ні, це було як у вас, як ви пам’ятаєте, з Дженет Гемміл. Ви завжди мали [з нею] дискусії, хто кращі: Beatles чи Rolling Stones.
– О, розумію.
Читайте також: Дві хороші новини про літературу для підлітків
Тож якраз ці дві групи.
– Звісно, я мала б здогадатися.
Я не знаю, чому вони не випускали багатьох інших музикантів, але досі я маю цю дилему. Люди мого покоління постійно обговорюють це питання: хто кращі — Beatles чи Rolling Stones.
– Я думаю, я маю гарну відповідь на нього. Rolling Stones – кращі для того, щоб танцювати, а Beatles – кращі для того, щоб слухати.
То вони більш мелодійні?
– Коли я була молода, я любила Rolling Stones, тому що я любила танцювати. Я надавала перевагу Rolling Stones, тому що я хотіла танцювати весь час, а вони – кращі для танців. Але відколи я стаю старшою, я особисто слухаю більше пісні Beatles, ніж Rolling Stones. Але я люблю їх всіх!
У вашій книзі ви згадуєте те, що я називаю «чотири смерті»… Я маю на увазі, що протягом двох років 1969-1971 трапилися чотири смерті найбільших зірок того часу. Це був Браян Джонс, потім Джиммі Гендрікс, потім за два тижні Дженіс Джоплін і потім Джим Моррісон у той самий день, що Браян Джонс. Ви пам’ятаєте, як ви це сприйняли? Адже ви знали всіх цих людей, ви знали їх достатньо близько. Ви відчували це по-перше як велику втрату людей, яких ви любили, чи може ви мали відчуття, що це якогось роду містерія, в яку ви залучені?
– Це було жахливо. Коли я була молода, Браян Джонс був першим, хто помер… Я не знала Браяна Джонса, я ніколи не зустрічала його, я була дуже молода. І в мене розбилося серце. Браян Джонс був моїм улюбленим в Rolling Stones, тому в мене було розбите серце. Але пізніше так, я зустріла Джиммі Гендрікса, я познайомилась з Дженіс Джоплін, я зустріла Джима Моррісона. Я зустріла його, але я не скажу, що була дуже близька з ним.
В мене було розбите серце. Розбите серце, тому що вони були лише на декілька років старші за мене. Мені було десь 23, а Дженіс Джоплін було 27, тож ми всі були одним поколінням. Це було жахливо. Особливо я була в розпачі, тому що коли Джим Моррісон помер, ми втратили молодого колегу нашого покоління. Або взяти Джиммі Гендрікса. Я думала, Джиммі Гендрікс був, знаєте… В музиці після 50-их Джиммі Гендрікс був найбільшою зіркою, він мав усе. Я маю на увазі, я зустрічала його, він любив поезію, він хотів створити мову миру в своїй музиці. Він був новатором. Він також був гарним, на нього було приємно дивитися. Він був всім тим, що би всі хотіли бачити в зірці рок-н-ролу. Тому я була в розпачі. І це також було трохи страшно, тому що всі ці люди… Було багато збігів, тому що всім їм було 27 років, їхні імена всі були на «Дж»: Джонс, Джимі, Дженіс і Джим. У всіх букви «Дж». І до речі, я також була знайома з [блюзменом] Джонні Вінтером, який був наляканий, що він може бути наступним, тому що він дружив зі всіма ними.
Ваша прекрасна книга «Просто діти», на мою думку, ніби лексикон імен великих митців. Там є Модільяні, Пікассо, Дієго Ривера, Вайльд, Бодлер, Анаїс Нін, Джойс, Кокто і Пазоліні й багато-багато інших, також пісні Едіт Піаф, фільми Жана-Люка Ґодара. І багато разів ви згадуєте Вільяма Блейка, але також там є Жан-Артюр Рембо і постійне наголошення на ньому в книзі. Його могила також стає головною ціллю вашого паломництва у Францію. Я пам’ятаю, ви описували цей епізод, як вкрали його книгу «Осяяння», тому що у вас не було 99 центів, щоб заплатити за неї. І так ви відкрили для себе цього поета. Мені дуже цікаво, чи ви мали її в оригіналі французькою чи в перекладі англійською? І чи ви іноді порівнюєте оригінал Рембо і переклад?
– Книжку переклав Луїс Ферез, вона була двомовна, але я розмовляю тільки англійською мовою. Я не читаю і не говорю ніякою мовою, крім англійської. Тому як молодій дівчині, тоді мені було тяжко розуміти вірші французькою мовою… Я намагалася, я дивилася на них, але я не говорю французькою. Проте я думаю, що мені дуже пощастило, тому що ми маємо дуже гарних перекладачів. Все, що я прочитала: чи то Булгаков, чи Гоголь, чи Рембо, чи Роберто Боланьо – це все в перекладі, тому що я розмовляю тільки англійською.
Я би запитав дещо про ваш проєкт, музичний проєкт, який має назву «Будинок Рембо». Він досить нетиповий, я би сказав, для вашої музики. Він звучить досить авангардно. І ви записали його разом з Філіпом Ґлассом. Я би попросив вас розказати трохи більше про цей дуже особливий проєкт, і я би хотів дізнатися, що таке «Sidewalk Collective»…
– Там є троє… Мій друг, його звати Стефан, він має групу, яка називається «Sidewalk Collective». Вони їздять по всьому світу і записують звуки. І я записала три альбоми разом з ним. Він француз, насправді, він говорить французькою, російською, він знає багато мов. Він їздить і шукає особливі місця. До Рембо він поїхав до Ефіопії, в будинок, де Рембо жив в Ефопії. І він збирає звуки цієї країни: чи то дощ, чи вітер, чи люди співають. В Ефіопії він записав, як люди в Ілкіні проспівують вірші Рембо. Потім він привозить ці записи назад, я слухаю їх в студії, читаю вірші Рембо англійською або імпровізую моїми віршами. Ми зробили так з Рембо, Арто, і ми тільки закінчили ще один про Рене Домаля. Тож ми зробили три такі записи з поєднанням поезії та звуків.
Читайте також: Єжи Онух: «Нинішній образ України у світі базується на західному або російському наративі»
Це дуже цікаво. Я рекомендую нашим слухачам знайти десь, можливо, на Спотіфаі або Ютубі більше записів «Sidewalk Collective».
– Дякую.
Я хочу повернутись до вашого роману, який я би назвав… Інколи в мене є ця думка, що ваш роман це якась «Богемська Рапсодія», якщо ви погодитеся з цим. Я постійно очікував зустріти на сторінках вашої книги одну людину, яка є моєю улюбленою у світі поп і рок музики, сучасного мистецтва і кінематографу. Це Девід Бові. Але він не був згаданий в книжці. Можете щось сказати про нього?
– Я люблю деякі пісні Девіда Бові, але він насправді мені не близький. Я бачила, як він виступає, я знаю, що він дуже розумний і різносторонній артист. Мені подобаються деякі його пісні, і я люблю його альбом «Station to Station». Так, я люблю багато його пісень, але він не приваблював мене як виконавець або як картинка. Я вважаю, що він дуже розумний та артистичний, але дуже штучний. Отже, Девід Бові був точно не… точно не з панківського клубу. Я маю на увазі, він був частиною більш гламурної та артистичної гілки рок-н-ролу. Вона насправді не дуже цікавила мене, коли я була молодшою. Мене більше цікавив той [рок], де більше ґровлу чи класичний, як Джиммі Гендрікс або Clash, або Television, але це не було [ґламуром]… Це якраз, чому я не любила Девіда, тому що він не дуже цікавив мене. Я була по іншому боці. Ми були одного віку, але він був з повністю іншого жанру. Коли я була молодша, я більше цікавилася панк-роком. Я вважала Девіда Бові занадто театральним, в чому немає нічого поганого, але це просто не було близьким мені.
Зрозуміло.
– Я любила Емі Вайнгауз, але я ніколи не відчувала [до неї] близькості, так само як з Леді Гагою, з тої ж причини. Дуже театрально і в деякому сенсі трохи штучно. Це не означає, що вони – погані. Це просто означає, що їх творчість не близька моєму сприйняттю.
Добре. Може, прийшла пора мені розказати трохи про себе, і я потім поясню чому. 20 років назад я жив в Сполучених Штатах приблизно 10 місяців, я мав резиденцію при університеті, де я готував свою антологію американської поезії 50х та 60х років. Отже, я перекладав поетів Нью-Йоркської школи, перекладав поетів школи «Блек Маунтейн». У цій антології є 9 американських поетів, а назва «День смерті пані День». Отже, Френк О’Гара – один з героїв цієї Антології. І читаючи вашу книгу, де ви описуєте одну з ваших перших прогулянок по Нижньому Мангеттену, а потім ви згадуєте, що в цей день, здається, Колтрейн помер. І в той самий момент я подумав… Навіть не подумав, а просто мав імпульс – Френк О’Гара, і потім декількома абзацами нижче ви таки згадуєте його!
– Так, тому що я говорила, наскільки гарне будівля мала рожеве світло як на картинах Кунінґа.
Так, так, [у вас там згадуються] всі художники його покоління… Друга авеню як його район. І я також маю багато, багато – це може не найкраще слово, але я переклав деякі вірші Аллена Ґінзберґа. Я переклав також його поему «Плач». Я не міг не засміятися, коли читав у вас ту історію, як ви його зустріли вперше. Ви написали, що Ґінзберґ був вашим хорошим другом і вчителем. Можете розказати, які були уроки Ґінзберґа для вас?
– Це цікаво, тому що я мала двох прекрасних вчителів в той час. Один, звісно, це Аллен, а іншим був Вільям Берроуз. Вони вчили мене зовсім по-різному. Аллен учив мене більш академічно і в той же час духовно насичено. Ми проходили, ніби крізь його життя, згадуючи людей, які мали найбільший вплив [на нього] і цей вплив передавався мені. Це починалося Вільямом Блейком, Волтом Вітменом, потім були співаки блюзу, врешті він сам. Він стоїть в одному ряді, поруч із Вільямом Блейком і Волтом Вітменом. Ви знаєте, ми перечитали багато його віршів разом і він розказував про них. Навіть його найвідоміша поема «Плач», там постійно повторюється слово «священний», все «священне», цей повтор майже напряму запозичений у Вільяма Блейка, який так само говорив, що все є священним.
Читайте також: Цьогорічна Toloka: з «зеленій зоні» просто неба
Тож я багато чому навчилась в нього про літературу, про спадкоємність традицій у літературі. Але з Вільямом Берроузом я навчилась іншим речам. Вільям був дуже добрим чоловіком. Він навчав мене в дуже молодому віці, може 22-річну, він сказав мені, що для творчої людини найважливіше – не заплямувати своє ім’я, не йти на компроміси в своїй роботі, ніколи не продаватися, ніколи не компрометувати свою роботу за гроші – він говорив про це. Може здаватися, що це і так зрозуміло, але допоки не з’явиться така спокуса в твоєму житті. Він думав, що це найважливіший урок, який він може мені дати. І завжди в моєму житті люди пропонували мені великі гроші за те, у що я не вірила, або люди хотіли, щоб я змінила свої роботи на більш комерційні. Я завжди була проти цього, відстоювала це і намагалася пам’ятати те, чому мене навчив Вільям. Тож вони обидва… І Аллен також навчив мене, наскільки важливим є активізм, щоб як митець, бути активним громадянином, мати певне почуття політичної відповідальності. Отже, я отримала більше літератури і політики, і соціального активізму від Аллена, і більше моральної чутливості і усвідомленості від Вільяма. Вони були дуже гарними вчителями.
Чудово. Тепер про Ґреґорі Корсо, який насправді мій улюбленець у тій антології. Я досі люблю читати його «Одруження» у своєму перекладі для публіки – тільки заради кайфу. Чи він також був вчителем для вас? Бо я знаю, що він теж був вашим другом.
– Ґреґорі був молодшим. І кожен з них вірив, хоча і Аллен був дуже відомим поетом, але він і Вільям, всі вірили, що Ґреґорі – найкращий поет. Ґреґорі любив романтиків, він любив Шеллі й Кітса. Ґреґорі був такий трохи ділок. Він завжди намагався позичити в когось гроші, він був дуже відкритий, смішний, дуже люблячий і дуже добрий до мене. Він читав мої вірші, заохочував мене. І також коли він помер, ми дуже тяжко розбиралися з Італійською владою, щоб вони дозволили поховати Ґреґорі на цвинтарі, де похований поет Шеллі. Отже, Ґреґорі зараз похований на Англійському цвинтарі в Римі, поруч із Шеллі, тому кожен, хто відвідує поета Шеллі, також відвідує Ґреґорі. [Він] був дуже відвертим, доволі невгамовним, дуже смішним. Але хоч він і міг приносити проблеми, він був дуже люблячим і турботливим. Він міг бути досить пустотливим, але якщо це було дуже важливо для нього, щоб він міг сконцентруватися на чомусь дуже важливому – він би зробив це. Він був хорошою людиною. Я дуже за ним сумую. І я погоджуюсь з вами, я маю на увазі, що розумію, чому ви любите його так сильно. Його поезія дійсно прекрасна, вона весела, але й дуже вибухова.
Так, дуже вам дякую. Мені дуже шкода, що ваш концерт, який мав відбутися 29 серпня в Києві, був скасований, тому ми надіємося, що все покращиться, і ви приїдете в нашу країну може наступного разу.
-Так, звісно.
Я хотів запитати, чи ви колись були в країнах Східної Європи? В так званих країнах пост-комуністичного простору, може в Польщі або Чехії?
– Я грала в багатьох країнах: я грала в Польщі, в Угорщині, Хорватії, Естонії. Я грала, здається, в Москві і Санкт-Петербурзі. І я хотіла зіграти в Україні, тому попросила свого агента знайти мені роботу [можливість для виступу] там. Отже, це я попросила зіграти, мене не запрошували. Вони сказали, що можуть дати мені невеликий концертний зал, і якщо все пройде добре, може я отримаю щось більше. Я обіцяю вам, тому що це було моє бажання, коли нам дозволять літати, я обов’язково повернусь. Це обіцянка! Як кажуть, стовідсоткова обіцянка. Адже деяку роботу ти робиш, тому що це – частина туру, це великий фестиваль, й інколи ти можеш заробити досить багато грошей, якщо це гарний рок-н-рол. Але концерт в Україні мав бути, тому що я попросила про нього, я просилася зіграти там.
Читайте також: Відкритий світ і сингулярність ідентичності
Чудово, дуже дякуємо.
-Якщо я зможу отримати більше одного, я зіграю більше концертів. Я даю вам слово.
Це також може бути приводом для вас відвідати історичну батьківщину Енді Воргола. Ви знаєте, що він родом з прикордонного регіону між Словаччиною, Польщею та Західною Україною, з цих культур. Було би вам цікаво відвідати ці гори у нас? Вони дуже схожі на Аппалачі в Америці. Це просто невеличкий відступ про Енді Воргола, тому що ви згадували його в своїй книзі.
– Я також хотіла побачити місце, де народився Гоголь. Ви знаєте, де він народився?
Так, це Центральна Україна, це серце України, якщо розглядати з точки зору географії, це Полтавська область у центрі країни.
– Я би хотіла з’їздити туди, бо я дуже люблю його, мені подобаються його твори. Я маю на увазі, я дуже хочу… Ви знаєте, сталась одна досить чарівна річ. Приблизно рік назад, може трохи більше, ніж рік, десь півтора року, я була в невеликому театрі в Нью-Йорку. Це музичний театр, там був збір коштів, я думаю, для [кампанії проти] зміни клімату. І я стояла там одна, і я точно чомусь почувалася меланхолійно. І до мене підійшла маленька дівчинка і сказала, вона мала акцент, радісно сказала: «Я думаю, вам це потрібно». Вона протягнула мені маленьку коробочку, я відкрила її, і там було гарне червоне розписане яйце. Вона сказала, що це українське яйце, і воно принесе мені удачу. Потім вона відійшла і зникла! Я подивилася на це українське яйце і подумала «Я туди обов’язково поїду, я знайду там роботу». І я все ще маю це червоне яйце з білим розписом.
У нас є спеціальне слово для таких яєць – писанка. Тож це була писанка.
– Так! Я дивлюсь на неї прямо зараз, і вона така гарна. Я сфотографую її і надішлю вам. Я її дуже бережу, тому що, знаєте, люди іноді підходять до мене і щось хочуть. А вона нічого не хотіла, вона тільки хотіла подарувати мені це яйце. Це було так прекрасно.
Так, це була прекрасна магія, я сподіваюсь. Через це чарівне яйце насправді відбувається зв’язок з космосом. Патті, я маю попросити ваш дозвіл, щоб задати одне політичне запитання, ви не проти?
-Добре.
Не про вибори, які у вас цього року, але про рух, соціальний рух в сучасній Америці, який називається «Життя чорних мають значення». Я пам’ятаю з вашої книги, там дуже гарно сформульовані ваші очікування, які були пов’язані з Робертом Кеннеді, і ви писали про ідеалізм, який може «обернутися в осмислену політичну дію». Це формулювання мені здається абсолютно геніальним, тому що ми завжди забуваємо про ідеалізм, ми просто спостерігаємо за політичними діями. Що ви думаєте про цей рух?
– По-перше, я думаю, що ми в тому часі, де молоді люди настільки свідомі, що вони більше не будуть терпіти того, що вони жертви, що вони мають помирати або сідати у в’язницю. Люди по всьому світу, звичайно, і в Америці, і в вашій країні, є молоді люди, які піднімаються. Я думаю, я надіюся, що весь активізм молоді [недаремний] Просто зараз це дуже складно через обмеження, які є в країні, через вірус COVID. Але я надіюсь, що всі ці молоді люди будуть дивитися поза межами якихось розрізненостей і будуть об’єднуватися, щоб захистити і вберегти нашу планету від зміни клімату. Я думаю, це те, на чому має бути сфокусована кожна молода людина. Є багато різних речей: є расова несправедливість, є державне гноблення та всі інші речі, за які люди мусять боротися.
Читайте також: Дипломатія в наметах
Економічна ситуація, ситуація з наркотиками, але якщо нічого не зробити з нашим навколишнім середовищем – все буде втрачено. Сьогодні і вчора в Каліфорнії був 121 градус (приблизно 49 градусів за Цельсієм – ЮА), в Лос-Анджелесі. 121 градус! Я би померла, якби я там була, тому що це настільки небезпечно! Це Лос-Анджелес, одне з наших найбільших міст. Це не пустеля. І ми, наш світ… До того, як ми мали розбиратися з пандемією вірусу, молодь почала об’єднуватися по всьому світу, також як результат роботи цієї маленької дівчинки, маленької шведської дівчинки Ґрети Тунберґ. Молоді люди: 14, 15, 16, 20 років об’єднувалися разом по всьому світу. І ми маємо заново розпалити цей активізм. Звичайно, це важливо, що революція всередині кожної країни має відбуватися, революція всередині моєї країни виявилась найбільшою революцією, тому що є велика причина для цієї гуманістичної боротьби. Ви знаєте, коли люди мене питають, на чому ми маємо сфокусуватися – це справді воно.
Тепер ми наближаємося до кінця нашої розмови, про що я вже починаю шкодувати. Але я маю одну думку, яка надзвичайно важлива для мене особисто. Я цитую вашу книгу, тому що мені дуже сподобались ці слова. «Чи в поєдинку магії та релігії зрештою перемагає магія? Можливо, священник і маг колись співіснували в одній особі, однак священник, пізнавши смирення перед ликом Божим, відкинув чари заради молитви». Ви погоджуєтесь, що ваша творчість, все, що ви робите – це до певної міри такий поєдинок? Давайте скажемо м’якше, конфронтація між магією і релігією. Що скажете про переможця?
-Про переможця?
Так, хто перемагає в цій конфронтації, якщо ми говоримо про вашу особисту творчість.
– Я зрозуміла. Я думаю, що переможець – той, кого веде сила любові. Тому що я думаю, що ми маємо в кожній битві кінцеву мету, найвищу кінцеву мету.
Може затримаємося ще на п’ять хвилин, але я би хотів процитувати ще одне речення з вашої книги, яке мені дуже подобається і також дуже важливе для мене. Я би хотів просто подякувати вам за це формулювання: «Я хотіла оживити світ письменства безпосередністю й напором рок-н-ролу». Дуже вам дякую, що ви продовжуєте це робити і робите це надзвичайно. Також дякую вам за приділений час, ваш голос, ваше велике серце, і, можливо, ви хочете щось сказати українським слухачам, людям, які будуть заходити на сторінку 27 Міжнародного BookForum. Може ви маєте, що їм сказати.
– Я шлю любов всім людям в Україні. Я перепрошую, я розмовляю тільки англійською, але надіюся, ви відчуєте моє серце. І просто хочу нагадати вам, що «люди мають силу, щоб спокутувати гріхи дурнів. Тільки заради нього на землю проллється дощ благодаті. Так має бути: народ повинен правити!» (автоцитата з пісні «People Have The Power» — ЮА). І я вірю, що все, про що ми мріємо, може справдитися завдяки нашому об’єднанню, ми можемо перевернути світ, ми можемо зробити світову революцію, тому що люди мають силу! Гарного вам книжкового ярмарку! Шлю вам любов.
Дуже дякую вам! Гарного дня, гарної погоди вам. Побачимось, я сподіваюся, в Україні.
– Побачимося! Я обіцяю. До побачення.
До побачення.