Уже за кілька тижнів у державі складеться нова політична дійсність. І патріотичним (чи то пак націонал-демократичним, проєвропейським) силам відведено в ній опозиційну нішу: на більше із 73 мандатами в парламенті сподіватися важко. До того ж консолідувати скромні ресурси навряд чи вийде, бо навіть на вибори ці сили йшли різними колонами, шматуючи спільний клаптик електорального поля (див. Тиждень, № 30/2019). Що менше можливостей впливати на державну політику, то сильнішою є спокуса стати в трагічну позу героїчної меншини, яка безнадійно протистоїть чинній владі. Ніде правди діти: саме такі настрої були поширені в патріотичному таборі в часи президентських виборів, а після парламентських вони тільки зміцніють. Політикам, що репрезентують цей табір, такий варіант пасує: завдяки мобілізаційній риториці можна буде в наступні п’ять років утримати ядро свого електорату. Крім того, практично всі українські політики найкраще почуваються саме в опозиції: ефектні жести легше робити, коли руки не зайняті важелями управління. Тож відсидітися в опозиції — найочевидніший шлях, але цього разу він може завести в глухий кут. Якщо у 2010–2013-му достатньо було виконувати програму-мінімум: бути в рішучій опозиції до режиму, то тепер їм треба провести ґрунтовну роботу над власними помилками. Простіше кажучи, еволюціонувати.
Читайте також: Сценічний авторитаризм
Передусім слід облишити думку про те, що цьогорічні вибори є виключно результатом колективного запаморочення чи масової зради ідеалів. Якщо сприймати ті горезвісні «73%» тільки як «вату» й «антиукраїнців», то грати роль трагічного персонажа набагато легше, проте важко займатися політикою. Подивімося правді у вічі: левова частка тих, хто у 2019-му проголосував за «малороса» Зеленського, у 2014-му проголосувала за «державника» Порошенка. Результати Зеленського та «Слуги народу» в регіонах, які з часів першого Майдану вважаються «помаранчевими», також привід для рефлексій. Важко уявити, що всі ці люди в один момент стали «ватниками» та «малоросами», хоча досі підтримували виключно державницькі сили. Насправді серед «73%» є значна частка транзитного електорату, із яким можна й треба працювати (див. Тиждень № 16/2019). Крім того, він ще й протестний, причому його протест далеко не завжди спрямований проти «армії, мови, віри» та України загалом.
Довший час незалежності українську політику структурувало протистояння між умовними проросійськими та проукраїнськими, проєвропейськими силами. Тоді ця ситуація здавалася цілком природною, оскільки питання української незалежності було підвішене в повітрі. Отже, політики відточували риторику й засвоювали певний спосіб мислення, відповідний до поточних завдань. Однак із плином історії мінявся й порядок денний. Простий приклад із сучасності: приваблювати виборців обіцянками асоціації з ЄС та безвізу можна було доти, доки угоду не підписано, а безвіз не впроваджено. Щойно це сталося, асоціація та безвіз втратили будь-яку мобілізуючу силу. Те саме відбувається й на макрорівні. Самостійницька риторика зразка 1989 року дещо застаріла вже в часи Помаранчевої революції, а зараз це взагалі архаїка. Але не тому, що люди перестали вірити в цінності незалежності, а тому, що незалежність вже сприймається як стала дійсність. Та, вочевидь, у політичних колах не відчули змін і вели кампанію так, ніби вони протистоять проросійським силам: мовляв, Зеленський — це Янукович 2.0, а надворі чи то 2004-й, чи то 2010-й. Свого часу це спрацювало, але нинішня дійсність інакша.
Звичайно, протистояння російській агресії об’єктивно є пунктом № 1 на порядку денному. Нагадувати суспільству про війну — прямий державницький обов’язок керівників країни та громадянський обов’язок політиків. Те, що попри війну виборці не проголосували за «державницькі» сили, стало великим потрясінням для патріотичної спільноти. Вона пояснює це головно тим, що українці забули про війну чи просто втомилися. Однак така версія теж далеко не бездоганна. У 2014 році, коли війна щойно почалася та входила в найгострішу фазу, українці одностайно проголосували якраз-таки за «державника» Петра Порошенка. Утім, відтоді ситуація дуже змінилася: після 2015-го війна ввійшла у фазу млявого протистояння, а отже, в країни з’явилася можливість займатись іншими питаннями, зокрема проведенням реформ. Зрозуміло, що в умовах протистояння з Росією її ресурси дуже обмежені, проте невиконання владою багатьох завдань неможливо пояснити військовими обставинами. Зокрема, ідеться про притягнення до відповідальності сепаратистів, поплічників Януковича та катів Майдану. Зрештою, загроза судового реваншу (див. Тиждень № 19/2019) також наявна тому, що влада не провела судової реформи. Цілком очевидно, що протестувати проти цього, голосуючи за Зеленського, безглуздо, однак фактом залишається те, що війна зовсім не обов’язково прирікає патріотичні сили на беззаперечний успіх.
Читайте також: Президентська партія: чиї слуги?
Третє завдання мусять виконати претенденти на політичне лідерство в патріотичному таборі. Ідеться про те, що настав час переглянути спосіб комунікації з виборцями. Проросійський табір завжди апелював до «широких народних мас», не переймаючись тим, що запропонувати іншим верствам населення. Натомість у нашому таборі прийнято звертатися передусім до інтелігенції. Так склалося історично, оскільки за радянських часів саме інтелігенція була осередком дисидентства та самостійництва. Натомість для проросійських сил, які свідомо чи ні плекали радянщину, вона була соціально та культурно чужою, на відміну від колишніх червоних директорів та екс-комсомольців. Тяжіння патріотичного табору та інтелігенції було взаємним, а тому в часи і першого, і другого Майданів українська інтелігенція в абсолютній більшості виступала на боці проукраїнських сил. Цей внесок не слід недооцінювати, оскільки вона допомагала мобілізувати проукраїнську частину громадянського суспільства, серед якої мала авторитет і яка стала рушійною силою обох Майданів. Якщо подивитися на соціальний склад Євромайдану, то студентів і працівників із фаховою освітою там було майже 53%, натомість частка робітників і селян становила менше ніж 8% («Демократичні ініціативи», грудень 2013).
Утім, під час виборів здатність до мобілізації громадського активу вже не дає такої переваги. Якщо після першого Майдану залучити масового виборця допомагала реальна загроза з боку Партії регіонів, то у 2019-му ані екс-регіонали, ані Зеленський причиною для такої мобілізації не стали. І виявилося, що інших аргументів для масового виборця в політиків-патріотів немає. Декомунізація, безвіз, мовозахисні ініціативи, дерусифікація інформпростору, томос — усі ці речі знаходили найкращий відгук у прошарках, які в електоральному вимірі становили меншість. Спроби говорити з «широкими народними масами» мовою соціалки (про підвищення мінімальної зарплати та пенсій, монетизацію субсидій тощо) також не дали очікуваного результату. Зокрема, тому, що народ, як виявилося, має й інші почуття крім голоду, не останньою чергою завдяки певному покращенню економічного становища. І той, хто працював із цими почуттями, ловив їх і входив із ними в резонанс, той і здобув найкращий результат. Можна скільки завгодно гребувати популізмом, але демократична політика без нього ніде не обходиться. Вочевидь, лідерам патріотичного табору слід вчитися працювати не тільки з інтелігенцією, а й із народом: вивчати його культурні коди, вчитися розуміти його настрої тощо. Це не означає сліпо копіювати нинішнього президента, Дональда Трампа чи Боріса Джонсона, але ефективні політики повинні вміти спілкуватися з народом напряму, а не покладатися на посередництво інтелігенції чи матеріальну стимуляцію.
І, нарешті, четверте завдання: патріотичному табору конче потрібні політичні партії нової якості. Ті сили, що є, створені переважно за загальновідомими принципами. Не слід вчергове розписувати, що це зазвичай проекти, які формуються навколо незмінного лідера під чергові вибори. До того ж такі проекти позбавлені не лише ідеології, а часто й реальної організаційної структури, яка нашвидкуруч розгортається для проведення передвиборчої кампанії, а потім знову впадає в анабіоз чи просто розпадається. Найголовніше те, що з громадянським суспільством ці партії взаємодіють украй мало й неохоче. Хоч насправді вони мають формуватися в прямій співпраці політикуму та громадянського суспільства, звідки головним чином повинні вербуватися кадри (а не з партійних спонсорів, їхньої обслуги та «авторитетів» місцевого рівня). Водночас партійна робота має вестися постійно, а не в дусі передвиборчої штурмівщини. Здавалося б, ми маємо приклад «Слуги народу» — партії, створеної буквально на коліні за лічені місяці. Проте її кейс — це аномалія, а не тенденція.
Читайте також: У пошуках консерваторів
Адже навіть у патріотичних колах, не кажучи про пересічних виборців, накопичилася колосальна втома від сил, за які щоразу доводиться голосувати. Якщо 15 років тому одіозних людей у списках та на мажоритарних округах ще можна було «компенсувати», залучивши для декору кількох поважних осіб, то тепер така арифметика працює дедалі гірше. Чому? Бо саме в патріотичному таборі формулюються підвищені вимоги до якості політики. Те, що екс-регіоналам дозволяє їхній виборець, для націонал-демократів уже неприпустимо. Вочевидь, лідерам патріотичного табору час задовольнити запит на якісну політику, яка назріла — передусім серед їхнього ядерного електорату — ще під час Майдану. Нездатність чи небажання відповісти на цей запит привело їх на поріг маргінальності. Тому їм не залишається нічого іншого, як еволюціонувати. І перебування в опозиції — цілком слушна нагода для роботи над помилками.