«Бачите ви гори ці? Яко на цих горах засяє благодать Божа…» Для святого Андрія Первозванного, чиїм іменем у столиці України названо храм та вулицю (точніше, узвіз) і якому приписують ці слова, то був максимально доступний горизонт прогнозу. Апостол ніяк не міг передбачити, що приблизно через 1950 років по його смерті на київських пагорбах пануватимуть геть інші еманації, а їхнім матеріальним виразом стануть не золоті церковні бані, а неоковирні хмарочоси.
Читайте також: Андріївський узвіз стає другою Пейзажкою
Одним із них я милуюся щоранку, коли їду з лівого берега в центр мостом Патона, – це в мене така емоційна зарядка, «п’ятихвилинка ненависті». Силует Києво-Печерської лаври спаскудив остаточно й безповоротно цей сорокаповерховий фалос1, який нахабно визирає поруч із Великою Лаврською дзвіницею, шедевром Ґоттфріда Йоганна Шеделя. Поряд підростає ще один «квадратний тричлен» бізнес-центру2. Трохи подалі праворуч нагромадився гігантський куб із пілястрами в естетиці перукарні3. Про людей, позбавлених музичного слуху, кажуть, що їм ведмідь на вухо наступив. Хто й на що мав наступити шановним архітекторам, щоби вони не побачили цього ракурсу й не жахнулися від побаченого?
Нарешті, схоже, кияни прокинулися. Принаймні мітинг минулої суботи проти руйнування Андріївського узвозу дає таке відчуття. До цього я, страшно сказати, заздрив росіянам. Справді, кілька років тому корпорація «Газпром» вирішила спорудити в Санкт-Петербурзі свій офіс. Місце вибрали далеко від історичного центру, але петербуржці вважали неприпустимим, що 400-метрову голку буде видно з деяких точок на тлі Ісакіївського собору та Адміралтейства. І міські активісти задовго до мітингу на Болотній, який засвідчив пробудження в країні громадської активності, здійняли галас і… домоглися відмови від будівництва. Прошу оцінити: в сучасній путінській імперії, у її символічному heartland, на батьківщині президента, змусили відступитися компанію, яка є уособленням фінансової могутності цієї імперії! Ось що, власне, означає захищати своє місто й – трохи ширше – свою гідність.
У киян терпець увірвався, як на мене, дещо запізно. Знущання зі столиці, її ландшафту, культурного контексту, атмосфери відбувалося невпинно й цинічно впродовж усіх останніх років. Місто втратило назавжди десятки пам’яток – від Сінного ринку до садиби Казанського, ще більше було понівечено «реконструкцією». Про загрозу Андріївському узвозу попереджав не лише Тиждень, плани «осучаснення» цієї вулиці детально висвітлювали навіть у муніципальній газеті «Хрещатик», починаючи з 2008 року. Інформації взагалі-то не бракувало. Кияни терпіли, а заклики лічених героїв-ентузіастів сприймали радше по-філософськи. Коли ж прокинулися, то заходилися передусім таврувати Ахметова.
Читайте також: Будівельна мафія загрожує київському Монмартру
Навряд чи мене можна запідозрити в симпатіях до згаданого вище бізнесмена, але я не схильний звинувачувати в усьому ненажерливих забудовників. Зрештою, ділова людина має прагнути до прибутків, це її природа, як природа вовка – харчуватися вівцями. Просто пастух має не спати, а стримувати вовчі амбіції. Значно більше претензій до фахового середовища архітекторів. Адже всі без винятку скандальні проекти пройшли затвердження Містобудівної ради, на них є візи Головархітектури, Держархбудконтролю, Укрдержбудекспертизи, Мінкульту… хотів ще згадати, пардон, Київраду, але тут мені самому стало смішно.
Так, архітектори в масі своїй публіка не вельми доросла. Згадаймо Льо Корбюзьє, який мріяв поставити в Парижі на місці історичного центру кільканадцять циклопічних башт – таке собі «Місто сонця». Природа зодчого – прагнути самоствердження в міру фантазії й таланту, а серед наших корбюзьє, будьмо відвертими, поки що не спостерігається ані Нормана Фостера, ані Захи Хадід. Ось вони (надто старше покоління, травмоване обмеженнями радянських будіндустрії та БНіПів) дорвалися й кайфують, як уміють. Що ж до природи контролюючих інстанцій (байдуже, в старому наборі чи у варіанті торішнього закону про регулювання містобудівної діяльності, який перерозподілив потоки на користь центру), то про неї краще помовчати.
Тепер єдине сподівання на те, що сучасні, тверезі, освічені й відповідальні люди, котрі зібралися минулої суботи на мітинг на Михайлівській площі, зорганізуються на постійній основі й перетворяться на пастуха, який безкомпромісно каналізуватиме подальше варварство. Бо інакше вже завтра черговий вовк (точніше, козел – байдуже, забудовник, архітектор чи чиновник) заміриться не лише на Гостинний двір, а й на Святу Софію. По них усього надійся. А по нас?
Читайте також: На Десятинній кияни захищали Київ, а "Беркут" – Ахметова