Ми з друзями переглядалися: «Ну в нас іще теж не геть яка свобода, хоча якщо порівняти…» Якщо порівняти з понад 20-річним правлінням Лукашенки, то ми у своїй пострадянській історії таки не знали справжньої неволі. Для білорусів Україна в роки незалежності стала приблизно тим, чим для радянської людини була, приміром, Прибалтика: ніби «своє», але закордоння, вестернізоване, ліберальніше. Ну й відмінне від справжнього ЄС – бодай Польщі та Литви, де громадяни Білорусі також нерідко бувають. Пересічні люди їхали до нас здебільшого із двох потреб: скупитись у наших «буржуазних» магазинах або відпочити в Криму та Причорномор’ї. Українці на території північного сусіда бували рідше, а як траплялося завітати туди, то хто з іронією, а хто з ностальгією розповідали про місцевий застиглий побутовий соціалізм із відремонтованими дорогами, працюючими колгоспами й ранковою гімнастикою на національному радіо.
На рівні стереотипів зародилася навіть певна українська зверхність до «відсталих» білорусів, що живуть за диктатури, в міцних російських «братерських» обіймах, працюють на державних підприємствах, користуються календарем, де навіть 7 листопада залишається святковою датою. Будь-яка диктатура гідна висміювання навіть тоді, коли на чолі її не Пол Пот, а досить-таки миролюбний колишній директор радгоспу. Однак чи треба нам довго пояснювати, що режим і його функціонери є не втіленням цілого народу, а радше його кривим віддзеркаленням?
Справжня українсько-білоруська дружба не благословлялася президентами з високих трибун, це було щире партизанське братерство, що загартовувалось у 1990-х на вулицях Мінська, коли наші добровольці їздили допомагати сусідам протистояти встановленню диктатури. Студентом я не без певних заздрощів читав білоруський контркультурний журнал «Навінкі», де йшлося про вуличні бої із застосуванням «коктейлів Молотова» та бійки з міліціонерами, котрі, на думку авторів, «звычайныя хлопцы, якім вельмі проста даць… (далі нецензурно)».
А потім на кожному з наших Майданів з’являлися біло-червоно-білі національні білоруські прапори: це наші брати приходили на допомогу в боротьбі за свободу. «Політичні бомжі!» – сичала на них офіційна білоруська пропаганда й лякала обивателів тим, що «гастролери» можуть привезти з Києва до стерильно чистого Мінська українську заразу: сміття, шини й мало не чуму з холерою. Але ми бачили на власні очі цих русявих дівчат і хлопців, що наважилися на подвійний ризик: стати жертвою нашої-таки міліції в «гостях» чи КГБ (білоруська спецслужба досі використовує архаїчний зловісний «бренд») удома. Їхня віра в перемогу видавалася ще наївнішою за нашу, їхні поневіряння в боротьбі з диктатурою були куди суворішими, вони краще знали, щó таке витіснення рідної мови й культури на маргінес, навіть краще розуміли, від чого стараються допомогти нам захиститись.
Читайте також: Змагары. Як білоруси воюють за Україну
Вони не приїздили сюди розфуфиреними консультантами, що жили в дорогих готелях і просто «чекінились» на сцені Майдану. Вони були поруч, у наметах, прикрашених національними прапорами й «Пагоняй». Вони знали, що їхні паспорти не захистять від беркутівського кийка, а консул Республіки Білорусь не кинеться рятувати їх із київської буцегарні. Один із перших воїнів Небесної сотні – Михайло Жизневський, уродженець Гомельської області, який значну частину свого 26-річного життя провів в Україні, і вона зрештою визнала його Героєм. Влада Білорусі жертви не помітила, бо не звикла шанувати революціонерів, окрім Дзєржинского та йому подібних. Ба навіть провідника антиросійського постання 1863 року Кастуся Каліновського, про якого ще в «червоні» 1920-ті роки знімали кіно, на офіційному рівні в лукашенківській Білорусі офіційно не шанують, аби не порушувати матриці «вічного» братерства з росіянами.
Читайте також: Аби не було війни. Чому білоруси бояться Майдану
Але поруч з офіційною, цілком совковою, меншовартісною, «бульбаською» культурою (чого варті лише «Слов’янський базар» у Вітебську чи золота ліпнина палаців Лукашенки) в Білорусі існує потужний андеграунд: альтернативне кіно, театральна сцена, література, історіографія. Усе це живе у «золотому підпіллі» вже не одне десятиліття, і саме воно викликає інтерес у сучасних українців, саме за ним розпізнають наших північних сусідів у мистецькому світі.
У фільмі сучасного білоруського режисера Андрея Кудзінєнки «Окупація. Містерії» звучать моторошні слова: «Зараз у білорусів є держава. Але їх самих уже не лишилося». За цією гіперболою криється пересторога не лише для своєї нації, а й для нас, чия історія була така сама трагічна, хоча зберегла нам шанс на побудову вільної країни, без задушливих обіймів «старшого брата». Тому, якщо схибимо, ми занапастимо водночас і свою надію, і наших «сябрів», які словом і ділом, а дехто й прямою участю в бойових діях на Донбасі, допомагають нам вистояти сьогодні.