Парад у Мінську: «Тополь-М» і трактори

Світ
14 Травня 2015, 14:18

«Шановні громадя­­ни! Тримайтеся, будь ласка, ліві­­ше! Не топчіть газони!» – надривається у мегафон чоловік у військовій формі на одному з піших переходів неподалік місцевого Палацу спорту. Марно. Жива ріка з кількох сотень людей, попри намагання право­охоронців, нещадно толочить декоративну траву дорогою до Музею Великої Віт­чизняної війни.

Ранок 9 травня. Враження, що на святкування вибралося мало не все місто. «Пропустіть! Пропустіть! У мене запрошення! Я за запрошенням! Посуньтеся трохи! Мені треба всередину!» – чоловік «у тілі», мов броньовик, розрізає натовп охочих потрапити на врочистості, повільно просувається до голови черги. Марно. Люд притискається одне до одного, намертво блокуючи новоприбулого.

«Я взагалі з Миколаєва сам, перебрався до Білорусі, – каже Микола, йому за 40, колишній моряк. – От жінку свою хочу до себе перетягти. Тут, звісно, дорож­­че, особливо в Мінську, але спокійніше. Згадай моє слово: Путін скоро до Миколаєва добереться», – чоловік затягується сигаретою і продовжує роздуми.

«Зарплати в столиці високі: до 9 млн руб. може доходити (близь­­ко 12 тис. грн. – Ред.). Але на периферії, в тому ж таки Гродні, платять менше. У середньому по 2,5 млн (3,5 тис. грн. – Ред.). Але тут стабільніше», – додає він. Черга більшає.

«Товариші солдати…» – почав промову «останній диктатор Європи». Аляксандр Ригоравіч говорить про уроки Другої світової, про найжорстокіші за всю війну бої, які розгорнулися на території Білорусі. Не забув і про партизанів. Апофеозом промови став звіт про «модернізацію» армії.

«І взагалі, шановні друзі, білоруська армія зазнає глибокої модернізації, щоб вона могла відповісти на будь-які сучасні виклики. Активно розвивається наше співробітництво з Росією. Захищаючи мирну працю, ми разом гарантуємо нашу військову безпеку», – упевнено декламував Лукашенка з трибуни. Поряд у формі головнокомандувача стояв його 11-річний син Мікалай.

Дорогою посунула військова техніка. З російськими та білоруськими військовими на борту. Голови присутніх огорнув сизий дим. Люд, що стояв ближче до сцени, заревів радісними вигуками.

«Диви! Та дивись же ти! Це «Тополь-М». Це ж «Тополі-М», наша гордість! На це треба дивитися! Вилазь до мене!» – захлинаючись у мілітарному екстазі, перекрикував рев моторів молодий чоловік, намагаючись витягти на залізну загорожу свою дівчину. Та лише мляво відмахувалася.

«Неправда, що в Білорусі останнім часом відбулася лібералізація. Просто Лукашенка заграє і з Європою»

Над головами пролітають гелікоптери й винищувачі, народ радісними вигуками зустрічає машини, які можуть убивати людей десятками й сотнями на відстані. Військова частина параду завершується, на асфальт викочуються вантажівки і… трактори. Голос над площею розповідає про звитяги тракторобудівників. Охочих подивитися на нові потужні моделі сільгоспмашин майже немає. Натовп розвертається й вирушає на гуляння: хто до парків, хто до кафе неподалік.

«Це ще що. Раніше в нас на паради телевізори з холодильниками викочували. Вантажили їх на платформи і провозили перед натовпом. Мовляв, подивіться на досягнення народного господарства, – з іронією розповідає Сяргєй, місцевий. – Сьогодні обійшлися тракторами».

«Так, Мінськ не з дешевих, – сміється, – ціни тут дуже європейські, якщо не вищі. А курс валют своєрідний. Гривні краще не міняти: банки або відмовляються їх брати, або за спекулятивним курсом реалізують. Скажімо, зда­­ти можна по 1:200, а купити по 1:1000», – додає Сяргєй.

Цього року в білорусів нова мода: разом із георгіївськими стрічками на одяг кріплять державний прапор із цвітом яблуні. Пояснити таке нововведення можуть не всі. Прибічники традиційних помаранчево-чорних клаптиків тканини обурюються.

«Національний прапор – це добре, але яке він сенсове навантаження має? Жодного. Інша річ – георгіївська стрічка. Це ж свого часу орден був із нею. І взагалі історія в неї давня. Ще за Єкатєріни ІІ її використовували», – пояснює Аліна. Вона впевнено кро­­кує тротуаром, тримаючи в руці плакат «Безсмертний полк». На ньому три фото: прадіди із прабабцями, які воювали під час Другої світової в Білорусі. Поруч із нею біжать діти в червоногвардійських пілотках, з іграшковими автоматами. У найменшенького в руках прапор. Георгіївський.

На площі Перемоги, біля Віч­ного вогню, також велелюдно. Тут із десяток ветеранів, ініціативна група бабусь, що тоненькими голосами виводить воєнні пісні. Дівчата, ширяючи в натовпі, роздають перехожим помаран­чево-чорні стрічки. Мало хто відмовляється. Народ чіпляє білогвардійську символіку, комбінуючи її з державною.

Читайте також: Аби не було війни. Чому білоруси бояться Майдану

«А ми з Києва приїхали. Ветеранів підтримати. І взагалі показати, що українці не всі фашисти й теж святкують День перемоги», – хихочучи говорить Олена, одна з дівчат. Вона тицяє фотографові до рук георгіївську стріч­­ку й заводить «Катюшу».

Із підземного переходу виходить кілька бороданів, загорнутих у радянські прапори. Чоловіки змірюють оком натовп і прилаштовуються позаду бабусь, що наспівують «Бьется в тесной печурке огонь».

«Я Джим, комуніст. Приїхав сюди із Нью-Йорка. Для чого? Щоб підтримати людей, які воювали у Великій Вітчизняній. І взагалі хочу пропагувати ідеї комунізму. Наскільки я знаю, у вас, в Україні, його вже заборонили?» – новий знайомий дає мені до рук червоне знамено, підхоплюючи з акцентом воєнну пісню. Повз нас проходить бабуся із величезним кумачевим прапором. Вона робить своєрідне коло пошани площею, зосереджено вдивляючись кудись поперед себе.

«Неправда, що в Білорусі ос­таннім часом відбулася лібералізація. Просто Лукашенка заграє і з Європою, і з Путіним, намагаючись усидіти на двох стіль­­цях», – ми зустрічаємося з опозиційним активістом Іллею Добратвором у парку, навпроти Палацу дитячої творчості. Чоловік у костюмі вмощується на бетонний парканчик і продовжує розмову.

«Та й Майдану в нас після київських подій не буде. Не тому, що Лукашенка не дозволить. Просто самі білоруси злякалися всього, що може статись опісля. Хоча не можна говорити, ніби в нас вічний президент. Він не має кому довіряти й передати правління країною, тобто опинився в гіршій ситуації, ніж Путін», – зауважує Ілля.

«Водночас вести мову про вільні вибори марно. Наприклад, приходять до голови району й кажуть: потрібно, аби за Лукашенку проголосувало 95%. І вони проголосують. Тому що в разі невиконання «плану» район під час ухвалення бюджету не отримає фінансування. Узагалі», – опозиціонер складає великий та вказівний пальці, показуючи нуль.

«Що ж до опозиції, то вона надто зарозуміло розмовляє з народом. Сипле термінами, мудри­­ми словами, яких прості люди не втнуть. І, як наслідок, не ототожнює себе з ними. Виходить, що російська «вата» їм ближча», – додає зі сміхом.

Говоримо про сепаратистів.

«Ополченців» із Донбасу в нас називають бойовиками чи терористами. Лукашенка не дурень, така собі «Вітебська народна республіка» йому не потрібна. Він же й Осетію з Абхазією не визнав, а Крим і поготів», – зауважує опозиціонер.

Вечір. Біля Музею ВВВ знову людно. Народ, пробравшись через уже знайомі металошукачі, хоче подивитися на святковий феєр­верк.

Читайте також: Без виграшу. Чому не повстає Білорусь

«О, ти з Києва? Добре, що при­­їхав, у нас хоч салют буде, а у вас в Україні, як я чув, його заборонили, – Антон, один із глядачів, роздивляється камеру на шиї. – А взагалі у вас страшні події в країні відбуваються. Ця війна на Донба­­сі. І гривня падає. Щоправда, в нас рубль теж. І такими самими швидкими темпами. І без війни», – хлопець поринає в роздуми.

«Уявляю, як це страшно, коли стріляють. Сьогодні вдень на параді гармати залп дали, то аж млосно стало. Боюся подумати, як це, коли після таких залпів снаряди на голови падатимуть», – це Алєг, друг Антона. У нього на грудях червоно-зелений прапор із яблуневим цвітом. Жодної георгіївської символіки.

«Чому не начепив на себе тієї стрічки? – Алєг посміхається. – Ну ми ж не Росія. Так, років 10 тому стартувала «Естафета пам’я­­ті» чи як її там, почали пропагувати чорно-помаранчеві смужки. Але ж ми окрема країна. У нас мають бути свої символи. Он в Україні – червоні маки. Чому б то в нас не було яблуневого цвіту?» – хлопець поправляє зелено-червону стрічку.

«У вас в Україні хоч половина населення рідною мовою говорить. А в Білорусі, дай Боже, 5%. Навколо сама російська. Своя хіба що в метро. Як вона далі розвиватиметься, якщо її всі забувають, навіть не уявляю», – Алєг задумливо дивиться в небо, яке вибухає різнокольоровими феєрверками.

Читайте також: М'язи північного сусіда. До яких викликів готується білоруська армія

«На жаль, для більшості народу, – Антон чи то жартома, чи то всерйоз показує на людей дов­кола, – 9 травня – це черговий привід напитися на шашликах. Сумно», – салют завершується, люд розвертається й, човгаючи, йде газонами до Палацу спорту – святкувати. Звідти вже чути ансамбль «Песняры».

На околицях міста тихо. Запізнілі перехожі розчиняються у напівтемних дворах будинків. Десь чути, як п’яні голоси заводять пісні «Сплина», розтягуючи голосні. Неподалік у парку, під кущами, дрімає чоловік. Поруч стоїть недопита пляшка. Прокинувшись, він раптово про щось згадує, прилипає губами до неї, всмоктує чергову порцію питва і знову засинає. Місто потроху повертається до звичайних буднів.