Такий закон степу. Зголодніла орда навесні завжди вирушає на війну. Так було споконвіку, так буде й цього разу. І коли б українські можновладці час від часу таки заглядали в розумні книжки, а не лише в чужі гаманці, то ця проста формула не була б для них жодною таємницею. Як, зрештою, і багато інших формул. Але маємо те, що маємо, тому знову сподіватимемося на диво, що й цього разу нас пронесе і ми якось дамо собі раду, що ворог виявиться ще дурнішим від нас і Небеса знову зглянуться й зіллють чергову порцію свого безмежного милосердя, беручи до уваги нашу фанатичну миролюбність і просто хворобливе небажання воювати навіть задля захисту власної, а не сусідської шкури.
Усе це в нас уже було. І не один раз. Відчуття дежавю навіть не повинно дратувати, бо до нього вже слід було звикнути. На схожі граблі ми ставали й ще ставатимемо довго-довго, якщо, звісно, це колись не набридне або одного чудового дня голова не розколеться, мов гарбуз, від чергової порції безцінного досвіду.
Утім, це буде колись. А зараз усі притомні люди мали б готуватися до найгіршого, бо, схоже, й цього разу порятунок потопаючих буде справою їхніх рук. Держава ж бо налаштована на інший лад, і коли президент переконаний, що перемогти у війні нам можуть допомогти дієві реформи, боротьба з корупцією і побудова ефективної держави, то без сюрпризів не обійдеться. Та й узагалі є така прикмета: занадто тихе і занадто чемне перемир’я на Донбасі рано чи пізно закінчується шаленою стріляниною й дуже неприємним сюрпризом для українського Генштабу. І що перемир’я тихіше, то страшніший сюрприз. А що перемагати ми будемо реформами і боротьбою з корупцією, а артилерія вже відведена, літаків майже немає, Обама зброю не дає, миротворці ще не приїхали й гумконвої і далі підвозять реактивні сухарики для терористів, то наступна серія буде як ніколи видовищною. Міхалков сплакне, коли побачить репортажі LifeNews.
Читайте також: Боєць батальйону ОУН: Воюємо як в Першу світову
Але й цього разу Україна також напевно вистоїть. Знову будуть загиблі, мабуть, намалюється якийсь котел, із якого вже традиційно доведеться пробиватися під обстрілом, можливо, доведеться відкраяти ще шматочок Донбасу, а потім підписати ще один мирний договір, щоб зафіксувати нові кордони терористичних князівств «ДНР» і «ЛНР» та обумовити можливості фінансування їх мешканців залишками українського бюджету. Головне, щоб час від часу на видноколі спалахував хоча б ефемерний, але мир і тривав він якомога довше, не менш як 5–6 годин, а коли пощастить, то цілих 24. Бо, на глибоке переконання українського президента, за кожен день миру терористи втрачають підтримку на окупованих територіях, і рано чи пізно таки настане час, коли підтримка зійде нанівець, тоді окупований Донбас сам собою повернеться в лоно Української держави й справедливість восторжествує.
Звичайно, малоймовірно, що Петро Олексійович сам вірить у казку, яку розповідає. Він людина розумна, навіть дуже. Як не крути, сім років свого життя президент витратив на навчання в Київському університеті імені Тараса Шевченка на факультеті міжнародних відносин і міжнародного права і навіть закінчив його з відзнакою, ба більше, захистив кандидатську дисертацію. Це явно не тип Віктора Федоровича, якому з дитинства важко давалися елементарні знання. А тому єдине, у чому можна запідозрити Петра Олексійовича, то це хіба що в несумлінному навчанні. Бо, студіюючи у такому виші й на такому факультеті, треба було мати талант, щоб не запам’ятати класичний вислів Бісмарка, який останнім часом смакують навіть невігласи, що «договір із Росією не вартий навіть паперу, на якому написаний». А про римське Si vis pacem, para bellum зайве й нагадувати, це класика, яку кожен президент, що не бажає стати емігрантом, мав би без запинки цитувати хоч із перепою.
Виграти війну за рахунок втрати окупантами підтримки населенням – це щонайменше наївно. Їм вона від початку не була потрібна, як і населення, котре вони із задоволенням використовують як гарматне м’ясо. Завдання в них зовсім не те, невже досі не зрозуміло? Тому, поки ми відводимо артилерію і танки, терористи заливають бетоном свої позиції. Поки в нас планують звести ефективну глибоко ешелоновану лінію оборони і думають, як би влаштувати зручний перетин лінії фронту для мирних мешканців, аби ніхто не ображався, окупанти переформатовують і накопичують сили, формують ударні групи й чітко планують наступальні операції. На відміну, до речі, від українського Генштабу, якому чомусь більше подобається оборонятися, помалу відкочуючись у напрямку Києва.
Завдання ворога – знищити Україну або максимально її понівечити. І йому байдуже, робити це у стані перемир’я, ліниво пострілюючи в бік «укропів» та час від часу влаштовуючи теракти по країні, а чи ведучи повномасштабні наступальні операції руками всіляких покидьків, призначених на утилізацію задля очищення «русского міра». Мета досягається в будь-якому випадку. Швидше чи повільніше, але успішно. А тому, коли вкотре чути, що ми за мирне вирішення і на нашому боці стурбований цивілізований світ, що санкції діють, що все під контролем й армія готова воювати, але не буде, бо ми дотримуємося перемир’я, що все насправді чудово й не варто панікувати, та і якби не війна, то реформи вже давно успішно закінчилися б, і взагалі, мовляв, спіть спокійно, виникає непоборне бажання дізнатися в керівництва країни його температуру. А що коли ФСБ заразила нашу «хунту» якимось особливим штамом грипу, який викликає сліпоту й неадекватність?
Читайте також: Командир Червень: Дмитро Ярош веде переговори з СБУ і контррозвідкою про легалізацію «Правого Сектора»
Звісно, критикувати найлегше. А критикувати, будучи невтаємниченим у деталі, навіть злочинно. Очевидно, не все так просто, як видається, гра занадто багаторівнева, щоб була проста розв’язка. Звичайно, всі мають право на помилки: і начальник Генштабу, і прем’єр, і президент. Але навіть їм ніхто не дозволяв накопичувати ці помилки, не виправляючи їх і не роблячи очевидних висновків. Занадто, бо велика ціна такого аматорства та імпровізацій. Людські життя.