Його матеріали з'явилися в англійській пресі в березні 1933 року, якраз у розпал рукотворної трагедії в Україні. Після того Гарета видворили з СРСР, але й на батьківщині такі “незручні” з дипломатичної та геополітичної точки зору статті просто тихо не помітили. Велика Британія далі вела перемовини зі Сталіним, навіть закуповувала продовольство в Радянському Союзі. А сам Гарет за досі нез'ясованих обставин загинув далеко від рідного дому — у Внутрішній Монголії.
На тлі відродженої пам'яті про Гарета Джонса постать людини, без якої ми про це все могли б і не дізнатися, відходила на другий план, стояла в тіні. До її інтерв'ю, в яких ішлося про долю журналіста, додавалася його, а не її біографія. Племінниця Джонса Маргарет Сіріол Коллі, вишукано аристократична інтелектуалка, доктор медицини, архівіст, просто відчула, що вшанувати свого дядька й розповісти українцям і британцям про нього — це її моральний обов'язок. Так вона пояснювала. З цього почалася її багаторічна кропітка праця. Маргарет написала три книги, присвячені Гарету Джонсу, створила сайт, де виклала частину архівних матеріалів, організувала спільно з професором Рорі Фініном виставку щоденників Гарета в Трініті-Коледжі Кембриджського університету, каталогізувала й упорядкувала всі архівні матеріали, публікації, щоденники Гарета Джонса й передала їх до Національного музею Уельсу в Еберствіті й Кардіффі.
За останні сім років вона кілька разів приїздила до України. Знайомство з нашою країною, до речі, розпочала з Донецька. В минулі два століття доля її родини переплелася з Україною двічі. Перший раз у 1889-1892 роках, коли мати Гарета працювала в Україні вихователькою дітей Артура Юза, сина Джона Юза, який заснував сучасний Донецьк. Вдруге долі України й родини Маргарет перетнулися вже в біографії Гарета Джонса. А втретє в біографії самої Маргарет. Вона, валлійка за походженням, дуже тонко й правдиво відчула історичний контекст і політичну специфіку України, постколоніальної країни з соціальними травмами, дисбалансами, репресованою в минулому культурою і мовою. Вона, коли приїздила до України, зовсім не почувалася тут “чужою серед чужих”. Їй було апріорі зрозуміло, що таке “мовне питання”, що таке “репресована історична пам'ять”. У рідному Уельсі, колись колонізованому Англією, такі проблеми теж існують. Порівнюючи Уельс і Україну, Маргарет Коллі додавала: “Але таких трагедій, геноциду, як ви, ми, на щастя, не переживали”.
Колись інший американсько-британський журналіст Волтер Дюранті, що працював в СРСР якраз у той же час, що й Гарет Джонс, заперечив факт Голодомору й обізвав Гарета “брехуном”. Справжній брехун Дюранті прожив довге, комфортне життя, отримав премії за журналістську мужність. Дядько Маргарет не одержав за свого короткого життя жодної нагороди, жодного визнання чи подяки. Для неї цей факт був болючим, і водночас він мотивував її працювати, реалізовувати нові й нові проекти, складати архів. Маргарет абсолютно відкрито й чесно сказала, що в історії Голодомору певну дещицю моральної співвідповідальності несе й Велика Британія: “У часи Гарета британські політики свідомо й повністю приховали правду про Голодомор від громадськості. Вони боялися приходу до влади Гітлера. Для них важливо було порозумітися із СРСР, щоб вибудувати якийсь захист проти нацистського режиму. Ніхто з британських можновладців не переймався українською внутрішньою трагедією”. Насправді й досі не так багато британців у принципі щось знають про Голодомор, ще менше готові говорити про якусь історичну відповідальність свого уряду за давні сталінські злочини. Чи варто почуватися винним за замовчання й свідоме ігнорування чужої трагедії? Маргарет своїми історичними розвідками це питання порушувала. Відповідатимуть на нього вже ті, хто прийдуться після неї.
Читайте також: Ексклюзивне інтерв'ю Маргарет Сіріол Коллі "Українському тижню"
Впродовж останніх двох років життя вона важко хворіла. Але навіть і тоді приїздила до України. Самий останній раз говорила, що добре було б організувати експозицію щоденників Гарета чи принаймні їхніх копій в Києві або деінде. Ще говорила, що варто відроджувати та оновлювати історичні зв'язки між Донбасом та Уельсом. Про це вона розмірковувала під час перерви на міжнародній конференції, яка проходила в театрі ім. Івана Франка. Її струнка, підтягнута, пряма постава відображалася в дзеркалах театральної зали. Потім, коли ми роздивлялися фото, зроблені там, здавалося, що це британська аристократка, огорнена дивовижним шармом, сидить у своєму родовому маєтку-палаці й веде витончену розмову. У реальності ж в холодній залі театру вона, тоді вже серйозно хвора, говорила знову й знову на складні, травматичні теми Голодомору, говорила про загиблого в молодому віці дядька, про трагедію його матері, розповідала про успіх виставки в Трініті-Коледжі. Після тієї розмови вона прислала своїм українським друзям підбірку статей Гарета про СРСР. Їй дуже хотілося, щоб українці ці роботи неодмінно прочитали.
У Маргарет Коллі — четверо синів. Один із них Найджел Коллі працює сьогодні над власною книгою, присвяченою Гарету Джонсу. Він самостійно розслідує причини й обставини його загибелі. Крім того, нещодавно в Україні була заснована премія ім. Гарета Джонса для журналістів. Він встановив і утвердив власним життям справжні стандарти журналістської чесності в професії. Маргарет своїм життям подала приклад поваги до трагедії іншого народу й збереження своєї сімейної пам'яті. Якщо в людей справді є прижиттєві місії, то вона свою, ту, яку собі визначила, виконала. І такий от збіг обставин, що пішла з життя Маргарет у ті дні, коли ми, в Україні, згадуємо про ціну життя в 1932-1933 роках. Світла і вічна пам'ять їй.