Підзаголовок праці — «Люди і речі», ну, наприклад: імміграція (!) в першій половині ХІХ століття, міська архітектура до Франциска І, вартість товарів одного торговельного судна після Колумба, поширення філоксери, контрацепція в XVII столітті… Усі складники суспільного організму країни, їхня динаміка впродовж століть і внутрішня логіка, яка мала, точніше, має результатом нинішнього француза в усьому діапазоні від фермера до випускника Sciences Po. Головне, що сам француз якщо не всі, то більшість цих складників тримає в голові, пишається ними й безумовно цікавиться новою інформацією — звідси безпрецедентний успіх видань і програм з історії країни.
Свідомість сучасного українця щодо цього — мало не неорана нива. Усе, що стосується підвалин нинішнього стану народу та території, або базується на радянському (російському) наративі, або відразу на креативній міфології про аріїв, Святослава Хороброго та козаків-«характерників». А чого ще бажати, якщо сам Грушевський повторював фейк Карамзіна про те, що після Батия земля України була спустошена на століття, а згодом її заселили мігранти з північного сходу? Тому й «один народ», тому й «спільна історія».
Читайте також: Генеза українського консерватизму
У попередньому числі часопису (див. Тиждень, № 32/2021) я нагадав, що, на хвилиночку, 242 міста й містечка в межах нинішніх кордонів нашої країни мали Магдебурзьке право, тобто впродовж століть — аж до захоплення імперією — жили своїм безперервним сталим життям, тісно пов’язаним із рештою Європи. Теж уже згадував про полкові архіви часів Гетьманщини з гідною подиву регламентованістю й продуманістю щоденного існування цього державного утворення — все це досить далеко від уявлень про пустелю без людей і пам’яті, які ретельно нав’язували дітям і дорослим у наступну епоху. Оксана Забужко безустанно «влізає в танк», щоб реконструювати відчуття тяглості й плідності місцевих еліт, які згодом було частково асимільовано, частково викорінено в найбрутальніший спосіб. Кирило Галушко разом з побратимами за ініціативою «Історичний лікбез» і Вахтанг Кіпіані з проєктом «Історична правда» постійно нагадують, що між українцями Х століття й українцями ХХІ — прямий і безпосередній зв’язок, не менш прямий, ніж у сучасних німців, британців або французів з їхніми пращурами. Це вкрай важливо, адже ми — це наша пам’ять (плюс, звісно, гени, які, до слова, в основної маси населення зазнали менших вливань, ніж в інших європейців). Немає пам’яті — немає нас, ця констатація ніби й банальна, проте від цього вона не втрачає своєї нагальності.
Окреме болюче питання: а ми періоду 1919–1991 років — це теж ми? З подвигами й утратами, зрадами й компромісами? Авжеж, і Визвольні змагання, і Голодомор, і розкуркулення, і «грабуй награбоване», й «коренізація», й індустріалізація, й терор, й Друга світова, й десятилітній партизанський спротив, і завзята участь в імперських проєктах, і дисидентський рух, і дивовижні вияви культури та мистецьких практик крізь усі цензурні фільтри — це, безумовно, теж ми, до того ж не лише як герої та жертви, а також як колаборанти, опортуністи, пасивна сіра маса, нікуди не дінешся. Ми — це й комнезам (хто зараз пам’ятає, про що це?), й українці серед партійної верхівки аж до Політбюро ЦК КПРС, і придушення сусідів за табором у 1956‑му та 1968 роках, і колоніальна афганська війна, яка розворушила мурашник архаїки в регіоні, що світові досі гикається, і створення безпрецедентної ядерної потуги, яка загрожувала знищити планету. Дозвольте нам мати власних мерзотників, як казав видатний єврей і наш земляк Володимир Жаботинський. Займатися сепарацією за принципом: «оце в нашому недавньому минулому нас підносить, тож ми його собі беремо, а це нас принижує, то ми від нього відмовляємося, бо це нам наробили зайди й окупанти» — по-перше, нечесно, бо неправда, по-друге, неконструктивно.
Читайте також: Ідеологія здорового глузду
Усвідомлення української історії в усій її складності, до якої, до речі, має належати також історія національних громад зі своїми злетами й трагедіями, — це передумова того, що гасла ворожої пропаганди не залишатимуть сліду в нашій свідомості, не травмуватимуть і не спокушатимуть «малих цих». Пам’ять — зброя.
А як ставитися до вже згаданої міфології, яка суперечить історичним фактам, натомість будить гордість і відчуття повноцінності? Та ну, хай поки що буде. У міру того, як правдиві факти йтимуть на зміну ефектним вигадкам, весь цей наразі актуальний шар свідомості переміщатиметься в регістр казочок для дітей і підлітків. Головне — знання.