Про капеланську службу, єдність суспільства в часи війни, перспективи мультикультуралізму, а також про цінності повоєнної України Тиждень поговорив із головним військовим капеланом УГКЦ, політологом, головою Наглядової ради «Українського ветеранського фонду», викладачем програми «Етика-Політика-Економіка» в УКУ та співзасновником «Української академії лідерства» отцем Андрієм Зелінським.
– Наскільки тісно військові капелани різних конфесій співпрацюють між собою на фронті чи поза ним?
– Українські церкви почали активно працювати у сфері задоволення духовно-релігійних потреб українських воїнів із моменту розпаду СРСР. Тоді на волонтерських засадах і по мірі можливостей часто їх запрошували представники різних військових формувань для того, аби забезпечити душпастирську складову формації українського воїна. Потреба стала очевидною і нагальною з моменту початку бойових дій на території України. З 2014 року українське суспільство усвідомило необхідність душпастирської складової у процесі оборони та формування стійкості українського воїна. Уряд відреагував, з’явилися офіційні нормативні документи, які регулювали процес душпастирської опіки військовослужбовців. Однак, як правило це виглядало так, що велика кількість волонтерів різних конфесій рушила в зону спершу АТО, а потім ООС.
Джерело: facebook-сторінка о. Андрія Зелінського
Згодом, з 2016 року у нас вже зʼявилися цивільні посади для військових капеланів, тоді їх називали «військові священники (капелани)». І лише напередодні повномасштабного агресії проти України, а саме в листопаді 2021 року, український парламент ухвалив Закон «Про Службу військового капеланства». До робочої групи, яка працювала над розробкою цього закону, долучилися представники усіх церков та релігійних організацій, які упродовж восьми попередніх років брали участь у наданні духовної опіки українським воїнам у зоні проведення бойових дій разом із представниками силових структур. Станом на сьогодні військове капеланство офіційно функціонує як державний інститут у ЗСУ, Національній Гвардії та Державній Прикордонній службі.
З моменту початку збройної агресії РФ проти України у 2014 році військове капеланство стало прикладом суспільної консолідації. Зустрівшись віч-на-віч із загрозою екзистенційного характеру, ми раптом відкрили здатність не помічати того, що нас розділяє чи розрізняє. Адже упродовж усього цього періоду, під час кожної зустрічі військові капелани наголошували на тому, що у нас одна мета – турбота про українського воїна. Це дуже яскравий приклад для усього українського суспільства, яке упродовж століть потребувало механізмів консолідації. Власне, це не лише реакція на загрозу, але й турбота про майбутнє, бо український воїн – це образ майбутнього, за яке ми боремося сьогодні чи упродовж восьми крайніх років. Там, де особа потребує людської підтримки, там ми, військові капелани, усвідомлюємо єдність своєї місії.
– Коли капелан знаходиться на передовій і має здійснювати свою душпастирську місію, чи має для нього значення, ким є воїн за конфесійною приналежністю чи віросповіданням?
– За традицією, яка склалася в українському суспільстві, а пізніше була закріплена на законодавчому рівні, і це також відповідає міжнародному досвіду, до функцій військового капелана належить не лише душпастирська опіка, яка є його обов’язком як священнослужителя, але також і три інші функції. До функцій військового капелана також належить соціально-благодійна діяльність, тобто турбота про родини військових та полеглих, просвітницька діяльність (це і про здоровий спосіб життя, і про етику прийняття рішень в моменти, коли довкола хаос), і консультативна діяльність для командира стосовно релігійної ситуації у підрозділі, в районі дислокації та районі виконання бойових завдань. Іншими словами, військовий капелан – це нині не просто священнослужитель у військовому однострої, це окрема професія, яка вимагає відповідних компетенцій.
Іншими словами, військовий капелан – це нині не просто священнослужитель у військовому однострої, це окрема професія, яка вимагає відповідних компетенцій.
Ці компетенції здобуваються у визначений законом спосіб, тобто у навчальних центрах чи військових вишах, де священнослужителя готують стати військовим капеланом. Ці навчальні курси служать для того, щоб представники різних церков та релігій зрозуміли, що у них одна мета –турбота про українського воїна, а значить про українське військо, а значить про українську державу, а значить про сьогодення і про наше майбутнє.
– Тобто для капелана не має значення, якої конфесії чи віросповідання воїн?
Коли йдеться про церковні богослужіння, то капеланам дозволено діяти виключно в рамках їхніх традицій. Скажімо, православний священник не може здійснити намаз для мусульман, а імам не зможе служити божественну літургію для греко-католиків. Але капелан, відповідно до своїх посадових обовʼязків, залишається релігійним лідером у підрозділі. Тобто, якщо є потреба – і це одна із вимог до нього – він має задовільнити ці потреби, значить знайти компетентного душпастиря тієї традиції, представники якої заявили про необхідність зустрічі з душпастирем Сьогодні в ЗСУ діє Служба військового капеланства на рівні Генштабу. Вона діє як окрема служба і підпорядковується головнокомандувачу ЗСУ. Точно така сама служба існує в НГУ та Прикордонній службі. Тобто це окрема вертикаль і відповідно, якщо існують такі потреби, капелан звертається до центру і шукає такого капелана, який би зміг відслужити службу. Але усі інші питання, зокрема питання просвітницької діяльності, питання соціально-благодійної діяльності, питання консультування – це вже його фахові компетентності і вони не мають конфесійного забарвлення.
Джерело: facebook-сторінка о. Андрія Зелінського
– 2014 року на захист нашого спільного дому українці стали пліч-о-пліч з киримли, євреями та представниками усіх інших народів, що історично мешкають на наших теренах. Те саме стосується й конфесійного виміру суспільства. Чи вистачить нам цієї єдності, яка існує нині, аби збудувати стійке майбутнє?
– У нас є нині два стратегічно важливих напрямки, або ж дві лінії фронту. Одна – це там, де російське військо атакує нашу гідність та свободу, а друга – це там, де ми можемо забезпечити формування нового покоління українців. З 2014 року у численних інтервʼю я повторюю: «У нас немає часу». Час – це більший ворог для нас, аніж Росія. У нас обмаль часу, аби сформувати українців з іншою свідомістю, які за свою гідність та свободу готові будуть чинити опір. Нам вдалося за вісім років трансформувати українське суспільство. Якщо б події, які відбуваються сьогодні, трапилися вісім років тому, ми не знаємо, які були б результати. Я про те, що консолідація суспільства потребує також і особистої формації на основі відповідних цінностей. Це дуже важливо.
У нас обмаль часу, аби сформувати українців з іншою свідомістю, які за свою гідність та свободу готові будуть чинити опір.
Зокрема, коли ми з вами говоримо зараз, що це не просто стратегічні напрямки, а екзистенційно важливі та онтологічно верифіковані напрямки для нашого майбутнього. Я говорю про європейську та євроатлантичну інтеграцію, ЄС і НАТО – це єдиний шлях для нашого прориву в майбутнє. Для цього треба формувати громадян, які почуватимуться як вдома у міжнародному суспільстві та міжнародних форматах взаємодії. Це школа, це позашкільна освіта і це стратегічний напрямок, який може забезпечити нам єдність навіть попри усі різночитання нашої історії. Сьогодні на тлі екзистенційних загроз, на тлі війни, страждань такого масштабу, ми настільки обʼєднані. Отже, щоб зафіксувати усі здобутки цього трагічного періоду часу, важливо зосередити свою увагу на якісній формації молодого покоління українців.
– У Європі вже довгий час точаться дискусії щодо концепції мультикультуралізму. Вона полягає в тому, що в одному суспільстві можуть безконфліктно співживати носії різних – часом дуже відмінних – культурних парадигм, цінностей, норм. Проте реалізувати цю ідею на практиці не вдалося Як добитися того, аби наше суспільство було інклюзивним, не розшарованим і не сталося того, що ми побачили як результат мультикультуралізму?
Мультикультуралізм не спрацював ані в Європі, ані деінде. Можливо, одним прикладом якогось ефективного використання традиції мультикультуралізму може бути Канада. Я б сказав, що по інший бік ідеології мультикультуралізму залишається реалізм і він завжди торкається безпосередньо людини. Реалізм – це не лише про ідеологічну складову, тобто не про утопічну складову, а про свободу і про гідність. Свобода – це не ідеологія, хоча в українському суспільстві ми все ще звикли тлумачити свободу на рівні пісень чи лірики. Єдиним емпіричним доказом моєї свободи є реалізоване, матеріалізоване бажання. Поки я не можу реалізувати мого бажання, свобода залишається лише фікцією. Для того, аби я міг реалізувати, мають бути відповідні структури та інституції, які гарантують свободу реалізації, можливість забезпечити для цього ресурс.
Те саме стосується гідності кожного. Це інституції, які існують, перш за все, на засадах соціальної справедливості, де гідність кожного визнається і захищається державою. Я зараз говорю про технічні питання, про те, що питання інклюзії, питання мультикультуралізму, питання гідності індивіда – це не ідеологічні, а радше технічні питання. Це питання самої онтології, а не культурних надбудов. Культура допомагає сформувати відповідну свідомість індивіду, але якщо у нас не працюють інституції ефективно, якщо нам не вдається гарантувати людині відчутну і реалізовану свободу і захищену її гідність, жодні ідеологічні парадигми не допоможуть. Консолідація суспільства, інклюзія розпочинається з технічних питань, з питань, які уможливлюють свободу і повагу до гідності кожного, рівність перед законом.
– На яких ціннісних підвалинах буде сформоване українське повоєнне суспільство?
– Одне із завдань, які я даю своїм студентам, – це намалювати Україну, в якій вони бажають жити. Ми часто говоримо про майбутнє, але ми його не деталізуємо. Ми залишаємося на тому ж рівні ідеології, замість того, аби трансформувати це на інституційний рівень. Без інституцій, які уможливлюють і захищають свободу, гідність та справедливість у людському суспільстві, ми ризикуємо, живучи в такі часи й у такій частині світу. Ми маємо бути сильніші за обставини. Коли ми говоримо про державу з населенням понад 30 мільйонів. Отже, забезпечити таку силу можуть лише діяльні інституції. Інституції вибудовуються на основі цінностей. Індивід не має потенціалу трансформувати суспільство, хоча ми любимо читати і шукати месій. Але індивід може створити якісну інституцію, на основі певних принципів і цінностей, а інституції – це ті механізми, які мають потенціал для трансформації суспільства, для гарантії індивідуальної свободи і гідності, суспільної консолідації та справедливості.
Джерело: facebook-сторінка о. Андрія Зелінського
Тому Україну майбутнього треба починати будувати у свої уяві та в своєму серці. Її потрібно бажати. Це має бути мрія, яку ми будемо здійснювати за допомогою сформованого покоління українців, якому ми гарантуємо квиток у майбутнє тим, що українські воїни роблять нині на фронті. Ми говоримо в час, коли ніхто не може дати гарантії, як буде виглядати Україна майбутнього, але для того, щоб вона була і мала пристойний вигляд, нам вже сьогодні треба про неї мріяти і за свою мрію боротися, особливо молодим.