Помічник капелана Андрій Полухін: «Якщо людина вірить у Бога, вона знатиме, що незалежні від неї обставини залежать від Нього. І це дуже мотивує та допомагає»

Війна
30 Серпня 2022, 16:03

– Як ти опинився на війні у 2014 році? Ким ти був і як бачив своє майбутнє,  коли про окупацію Криму й Донбасу ще не йшлося? 

– Війна для мене почалася на Майдані, де я брав активну участь. 17 лютого був на Інститутській, там отримав ПТСР, тому зміг повернутися на Майдан лише за тиждень. Хотів одразу йти на війну, але подумав, що все лише починається, а я не військовий і не маю необхідних навичок, тому вирішив, що краще почекати. А поки чекав – мені запропонували стати помічником капелана [Андрій належить до Євангельських Християн-Баптистів — Ред.]. Це був грудень 2014 року.

Нас прикомандирували від церкви до 80-ї бригади [сьогодні – 80-та десантно-штурмова бригада. – Ред.]. Якщо є запит, то церква відправляє і капеланів, і їхніх помічників, оформляє документи через Генштаб, тож це було офіційне відрядження. У січні 2015-го поїхав в аеропорт. Тоді саме тривали інтенсивні бої, 20 січня стався підрив [нового терміналу Донецького аеропорту. – Ред.], а 18-го мене евакуювали через поранення. Постійні ротації почались у 2016 році, бо мене після аеропорту – а то був останній тиждень оборони – не пускали нікуди близько року. Після цього був у Широкіному, на маріупольському напрямку, і так аж до 2019 року.

До 2014-го я займався музикою, закінчив семінарію у музичному відділенні. Коли почалася війна, то фокус, звісно, змінився. Але досі маю такі плани на майбутнє.  

 

– До війни ти мешкав у Світлодарську на Донеччині – у місті, яке було розташоване дуже близько до лінії розмежування. Розкажи, як опинився на Сході вже після служби і яка була ситуація у Світлодарську напередодні 24 лютого?

– Моя дружина Оля шукала можливості волонтерити на Сході через церковні програми і знайшла одну, що мала на меті заснувати церкву у прифронтових містах. У Світлодарську була така команда, і вона приїхала восени 2017 року. Потім із місіонерської діяльності почали займатися громадською роботою, створили молодіжний центр і запросили мене допомагати їм. А мені не звикати жити на Сході.

У Світлодарську 24 лютого було тихо десь до сьомої ранку. Потім почали гатити. Я знав, що якщо буде швидкий наступ, то місто неможливо буде обороняти. Тоді зрозумів, що треба звідти їхати. Взагалі, ескалація почалася за тиждень до 24 лютого, і не тільки у Світлодарську, стало гучніше особливо на Луганщині. Наприклад, Щастинська ТЕС постраждала ще до 24-го. Поруч, у Новолуганському, вже була гуманітарна катастрофа, тому що обстрілами було пошкоджено газо- та електропостачання. 

Світлодарськ почав «гудіти» лише у травні. Спочатку активного руйнування міста не було, але воно є тепер. Мій будинок був дуже близько до електростанції [Вуглегірської ТЕС. – Ред.], і сусіди кажуть, що вікон там уже немає.

 

– Сьогодні ти служиш у медичній роті 24-ї ОМБР імені короля Данила. Як виглядає твоя робота в медроті і як у вас влаштований цей процес? Що для тебе найскладніше в роботі парамедика?

– У військкоматі було багато призовників, і їх після медкомісії питали, куди вони хочуть потрапити, а так небагато кому щастить. Коли сказали, що вимога – бути здатним носити бронік два-три тижні поспіль, я сказав, що можу це робити. Зробив крок уперед, і це була 24-та бригада. Розповів, що був капеланом, вивчав тактичну медицину й навіть викладав її, то мене й відправили в медроту.

 

Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Кожен народ гартується, проходячи спільне випробування»

 

Ми є другою ланкою медичної допомоги, бо ще є бойові медики в підрозділах. Далі вони привозять нам поранених, яких ми маємо або стабілізувати, або відправити далі до шпиталю. Поранених нам треба евакуювати й супроводжувати, реєструвати двохсотих і трьохсотих, ідентифікувати всіх, хто до нас потрапляє. Для мене особисто найскладніше, коли привозять поранених цивільних. Коли це військові, вони стоять на захисті і зрозуміло, що будуть поранення. А коли це цивільні, ні в чому не винні люди, то це трохи «засідає» в голові.

 

– Сьогодні ти за сумісництвом ще й помічник капелана чи лише медик? Розкажи, як виглядає на практиці робота капелана на фронті.

– Нині я тільки медик, але хлопці знають, що я цим займався, тому часто підходять, щось питають. Дали мені позивний «Пастор» теж через це. Фактично капелан на фронті був важливий до 2016 року. Далі почалась інституалізація цієї посади в Україні. Уже готовий закон, і люди можуть подавати свою кандидатуру, щоб бути і офіцером, і капеланом. Оскільки це насамперед офіцер, то його не направляють на саму передову. Найімовірніше, це виглядатиме як окремі виїзди на позиції, але людина базуватиметься десь ближче до тилу.

Це була наша ініціатива, тобто самих капеланів, щоб ми їздили на фронт. Я спілкувався з людьми різних конфесій, і вони були готові їздити за дозволом командування. Ми вивчали такмед саме для того, щоб не бути «говорящими головами» на нулі, а ще й якось допомагали. У будь-якому випадку, сьогодні кожен офіцер вивчає такмед, тому капелан може і те, і те робити.

 

– Як посада капелана врегульована офіційно? Ті зміни, що відбуваються, можна назвати позитивними зрушеннями чи навпаки?

За вісім років влада зробила дуже мало, щоб капелан був кадровою одиницею у збройних силах, і лише тепер з’являється така посада. Можна було б сьогодні виправляти якісь помилки, але, на мою думку, уже запізно для цього, хоча добре, що взагалі є така можливість. Ще одна складова проблеми, що це врегулювання не було офіційно розпочато до вторгнення, пов’язано також із міжконфесійними суперечками. Насамперед яка кількість капеланів має бути, як це визначити. Також є «тьорки» між православними УПЦ МП і ПЦУ. Вплив московського патріархату негативний не тільки через те, що вони в затуманюють розум вірян, а й тому, що вони були офіційними капеланами при Міноборони. 

 

Читайте також: Іван Пелих: «Цей американець мені сказав: "Я три роки провів в Афганістані, але в Григорівці уперше був на полі бою, де танк не на моєму боці"»

 

Взагалі є регуляторний механізм щодо служіння капеланів, коли є представники різних конфесій. Наприклад, капелан-протестант може покликати православного священника, якщо того потребує солдат. Найбільше серед служителів у війську в нас посідає православна церква, потім УГКЦ, римо-католицька, далі можна об’єднати всі протестантські течії, і найменше мусульман.

 

– А як врегульовано питання щодо поєднання священничого сану і зброї? Це для тебе компроміс із собою чи частина місіонерської діяльності?

– Це регулюють богословські догмати. Біблія не забороняє мілітаристичні погляди. Людина в сані може тримати зброю, коли потрібно. Єдине, що тоді вона стає не служителем церкви для солдатів, а вже солдатом, як вони. Тому було вирішено, що капелан не має брати зброю, щоб не втрачати свого авторитету перед бійцями. Але це не буде гріхом для священника чи пастора. Зі мною набагато простіше, бо я не маю сану, я лише помічник капелана. В Америці, наприклад, помічник капелана не те що може, він має тримати зброю. Тому в мене не виникає дисонансів.

 

– Війна – це зокрема про смерть. Розкажи, як ти сприймаєш втрати – як парамедик чи як духівник?

– Оскільки я помічник капелана, віруюча людина, то це мій світогляд. Напевно, як медик і капелан одночасно. Я вже звиклий до втрат, на жаль, ще з 2015 року. Мені було найлегше з нашої роти йти в цю роботу, бо вже знайомий з втратами. Коли ми ідентифікуємо наших «двохсотих», часто я з великою вдячністю роблю цю роботу і в принципі якихось травматичних переживань не маю через це.

 

– Смерть і віра стоять близько. На твою думку, яка роль віри на війні? Чи помічав, що на передовій змінюється ставлення людей до Бога в будь-якому його прояві?

– Віра є не тільки тим, що з’єднує людей із Богом, віра має й деякі інші сенси. Наприклад, популярна сьогодні віра в ЗСУ – дуже важлива річ. Із початку війни я дуже заглибився в це питання й був здивований, наскільки віра впливає навіть на виконання обов’язків. У нас була ситуація, коли ми евакуювали трьох поранених, один був дуже важкий, і потрапили під обстріл. У нас не влучили, але пошкодили машину. Із водієм ми теж розмовляли про віру в перемогу, що немає настрою, ніби нас «кинули». І коли це трапилося, то ми почали робити все можливе у відповідності до цієї впевненості, що все буде добре. Вийшли з машини, забрали «трьохсотих», знайшли допомогу, і за годину буквально хлопці вже поїхали далі. Ніхто не поранений, ніхто не загинув завдяки тому, що в нас була мотивація.

 

Читайте також: Валерій Панченко: «Чого Путін хотів, він того і добився: повернув українську мову на Схід України»

 

У мене ця річ доволі автоматична, бо я, можна сказати, тренувався в церкві. Знаю, що Бог з нами, зі мною і допомагає. Це дуже важлива цінність, і якщо солдат вірить у щось, це одне з питань, в якому капелан може допомогти розібратись. Якщо людина ще й вірить у Бога, вона знатиме, що незалежні від неї обставини залежать від Нього. І це дуже мотивує та допомагає.

 

– Тобто на фронті віра в ЗСУ – це частина такої собі «загальної» віри?

– Так. От ми, медики, віримо в те, що наша артилерія може прикрити наших хлопців, а наші хлопці не допустять прориву до нашого медпункту, і ті поранені, котрі в нас лежать, будуть у безпеці. Ми їдемо по трасі і, знову ж таки, розуміємо, що може бути обстріл, але наші працюють, тому ми знаємо, що поки вони тиснуть ворога, ми можемо собі їхати.