Обговорюючи війну на Донбасі та аналізуючи її причини, експерти, політики й журналісти зазвичай намагаються змоделювати якийсь альтернативний шлях, яким регіон міг би прийти не до війни, а до реформ та економічного процвітання. Воліють зрозуміти, де був той самий фатальний «поворот не туди», який привів його до катастрофи. При цьому називаються дуже різні дати та події, але, швидше за все, жодна з них не є тим останнім кордоном, після якого загибель була вже неминуча. Катастрофа Донбасу трапилася не відразу. Вона стала наслідком довгої та болісної деградації місцевої економіки й соціальної сфери, відсутності реформ, а також варварського розграбування регіону місцевими кримінальними угрупованнями.
Агонія Донбасу тривала близько двох десятиліть, і за весь цей час ніхто не зробив серйозних спроб зупинити те затягнуте вмирання. Жодна українська політична сила за весь період українського парламентаризму так і не змогла розробити й запропонувати Донбасу чіткий план реформ, здатних вдихнути нове життя в його економіку. Політики, які орієнтувалися на електорат західних областей, взагалі мало цікавилися проблемами Луганщини та Донеччини. Місцеві угруповання традиційно багато спекулювали на питаннях історії та мови, але так само не запропонували регіону жодного розумного рецепту вирішення його проблем. Бізнесмени та політики роками лише грабували та експлуатували місцеві застарілі виробництва, виснажуючи їхні ресурси і все глибше заганяючи Донбас в економічну безвихідь. Іноземні інвестиції в економіку регіону надходили в недостатній і вельми обмеженій кількості. А населенню замість освіти за фінансової допомоги пропонували культивувати ненависть до мешканців Луцька та Львова.
Існує думка, що згасання Донбасу було неминучим, оскільки місцева економіка будувалася навколо збиткової вугільної промисловості, врятувати яку вже неможливо, бо вона вичерпала себе. Однак досвід інших країн, котрим вдалося провести вдалі реформи у своїх шахтарських регіонах зі схожими проблемами, переконливо доводить, що це не так. Своєчасні реанімаційні заходи могли б вдихнути нове життя в Донецьку та Луганську області, принаймні у великі міста, структура економіки яких повністю змінилися б. Так сталося в низці держав Східної Європи, але в Україні гроші Світового банку, виділені на реструктуризацію вугільної промисловості, розкрали, і реформи не відбулися. Тож тепер нам лишається тільки міркувати, чому вийшло в інших, і жалкувати про втрачені можливості.
Як модель успішного Донбасу можна розглянути чеську Північну Моравію, де у XIX–XX століттях теж видобували вугілля та плавили метал. Місто Острава — центр місцевої вугільної та металургійної промисловості — такий собі чеський Донецьк біля східних кордонів країни. Але не той, що застряг у минулому, а сучасний, що розуміє, як важливо йти в ногу з прогресом.
Острава вражає своїм промисловим пейзажем. Тут можна побачити все, що так близько й знайомо жителю Донеччини або Придніпров’я: похмурі силуети доменних печей, високі труби, димні хвости, порослі деревами відвали породи, шахтні копри. Однак багато що з цього тепер лише декорації та об’єкти історичної спадщини. Промислова Острава поступово перетворюється на місто-музей та популярний культурний центр.
На початку 1990-х, після переходу Чехії до ринкової економіки, місто опинилося у важкій економічній ситуації, багато в чому схожій із тією, у якій був Донбас. Однак керівництво Чеської Республіки вирішило не затягувати з реформами й рішуче взялося боротися з економічною депресією. Уряд без довгих роздумів відмовився дотувати збиткову вугільну галузь і до 1994 року закрив усі шахти в Остраві. У 1998-му зупинили також один із двох міських металургійних заводів — завод «Вітковіце», безнадійно застаріле та екологічно брудне виробництво, яке працювало з 1828-го. Водночас інший металургійний завод продали компанії Mittal Steel, яка провела на підприємстві реконструкцію.
Ліквідація виробництв болюче вдарила по соціальній сфері. Однак сьогодні старі індустріальні об’єкти в Остраві дістали нове життя і почали залучати в місто туристів. Закритий завод «Вітковіце» став музейним комплексом та галереєю сучасного мистецтва. Закрита шахта «Ансельм» — атракціоном для туристів, які можуть спуститися під землю, оглянути оригінальне шахтне обладнання та ознайомитися з процесом видобутку вугілля.
Читайте також: Як продавалася сталь
«Вітковіце» колись був унікальним промисловим об’єктом, на території якого працювали і вугільна шахта, і коксовий завод, і сталеливарний комплекс. За 162 роки безперервного виробництва на ньому було випущено 90 млн т чавуну і 42 млн т коксу. Сьогодні його територією можна гуляти як індустріальним парком. Між цехами на рейках стоять зразки старих заводських механізмів і машин. А одна з доменних печей стала місцем для екскурсій, і можна потрапити навіть усередину домни, у якій плавили чавун. На самому її верху відкрито ресторан зі скла і сталі з краєвидом на всю Остраву.
Нове життя дістав і гігантський колектор для доменного газу (так званий газгольдер) завширшки близько 70 м і заввишки 33 м. За проектом відомого чеського архітектора Йосефа Плескота його перетворили на концертний зал Gong на півтори тисячі місць із галереєю та кафе. Територію заводу «Вітковіце», зважаючи на її унікальність, у 2002 році оголосили національною культурною пам’яткою. А в 2008-му її було внесено до списку європейської культурної спадщини.
Після ліквідації старих брудних виробництв екологічна ситуація в Остраві значно поліпшилася. Про те, як сильно чадили старі цехи, тепер нагадують лише кілька неочищених фасадів, чорних від кіптяви й сажі. Раніше через кіптяву місто часто називали «чорною Остравою», а населення страждало на астму та інші хвороби дихальних шляхів. Острава й досі є найбруднішим містом Чехії, але нинішню ситуацію не можна навіть порівнювати з тим, що було в 1980-х і 1990-х роках.
Читайте також: Мегахутір індустрії
Цікаво, що подібна ситуація зберігається в українських Єнакієвому, Дніпропетровську та Маріуполі, де й сьогодні (зокрема, і в умовах окупації) працюють старі брудні металургійні підприємства. За роки незалежності їхні власники не провели необхідної реконструкції, і сьогодні ці заводи-гіганти, що не стали ні музеями, ні сучасними підприємствами, отруюють атмосферу міст.
Завдяки реформам Острава сьогодні бачиться звичайним сучасним європейським містом, а не брудною депресивною дірою, з якої хочеться виїхати назавжди. Звісно, владі вдалося подолати не всі проблеми, пов’язані з переходом від індустріального укладу до постіндустріального. Досі в місті зберігається високий рівень безробіття, що істотно перевищує середній показник по країні. Однак чеська влада намагається максимально згладити негативні наслідки кризи й запустити нові галузі економіки в місті.
В Остраві активно розвиваються туризм, IT-бізнес, надається підтримка малим підприємствам. Усе це допомагає місту створити нові галузі промисловості й залучити більше інвестицій. Завдяки чому навіть у період труднощів місцеві мешканці не мали сумнівів, що негатив буде скоро подолано й достатньо перетерпіти зовсім небагато, перш ніж рівень життя підвищиться.
Читайте також: Збитки української металургії за 10 місяців виросли майже вдвічі
На жаль, усі ці прості й зрозумілі кроки так і лишилися для східних промислових районів України нездійсненною та недосяжною мрією. Острава, яка наприкінці 1980-х мало чим відрізнялася від таких самих сірих Маріуполя та Донецька, тепер є ніби містом з іншого світу. А Донбас грузне в безглуздій і непотрібній війні, брати участь у якій мешканці вмираючих шахтарських міст вирішили просто через безвихідь та озлобленість на весь світ.