«Я не міг спати. Постійно думав: Господи! Мій рідний батько служив у німецькій дивізії СС!..» Стрункий світловолосий молодий чоловік розмовляв зі мною ледь відчутною східноанглійською говіркою. Української він не розумів, хоча коли називався, то разом із його ім’ям Майкл пролунало прізвище Мельник. Того дня майже 18 років тому він приніс із собою товсту теку старанно розкладених у пластикових кишеньках копій документів і чорно-білих фотографій чоловіків у явно німецьких військових одностроях часів Другої світової. «Ось це, – показав він на одну світлину, – мій батько».
Майклові, який народився в маленькому містечку Норвіч в англійському графстві Норфолк, судилося бути одним із тих людей повоєнного покоління, яким довелося самим шукати відповіді на запитання: що робили їхні рідні в часи війни і чому? Ускладнюючою обставиною для Мельника-молодшого виявилося те, що його батько був українцем, який по війні опинився в Британії, одружився з місцевою дівчиною Роуз і ніколи не вважав за потрібне багато розповідати про пережите.
Можливо, допитливий син і витягнув би чимало спогадів із тата, але втратив його в шестирічному віці. Коли йому виповнилося приблизно 20, Майкл спробував випитати небагатьох, як виявилося, не дуже балакучих українських друзів батька. Проте відразу зрозумів, що розібратися буде нелегко, адже скупі розповіді були несподівано складними і заплутаними, зокрема тих людей, які воювали під час війни по різні боки фронтів і часом у трьох різних арміях. Хотів хлопець також дізнатися: як так сталося, що його мати, яка була ветераном війни в британській армії, котра воювала з німецькою, зійшлася з його батьком і виростила трьох дітей? Майкл Мельник починав шукати пояснення, а також факти, які їх підтверджували б.
ЛЕГКІ ВІДПОВІДІ НА ВАЖКІ ЗАПИТАННЯ
Приблизно в той самий час про дивізію «Галичина» мені випала нагода розмовляти з набагато досвідченішою людиною, політиком і тоді ще лідером українських соціалістів Олександром Морозом. СПУ під його проводом виступила проти будь-яких офіційних заходів в Україні з нагоди 50-ї річниці створення дивізії. «Нічого там не треба вивчати і дізнаватися, – голос пана Мороза в телефонній трубці лунав твердо і впевнено, – вони служили в німецькій армії! Цього знати досить. Гітлерівська Німеччина була переможена й засуджена міжнародною спільнотою. Більше жодних досліджень проводити не потрібно». Очевидно, що він висловлював думку більшої частини української владної та політичної еліти.
Такі погляди панівні в Києві й досі. Хоча на сьогодні є одна відмінність порівняно із серединою 1990-х – набагато більше інформації про причини, обставини і наслідки створення дивізії «Галичина». Але доступна вона переважно фахівцям: дослідникам і, можливо, затятим ентузіастам історії. Як наслідок – дивізію досі часто використовують у політичних і навіть геополітичних баталіях ті, хто хоче експлуатувати цей історичний епізод для таврування всього українства.
Є історики, що формулюють політикам закиди, у яких дивізію СС часів Другої світової війни навмисно плутають із підрозділами Українських січових стрільців періоду Першої світової, усе те домішують до Української повстанської армії і без докорів сумління називають фашизмом. Для тих поколінь, яким ніколи не роз’яснювали, що саме відбувалося і чому, такі звинувачення лунають гучно й переконливо. У наші дні мова йде про політичні баталії, геополітичні цілі, пропаганду та полеміку істориків, але ще не так давно в цьому ідеологічному протистоянні були справжні жертви.
З ВИСОТИ ХХІ СТОРІЧЧЯ
Якось у західній частині Лондона в просторій хатині з малопомітними, але відчутними українськими елементами інтер’єру я розмовляв із поважного віку чоловіком Михайлом Шкромидою. Він люб’язно запросив мене додому і за обідом мав розповісти про дивізію «Галичина», у якій числився аж до самого кінця, коли навесні 1945-го близько 14 тис. дивізійників перейшли Австрію зі Східного фронту на Західний, щоб здатися там британським військам.
Коли я витяг записник і сказав, що хотів би занотовувати деякі факти, вираз обличчя пана Михайла змінився, він почав говорити затинаючись і гублячись у думках. Я вирішив сховати блокнот і бути не журналістом, а просто співрозмовником, зацікавленим представником покоління українців, які навчалися в радянських школах і яким не дозволялося знати історію. Найбільше в його розповіді вразило навіть не те, якими сповненими конфліктів були взаємини між українськими солдатами дивізії та німецькими офіцерами, що становили всю вищу командну ланку. І навіть не те, як після розгрому під Бродами в липні 1944-го деякі вцілілі дивізійники навмисне забруднювали скинуту уніформу кров’ю й підкладали трупам свої документи, щоб вважатися загиблими, і йшли геть від німців, шукаючи в лісі підрозділи УПА…
Найглибше врізалося в пам’ять те, як у таборах «переміщених» осіб у західній зоні окупації в Австрії, а потім у таборах полонених в Італії галичани вигадували побратимам із великої України біографії, щоб ті могли називатися також західноукраїнцями, які не визнавали себе радянськими громадянами, аби уникнути депортації до сталінського СРСР. Так Іваненко з Київщини ставав Іванцівим із маленького села під Перемишлем і рятувався таким чином від комісій радянських спецслужбістів, які вишукували колишніх співвітчизників у таборах біженців та полонених і за байдужої згоди західних союзників відправляли їх одразу ж у руки НКВС та ГУЛАГи.
У «Галичині» були переважно галичани та українці із земель, які до війни контролювала Польща, але не лише вони. У переформованій після Бродів та перейменованій у листопаді 1944 року на Першу українську дивізію були також українці з-поміж радянських військовополонених, цивільних, вивезених на примусові роботи до Німеччини, представники інших військових формувань. У хаосі війни людські долі складалися дивовижно, але переважно трагічно.
ПРО ПОЧАТОК
Найпоширеніше і найпростіше запитання до дивізійників: хіба вони мусили йти служити німцям? Хіба не знали про нелюдську сутність гітлеризму? Критики кажуть, що тисячі менш поінформованих українців, вочевидь, зробили невиправну помилку, ставши до лав дивізії, а на обізнаніших представниках української еліти з «Галичини», мовляв, лежить відповідальність за недалекоглядні, а то й зловмисні кроки. Одному з учасників переговорів з німцями Михайлові Добрянському, якому також випало доживати віку в Лондоні, судилося не раз відповідати на такі закиди. Під час війни він був одним із керівників базованого в Кракові Українського центрального комітету на чолі з науковцем Володимиром Кубійовичем, що намагався захищати політичні та соціальні інтереси нашого населення на окупованих німцями територіях.
Верхівку УЦК становили освічені та помірковані інтелектуали зрілого покоління, які мали досвід політичної діяльності в довоєнній Польщі і яким було не по дорозі з революціонерами ОУН, а особливо з послідовниками Степана Бандери. Політичні діячі, які до війни намагалися порозумітися з Варшавою, вважали відчайдушну партизанську боротьбу УПА на всі фронти нерозсудливою. Саме старший соратник пана Добрянського професор Володимир Кубійович очолив переговори з німцями, вважаючи, що Німеччина «дихає на ладан», що Європу очікують приблизно такі самі катастрофічні зміни, як і після Першої світової війни, коли розвалилися імперії і лише народи з військовою потугою змогли сформувати свої держави.
Українці тоді програли, а молода тогочасна Польща стала не лише володарем на західноукраїнських землях, а й прикладом, болісним нагадуванням про те, чого могла досягти Українська Народна Республіка. В останніх розмовах у 90-х роках ХХ століття в Лондоні Михайло Добрянський зі старечим відчаєм чоловіка, який поспішав, поки ще був живий, пояснити наступним поколінням уроки історії, майже викрикував: «Це був єдиний очевидний на той час вихід. Німці й так насильно рекрутували українців».
Німеччина справді набирала українців, часто примусово, в різні військові формування, використовуючи їх як гарматне м’ясо для своєї армії, що відступала. За словами Добрянського та Кубійовича, вони сподівалися змусити німців принаймні зараховувати їх в одну військову одиницю. Решту вимог УЦК було відкинуто, окрім хіба що обіцянок, що дивізія, яка створювалася за ініціативою і рішенням саме німців, мала бути саме фронтовою і залучатися тільки на Східному фронті, щоб не допустити повернення сталінського більшовизму. У 1940-х роках галичани вже знали, що 21 місяць радянської влади супроводжувався десятками тисяч розстріляних та сотнями тисяч репресованих, і багато хто усвідомлював, що на зміну німецьким окупантам йдуть, напевне, такі ж.
Старші українські політики Галичини були переконані, що в період боротьби однієї антиукраїнської імперії з іншою втрачати нагоду створення вишколеного та озброєного українського формування було би непростимо. Навчені в університетах Відня інтелігенти вважали, що історія чітко вказувала їм напрям дій. Вони знали про польські легіони ХІХ сторіччя у військах Наполеона Бонапарта, які йшли служити Французькій імперії, щоб воювати проти іншої, ворожої полякам Російської. Вони також бачили, що на початку ХХ століття недовге існування УНР і ЗУНР було б іще коротшим, якби не підрозділи українських галичан зі створених в армії Австро-Угорщини Січових стрільців.
Але чи усвідомлювали тогочасні активісти, що, ставши до лав німецького Вермахту, будуть назавжди заплямовані гітлеризмом? Деякі історики кажуть, що частково вони розуміли це, але вважали, що Гітлеру все одно настане кінець, а в м’ясорубці світової війни армія українцям буде потрібна щоразу більше. На непросте становище «Галичини» в німецькій армії вказує у виданих у Лондоні мемуарах колишній дивізійник Володимир Ґоцький, переповідаючи, як у літню ніч 1944 року довкола казарм дивізії в Ногаймері німці виставили кулеметників і кілька днів нікого не випускали. Це сталося після замаху групи німецьких офіцерів на Гітлера в Берліні. За словами Ґоцького, «вони не знали, на якому боці могла би виступити «Галичина».
Саме брак довіри між німецькими офіцерами та українськими солдатами дивізії називають однією з причин розгрому під Бродами в липні 1944-го. На думку професора Кубійовича, зафіксовану в передмові до однієї з перших книжок про «Галичину», «…Більшість німецьких старшин в Дивізії і, зокрема, її командир не хотіли зрозуміти її політичного значення. Для тих, що спричинилися до її створення – як німців, так і українців, та для тисяч українських вояків це була українська Дивізія з німецьким керівництвом. Для загалу німецьких старшин це була звичайна німецька дивізія, сформована з українців… Непорозуміння політичної ролі Дивізії спричинило її катастрофу під Бродами».
НОВЕ ПОКОЛІННЯ «ДИВІЗІЙНИКІВ»
В українській церкві у серці Лондона ще до середини 1990-х була майже непорушна традиція: під час недільних богослужінь праворуч від входу сиділи чоловіки. Вони майже завжди були в костюмах і з краватками. Ліворуч – жінки, деякі в капелюшках. З роками, особливо в рядах праворуч, ставало помітно, як голови парафіян, багато з яких були ветеранами дивізії, біліли і їх ставало щоразу менше. Тих, хто може ділитися власними спогадами про події війни, залишається жменька.
Але склалося так, що саме влітку 2011 року почала втілюватися ідея нової ветеранської організації в Англії. Зусилля хочуть об’єднати нащадки дивізійників.
Одним з активістів, ймовірно, буде Майкл Мельник. За батьків беруться відповідати діти. Їм буде нелегко, але вони здатні донести факти і свою думку сміливіше та вміліше.
Через 15 років самовідданої праці Мельник видав книжку про дивізію «Галичина» англійською мовою. Насичену архівними документами, фотографіями та свідченнями «To Battle» (англ. «До бою») із неабиякою цікавістю сприйняли фахівці-історики. Тепер Майкл розглядає пропозицію німецького видавництва опублікувати розширену версію свого дослідження. «Перша книжка, – каже він, – вмістила лише третю частину зібраних матеріалів». Майкл Мельник хотів би додати в неї більше особистих спогадів людей. Деякі розповіді з огляду на свою трагічність не дають йому спокою і досі. Історія може бути уроком для людей лише тоді, коли її знають.