Військовий шпиталь, що на Печерську. Вкриті снігом алеї, жовто-блакитні прапори, солдати, які курять на ґанках. За першою аркою відділення щелепно-лицевої хірургії, далі центр крові, а за ним психіатрія.
Кількадесят чоловіків у верхньому одязі стоять у черзі біля одного з кабінетів. Хтось із них прийшов просто проконсультуватися з лікарем, зрозумівши, що отямитися після війни не так вже й просто. Хтось вирішив «здатися». Буває й таке, що хлопці часто лягають сюди з власної волі. «Мене пацани переконали, адже ми маємо повністю довіряти один одному, бути впевненими завжди…» – розповідає пацієнт. Уже за кілька тижнів він планує бути в Дебальцевому.
За важкими дверима палати. Вони здебільшого загальні. Деякі без дверей – так, трохи по-совковому, тут забезпечується постійний нагляд за людьми, що проходять лікування. Але це нічого. Аби воно надавалося…
Тому що вирішив
Співрозмовник Тижня – назвемо його Олегом – у столичному військовому шпиталі не вперше. Цими алеями він уже блукав наприкінці літа та на початку осені. Тоді його, дуже важко пораненого бійця, якого від смерті врятували лічені сантиметри, привезли сюди зі Сходу. З війни, на яку він дуже хотів повернутися. І ось уже оклигав, знову вирушив на базу, де мав дочекатися відправки… Але став багато пиячити.
На війні, каже, не пив зовсім – навіть на думку не спадало. Але на базі все виявилося інакше. «А що там ще було робити? – усміхається й знизує плечима. – Тижнями ходити строєм? Нехай це строковики роблять… Та багато хто бухав».
Але мало хто згодом усвідомив, що має реальні проблеми з алкоголем. Олег зрозумів це. Хоча б тому, що вживання оковитої супроводжували напади агресії. От і поїхав на лікування.
Таких, каже, тут чимало. Хлопці п’ють, щоб забути, щоб менше думати, щоб просто розслабитися. Щоб мати можливість щиро всміхатися та нормально говорити з людьми. Щоб позбутися почуття провини перед друзями, які загинули, за те, що вони вижили… Первинні проблеми, звісно, психологічні. Алкоголь – то лише наслідок. Але неприємний. Хоча б тому, що позбутися залежності від нього в цих стінах ще той соціальний експеримент. Передачі, розповідають, тут фактично не контролюються. Отже, тим, хто має проблеми зі спиртним, але вирішувати їх не прагне, горілку передають регулярно і вдосталь. Пити її чи ні – це вже випробування сили волі. «Ось у вихідні мали 7 л на 12 осіб, – сміється Олег. – Я не пив лише тому, що так вирішив».
Чи буває, що альтернативою алкоголю стають наркотики? Серед тих, хто пройшов АТО, вкрай рідко, впевнений співрозмовник Тижня. «Є в нас тут один наркоман, – згадує. – Але він не був у зоні бойових дій. Це простий хлопець із Києва, ходить блідий, як привід… Тому ми називаємо його Каспером». Про лікування Каспера у військовому шпиталі – звісно ж, за гроші – домовилися батьки.
Домовлятися доводиться і в інших випадках. Наприклад, хлопцям, які, імітуючи психічні захворювання, намагаються просто «відкосити». Але таких теж мало. Проблеми більшості цілком реальні.
Один із бійців «Айдару», батальйону, чимало хлопців із якого пройшли справжнє пекло, кажуть, їсть папір. Ніхто не знає чому. Говорити про це він не бажає. Може, колись розкаже…
«Ти в наряд уже заступив?» – постійно запитує Олега сусід по палаті. Він у Києві, але з війни і досі не повернувся. Погляд у нього порожній і відсторонений, ніби в нікуди. Саме такий погляд у США називають thousand-yard stare (погляд на тисячу ярдів) ще з часів війни у В’єтнамі. Суто солдатська історія…
Читайте також: Маринівка: стратегічна помилка з фатальними наслідками
Іншого тут прозвали Апостолом. Цілими днями, крім часу, коли діють пігулки, він бореться з нечистою силою, говорить про бісів, виганяє їх із кімнати. «А таблетки – цікава річ. Ти просто перетворюєшся на овоч. Сонний такий стаєш. Лежиш. Дивишся у стелю. І вже нічого не хочеться, – розповідає один із хворих. – Не знаю, чи таке лікування допомагає в довгостроковій перспективі. Але зараз спокійно наче, а коли приїхав сюди, думав застрелитися». Переконання, що лікування зводиться здебільшого до вживання пігулок, між іншим, доволі поширене. Втім, це проблема не лише військового шпиталю, а й української психіатрії загалом.
Проблемою є і її примусовість. Скажімо, нині у психіатричному відділенні військового шпиталю перебуває боєць, якого запроторили за те, що він ударив прикладом старшого за званням. Той, щоб помститися, змалював усе так, начебто рятував хлопчину від спроби самогубства, – і хто тепер повірить, що все було інакше?.. Місяцем раніше, розповідають, тут силоміць тримали солдата, який пробув три дні в полоні у чеченців, хоч той і не скаржився ні на що. Лише рвався туди, до побратимів… Зараз він знову на передовій. Виписали бійця лише після візиту його адвоката.
Збираючи уламки
Як стверджують фахівці, посилаючись на світовий досвід війн, самостійно вирішити свої проблеми не може близько 25% учасників бойових дій. Певно, приблизно стільки тих, кому все ж таки доводиться – добровільно чи примусово – поділитися своїми почуттями зі спеціалістами. Решта мовчить, але це ще нічого не означає. Адже з психологічними проблемами тією чи іншою мірою стикається ледь не кожен боєць.
…«Психіатр просто переконував мене, що я нормальний, що все нормально. Години півтори-дві, – згадує свій «профілактичний» візит до лікаря розвідник 72-ї бригади. Зараз він знову на війні, і так уже дев’ятий місяць. – Я просто слухав: «О’кей, док». Підпер голову рукою та слухав. Потім, здається, сказав йому лише: «Поїхали». «Куди?» – питає. «Туди. Познайомлю тебе з пацанами. Обіцяю, що вони тобі швидко стануть як рідні. Потім збиратимеш рештки їхніх тіл на плащ-палатку. А вже потім вирішиш, чи все нормально».
Чи вважає чоловік, що в нього все ж таки є проблеми з психікою? «Безперечно», – майже сміється у відповідь. А що тоді могло б допомогти, якщо фахівці не сприймаються? «Мені потрібно, щоб мене ніхто не чіпав. І… ну, може, було б добре, якби один раз хтось просто вислухав, – каже. – Хтось, хто зрозуміє. Але це буде дуже довга розповідь».
Читайте також: Ми повернемося до Луганська
Розповідь про те, як люди, що пройшли всі жахи війни, іноді не можуть подолати останній рубіж – самих себе.
Бо… після війни «все, що ти знав про людей, увесь твій досвід можна викинути на сміття. Все, що знав про себе, теж виявилося сміттям, – так описує свої почуття інший боєць, доброволець батальйону «Донбас» Дмитро, який дивом вижив у Іловайську. – Ти будеш сидіти без діла, дивитись у стелю і думати, думати, думати, збираючи уламки того світу, що був колись таким зрозумілим».