Вночі відбулася ювілейна 95-та церемонія вручення нагород премії Американської академії кінематографічних мистецтв і наук «Оскар». І якщо ще нещодавно лунали претензії «Оскар занадто білий», то тепер уже можна починати кричати «Оскар занадто азійський». У 2020-му всіх перемогли південнокорейські «Паразити», у 2021-му — «Земля кочівників» Хлої Чжао (й одну статуетку здобула південнокорейська стрічка «Мінарі»), а в цьому році 7 нагород з 11 номінацій забрала «Все завжди і водночас» Денієлів про іммігрантів з Китаю і мультивсесвіт. Навіть приз за «Найкращу жіночу роль» віддали акторці цього фільму Мішель Єо (малазійка китайського походження), а не Кейт Бланшетт («Тар» Тодда Філда) за роль першої диригентки Берлінського філармонічного оркестру і відкритої лесбійки (U-Haul lesbian, за її словами), яка критикує «сучасну повістку» і «культуру відміни». Можливо, Лідія Тар — просто занадто контраверсійна (чи вже неправильно актуальна) постать для нинішнього прогресивного стану. Так на початку фільму Тар дуже показово свариться зі студентом Максом зі Спільноти чорношкірих, кольорових громадян і корінних народів (BIPOC), що має пангендерну ідентичність, який відкидає Баха як композитора через його мізогінію та й загалом зневажає інших білих чоловіків-цисгендерів. Вона називає Макса роботом, а соціальні медіа архітектором його душі: «Не бійся бути ображеним, адже нарцисизм невеликих відмінностей часто призводить до найзануднішого конформізму». Втім, може, просто Академія вирішила, що наявних двох «Оскарів» для Бланшетт поки досить.
https://www.youtube.com/watch?v=vSY_7_bHBcI
У «Все завжди і водночас», крім призів за режисуру, сценарій і монтаж, також опинилися обидві нагороди за найкращі жіночу (Джеймі Лі Кертіс) і чоловічу роль другого плану. Останню віддали Джонатану Ке Квану, американцю в’єтнамського походження, який в наших краях здебільшого відомий як кумедний малюк Коротун, помічник головного героя, з популярного «Індіани Джонса і Храму Долі» (1984).
Читайте також: «Це спосіб пояснити людям, що українці – реальні люди, а не просто якісь новинні історії» – документаліст Сімон Леренг Вільмонт
Загалом «Все завжди і водночас» — це якесь торжество популярної культури в арт-гаусній обгортці. У фільмі просто зашкалює кількість покликань на інші кіножанри та кінообрази, і все це присмачено як не пародією й іронією, так театром абсурду та відвертим кепкуванням з пафосної ідеї мультивсесвіту, яку так епічно і вже не перший рік розробляє «Марвел». І переказувати сюжет витвору Денієлів — це просто забирати у вас насолоду власного занурення в цей божевільний світ нестримної фантазії, яка врешті-решт утверджує вічні сімейні цінності. Ну і ще там є сцена з пальцями-сардельками, яка вже стала культовою.
Практично жодних сумнів не було ні в кого щодо того, кому давати головну нагороду за «Найкращу чоловічу роль»: її своїм життям і відданістю професії заслужив Брендан Фрейзер, який після багатьох особистих негараздів, тріумфально повернувся у фільмі «Кит» Даррена Аронофскі. Там він грає дуже мелодраматичну і душевну роль Чарлі, викладача з патологічним ожирінням («Оскар» за найкращий грим і зачіски), який колись залишив дружину і восьмирічну доньку заради студента, а коли його коханець помер, починає страждати на затяжну депресію, яка і призводить його до такого хворобливого стану (272 кг). Як на мене, дуже кон’юктурне режисерське бажання зачепити всі нинішні тенденції зіграло з ним злий жарт, і якби не феноменальне потрапляння в роль Фрейзера, то «Кит» ризикував би стати черговою сентиментальною історією про сімейні непорозуміння. А натомість має сильну картину художнього масштабу, який дорівнює «Мобі Діку» Мелвілла (на якого багато алюзій в «Киті»). І ще він дуже доречно узагальнив усе, коли отримував омріяну статуетку: «Отже, ось як виглядає мультивсесвіт!»
Щодо повнометражного мультфільму теж особливих питань не було, переможцем прогнозовано став шедевральний ляльково-музичний «Піноккіо Гільєрмо дель Торо», прекрасний тим, що дуже розширює світ книжки Карла Коллоді. Дель Торо розповідає про ХХ століття, війну і Муссоліні, переносячи конфлікт дерев’яного хлопчика зі світом на зіткнення індивіда і тиранії й утверджуючи ідеали миру і дружби. Цікаво, що торік зняли аж три фільми про Піноккіо, й один з них — зі славетним Томом Генксом — навіть здобув «Золоту малину» в номінації «Найгірший ремейк, плагіат чи сиквел».
Читайте також: Тарас Томенко: «На європейських та світових кінофестивалях було і досі існує величезне російське лобі»
Хай як не ховайся в кіновежі зі слонової кістки, але наш світ — це світ війни, що своєрідно відлунило тоді, коли за найкращий фільм іноземною мовою нагородили німецько-французький проєкт «На Західному фронті без змін» Едварда Берґера, екранізації однойменного роману Еріха Марії Ремарка. Попри всі новітні тренди, «Оскар» теж по-своєму відбиває неоднозначну реальність і відповідно українсько-російську війну, хоч безпосередньо її й ігноруючи. Так Зеленському другий рік відхилили заявку виступити на «Оскарі» (як він виступав в Каннах і на Берлінале). А ще Світовий конгрес українців закликав Американську кіноакадемію усунити фільм «Топ Ґан: Меверік», одним із спонсорів якого був російський олігарх Дмитро Риболовлєв. Втім, номінальне протистояння двох культур відбулося в номінації «Найкращий документальний повнометражний фільм», де був «Будинок зі скалок» Сімона Леренга Вільмонта (копродукція України, Данії, Швеції і Фінляндії) та «Навальний» Деніела Роера (США). Звісно, це не боротьба України та Росії, але знаково, що перемогла саме документалка про російського опозиціонера. Знаково, бо, попри рік війни, демонструє переконання кіноакадеміків, переважно західних інтелектуалів, які досі плекають образ «хороших русскіх» і співчувають російським жертвам цього режиму більше, аніж тому народу, який уже понад рік війни страждає від путінської диктатури. Дуже показово, що «Будинок зі скалок» про прифронтове буття дітей з Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації програв історії про невдале отруєння і арешт Навального. Теоретично, це мало б привернути увагу світової спільноти до проблеми «бранця режиму», але Путін чхати хотів на ту спільноту з її «оскарами». Тож поки видається, що Оскарівському комітету вже набридло говорити про теперішні проблеми, а хочеться ліпити з того, що є, героя майбутньої Росії, хоч невідомо, чи є у цієї Росії бодай якесь майбутнє. І в цьому плані в Кіноакадемії «все завжди і водночас» стабільно, політкоректно, але, з української точки зору, дещо неправильно. Втім, це ж американська нагорода, яка і не має задовольняти смаки всіх народів, яким усе одно не догодити. Однак новочасні суспільні настрої вона часто вловлює безпомилково, а тому є передусім не естетичним орієнтиром, а соціологічним.