«Оскар» вийшов дуже гарненький, миленький такий, рум’яний, зрозумілий. Без бурі й натиску, без скандалів, без протестів. Як то кажуть, спасибі, що живий.
Без скандалів
Пам’ятаючи торішній скандал, коли під час оголошення переможців у головній номінації організатори переплутали конверти й викликали на сцену творців «Ла-ла-ленду», яким потім довелося, перервавши подячні промови на півслові, на межі нервового зриву йти зі сцени. А натомість туди піднялася знімальна група «Місячного сяйва». Тому ведучий нинішньої церемонії Джиммі Кіммел попросив про всяк випадок не підійматися відразу на сцену, почувши власне ім’я або назву свого фільму, а то мало що. Напевно, голосніше за всіх сміялися із цього жарту творці «Ла-ла-ленду».
Зрозуміло, що не обійшлося й без камінчиків у майже засохлий город Гарві Вайнштейна. Побічно, правда. Ведучий заявив, що найбезпечніший чоловік на цій церемонії — сам старигань Оскар, тому що в нього немає пеніса. Знаєте, а й справді немає. Раніше якось ніхто не помічав. До речі, про Вайнштейна. Тепер у Голлівуді стоїть йому пам’ятник. Називається «Кастинг на кушетці». Пам’ятник зображає Вайнштейна в натуральну величину, у халаті та піжамних брюках, у руках у нього статуетка «Оскар», яку він тримає якось дуже виразно й біля певного місця, немов натякаючи на зв’язок земних благ із цією частиною чоловічого тіла.
Загальний оскарівський розклад цього року був катастрофічно передбачуваним. Катастрофічно тому що брак інтриги для премії такого масштабу рівнозначно оцінці два з мінусом. Було заздалегідь ясно все. Або майже все. Єдине, чого залишалося дочекатися, — дадуть головного «Оскара» Ґільєрмо дель Торо за «Форму води» або Мартіну Макдонаху за «Три білборди на кордоні Еббінга, штат Міссурі». Вони вважалися фаворитами, обидва йшли, як кажуть, нога в ногу, але більшість ставила все-таки на дель Торо — хоча б тому, що цьому фільму віддала перевагу Гільдія продюсерів США.
Читайте також: Звивистий шлях «Золотого ведмедя»
А в дев’яти випадках із десяти головним оскароносцем стає той, хто місяцем раніше був обраний лауреатом премії Гільдії продюсерів. Що цілком зрозуміло: не дарма «Оскара» за кращий фільм виходить отримувати продюсер. Головний «Оскар» — продюсерська номінація. Крім того, американські кіноакадеміки дуже люблять казки, диво, фентезі. І добрий товстий казкар дель Торо — якраз їхній герой. Навіть найсуворіші неприхильники цієї стрічки змушені визнати, що «Форма води» для більшості є дуже привабливою.
Чарівну історію кохання німої прибиральниці (народженої русалкою) і людини-амфібії на тлі холодної війни, що набирає обертів, дель Торо зняв дуже ласкаво, не ніжно, у стилі «Амелі», не кажучи вже про сюжет, який наполовину збігається з «Людиною-амфібією». Чи читав режисер роман Алєксандра Бєляєва — так і залишилося незрозумілим, але весь інтернет уже обійшла фотожаба: Іхтіандр із радянського фільму (пам’ятаєте, його грав красень Володимир Коренєв, через нього потім усе жіноче населення країни втрачало розум?) гордовито дивиться кудись за кадр, унизу напис: «Пишаюся онуком — здобув «Оскар».
Світ «Форми води», у якому живуть русалки й добрі чудовиська, а їхнє кохання перемагає смерть, він такий затишний, такий чистий, що ні сумбурності сценарію, ні браку режисерських висот не видно. Як ошатна лялька у вітрині: хто вдивлятиметься, як витончено зроблені туфельки або наскільки правдоподібний вираз обличчя? Обгортка важливіша. Як і у випадку з «Формою води», добра обгортка зробила свою основну справу. Подивився — і полюбив, бо мило.
Непроста перемога «Білбордів»
До осені, поки не вийшли в прокат «Форма води» і «Три білборди», ніхто не мав сумнівів, що оскарівським лідером стане «Дюнкерк» Крістофера Нолана. Але ближче до «Золотого глобуса» про нього якось призабули, а ближче до «Оскара» вже ніхто не міг згадати, а чи був «Дюнкерк»? Дивна річ: цілковито кращий фільм року виявився настільки обійденим. Три принизливі нагороди — за монтаж, за зведення звуку та звукорежисуру — показали, що академіки стрічку дивилися, але не побачили. Ну що ж — і таке буває. «Дюнкерк» — це абсолютно новий жанр, який можна приблизно визначити як масштабна авторська фреска. Фільм про відступ британської армії з оточення німцями знятий як потужний трагічний епос про боротьбу зі Злом, із його стихією, яка тут показана Війною.
Тут є величне схиляння перед кожним, будь-яким, окремим життям, хоча у фільмі немає головного героя — тут усі головні й усі гвинтики одного колеса. Незважаючи на епічні масові сцени й на спецефекти, «Дюнкерк» — абсолютно авторське кіно, новаторське й традиційне одночасно. Якщо називати речі своїми іменами, то «Дюнкерк» виявився занадто хорошим для «Оскара», який віддає перевагу фільмам із розжованим посланням, простим і емоційно дохідливим із першої секунди. Як «Форма води» або «Три білборди». Правда, що стосується «Білбордів» — тут усе не так просто. «Оскар» не любить кіно, у якому про Америку кажуть погано. А фільм Макдонаха — дуже незручний, дуже неприємний. У ньому так непривабливо показана американська глибинка й із такою антипатією виведена її правоохоронна система — наскрізь прогнила, начинена божевільними копами, що очікувати від академіків ніжного ставлення до цієї картини не доводилося. Адже, до речі, колись кіноакадеміки відмовилися давати «Оскара» «Громадянину Кейну» Орсона Веллса, незабавом визнаного кращим фільмом усіх часів і народів, із тієї самої причини. Тому милість то вона, звичайно, є, але без політики все одно ніяк.
Читайте також: У Бахмуті стартував всеукраїнський тур Фестивалю документального кіно
Цікаво, що «Дюнкерк» став не єдиним оскарівським фільмом на тему порятунку англійської армії з німецького кільця. Фільм «Темні часи» Джо Райта розповідає про таку саму колізію, тільки ми її бачимо (точніше, чуємо про неї) з високих кабінетів Лондона. В одному із цих кабінетів — щойно призначений прем’єр-міністром Вінстон Черчилль, якого грає видатний Ґері Олдмен. Нарешті Олдмен після кількох спроб отримав свого «Оскара» — нехай це буде подарунком йому до 60-річчя, яке настане через два тижні. Шкода тільки, що нагороду він здобув не за найкращу свою роль: тут її слід було давати радше гримерам, які перетворили актора в товстого старого із задишкою та можливим максимумом підборідь. Акторський талант самого Олдмена зведений тут до невеликого професійного лицедійства. Але «Оскар» любить надто загримованих акторів: згадаймо оскароносних Шарліз Терон у «Монстро», Джареда Лето в «Даллаському клубі покупців», Ніколь Кідман у ролі Вірджинії Вульф у фільмі «Годинники».Нова зовнішність часто підміняє перевтілення, і актор йде переможцем. Ну гаразд, нехай хоч так. Олдмен зі сцени подякував не тільки тим, кому належить дякувати в такому разі, а й своєму котові. Серця були зворушені ще більше. Справедливості заради слід усе-таки визнати, що Деніел Дей-Льюїс, який зіграв ексцентричного й ніжного модельєра haute couture в «Примарній нитці» Пола Томаса Андерсона, зробив куди більше, ніж загримований під Черчилля Олдмен. Але в Дей-Льюїса вже є три статуетки. «Куди йому ще?!» — розсудили академіки й визнали кращим Олдмена, який номінувався, номінувався багато років, та ніяк не перемагав. Усе це, звичайно, ігри, але якби премії розподілялися завжди тільки зважаючи на одномоментний вклад у мистецтво, то в них не було б інтриги, а отже, і сенсу.
Із Френсіс Макдорманд теж усе було гранично ясно заздалегідь: ніхто, крім неї, не міг виграти в номінації «Краща жіноча роль». Хоча конкурентки в неї були знатні: і Сірша Ронан із «Леді-Птаха», і Марґо Роббі з «Тоня проти всіх», і, звичайно, Меріл Стріп із «Секретного досьє». Макдорманд витягує роль на великих планах завиграшки, створюючи при цьому неоднозначний, суперечливий, але привабливий характер. Актриса вийшла за своїм другим «Оскаром» (першого вона здобула за «Фарго» в 1997-му) рішучим великим кроком, розсміялася в мікрофон дивним сміхом, подякувала «клану Коенів — Джоелу та Педро (Педро — прийомний син Френсіс Макдорманд і Джоела Коена. — Ред.)», а потім запропонувала всім номінованим із нею разом жінкам встати, щоб і їм теж поаплодували. Ось такі зворушливі й благородні моменти і роблять церемонію.
Читайте також: Емоціональні паралелі
У Сема Роквелла, партнера Макдорманд із «Білбордів», теж були конкуренти хоч куди. Особливо Віллем Дефо, номінований за роль менеджера готелю для неблагополучних у фільмі Шона Бейкера «Проект«Флорида». Цікаво, що Роквеллу довелося «боротися» за «Оскара» в цій номінації і з Вуді Гаррельсоном, своїм партнером із «Білбордів». Гаррельсон тут відмінний, але він і завжди такий, а Роквелл зіграв свою кращу роль. На екрані Роквелл і Макдорманд становили незрівнянну пару: вона — зневірена знайти вбивць своєї доньки немолода жінка, він — мерзенний коп-монстр, але в процесі справи взаємна ненависть цих двох людей поступово переростає в щось на кшталт партнерства.
Документальні й іноземні
Дещо несподіваним виявився вибір академіків у номінації «Кращий документальний фільм». Тут переваги й очікування крутилися навколо двох справді потужних картин — «Обличчя, села» Аньєс Варди та «Останні люди Алеппо» Фераса Фаяда, Стіна Йоганссена і Гасана Каттана. На перший ставили ті, хто вважав ім’я популярного режисера, майже 90-річної Варди, гарантом перемоги. На другий — ті, хто думав, що актуальність теми — війна в Сирії — виведе картину до «Оскара». Помилилися й ті, й інші: у цій номінації переміг фільм Браяна Фоґела «Ікар», головний герой якого — колишній керівник антидопінгової лабораторії Ґріґорій Родченков.
Утеча Родченкова з Росії, його сенсаційні свідчення стали одними з головних підстав для рішення Міжнародного олімпійського комітету (МОК) не допустити Росію на зимові Олімпійські ігри в Пхенчхані. У фільмі колишній голова антидопінгового відомства детально розповідає про ці способи, малює схему підміни аналізів і вказує на вищих посадових осіб, пов’язаних із цією допінгово-кримінальною системою, аж до президента Путіна. Далі ми стаємо свідками захопливого похмурого трилера з тією лише відмінністю від звичайного трилера, що тут усе не просто засновано на реальних подіях — тут і є реальні події. Зрозуміло, що російські офіційні ЗМІ змовчали про цю номінацію.
Єдина номінація, яка зазвичай завжди до кінця тримає інтригу, — «Кращий фільм іноземною мовою». Тут часто трапляються несподіванки, і новачок запросто може обійти класика. Може, це через те що кращий фільм іноземною мовою вибирають усі академіки, повним складом? Пригадується, як у 2010 році мало кому відомий аргентинський фільм «Таємниця в його очах» обійшов видатну «Білу стрічку» Міхаеля Ганеке, володаря «Золотої пальмової гілки» Каннського фестивалю, і «Пророка» Жака Одіяра, хоча всі були впевнені, що боротьба розгорнеться тільки між цими двома режисерами.
Щодо інших номінацій, то голосують гільдіями, що передбачає прискіпливіший і професійніший підхід. Так що в «іноземній» номінації перемога рідко буває передбачувана. Цього року рівні шанси були в усіх: і в «Нелюбові» Андрєя Звяґінцева, і у «Фантастичної жінки» чилійця Себастьяна Леліо, і в «Образи» ліванця Зіяда Дуейрі, і у «Квадрата» Рубена Естлунда (володаря «Золотої пальмової гілки» останнього Каннського фестивалю), і в угорського фільму «Про тіло й душу» Ільдіко Еньеді (володаря «Золотого ведмедя» торішнього Берлінале). Найменший шанс був, мабуть, у Звяґінцева: американські кіноакадеміки не люблять похмурих фільмів, замішаних на безвиході. Водночас у Росії вважають історію, розказану в «Нелюбові», наднаціональною, мовляв, це дослідження феномену нелюбові як такої. Але закордонний глядач, зокрема й професійний, сприймає картини Звяґінцева як суто російський продукт, що містить жорстку критику сучасної Росії в усій її потворній екзотиці. Однак чужа національна потворна екзотика з відтінком безвиході зовсім не мусить цікавити американських кіноакадеміків, у чому ми змогли переконатися минулої неділі.
Читайте також: Молодий Ґодар, Роден і нестримна легкість хепі-енду
У результаті перемогла «Фантастична жінка» Себастьяна Леліо. Якщо двома словами, то це фільм про гідність незалежно від твоїх фізичних здібностей. Героїня картини, трансгендер, що відносно недавно стала жінкою, після смерті коханого бореться з його сімейством за свої права — передусім людські. Скажімо, колишня дружина намагається не пустити її на похорон просто тому, що перед знайомими незручно. Актриса, яка зіграла головну роль, чарівна Даніела Веґа — сама трансгендер, що додає фільму додаткової щирості та реалістичності.
«Оскара» за кращий фільм іноземною мовою 86-річна актриса Ріта Морено вийшла вручати в тій самій сукні, у якій 56 років тому, у 1962-му, виходила отримувати свого «Оскара» за роль другого плану у «Вестсайдській історії». Публіка зачаровано дивилася на актрису, на її плаття, на її білозубу юну посмішку, іноді переводила погляд на 80-річну Джейн Фонда, котра щебетала й кокетувала. І напевно думала про те, що фантастичні жінки — вони не тільки на екрані. А поки такі є, ні кінематографу, ні Голлівуду, ні «Оскару» нічого не загрожує.