День уряду в Раді сяяв гранями депутатських талантів. Скандаліст Олег Ляшко з трибуни звернувся до ложі уряду добірною «азірівкою», але спікер Володимир Рибак без зайвих дискусій вимкнув йому мікрофон.
Опозиціонери розповсюджували брошури з яскравими ілюстраціями покращення, котре торкнулось життя можновладців, і «покращення» для решти громадян. Вони також примудрилися вивести на велике табло в сесійній залі слайд із закликом до відставки уряду, але на вимогу регіоналів картинку досить скоро зняли .
Прем’єр-міністр Микола Азаров більшу частину 45-хвилинного «звіту» звично лаяв попередників. Який-небудь далекий від українських реалій іноземець, якби йому спало на думку переглянути трансляцію засідання, навряд чи припустив би, що перед ним – глава уряду. Інтонації промовця набагато краще пасували б полум’яному опозиціонеру, котрий таврує злочинну владу на вуличному мітингу.
Регіонал Ярослав Сухий цитував Мартіна Лютера Кінга і Василя Симоненка. Екс-спікер Володимир Литвин – Бориса Чичибабіна (чиє прізвище трохи перекрутив) і Михайла Коцюбинського («Пливе нудьга, пливе безнадія…») Останню цитату Литвин використовує у виступах уже не перший рік. В даному разі він хотів нею сказати, що в опозиції все одно нічого не вийде, і опозиція це знає.
Опозиція дійсно знала. Арсеній Яценюк у своєму виступі заявив прямо: «Сьогодні не просто голосування за відставку Кабінету міністрів: ми побачимо, який реальний рівень підтримки цього уряду. Той, хто не підтримає резолюцію – підтримує цей Кабінет міністрів України, підтримує безробіття, підтримує підвищення пенсійного віку, закриття 900 шкіл, 300 лікарень, підтримує корумповану владу».
Такий підхід, одначе, мав зворотній бік. Якби Раді не вдалося відставити уряд, він отримав би імунітет від розгляду своєї діяльності парламентом на наступні півроку. І коли лідер компартії Петро Симоненко з трибуни пообіцяв, що його фракція теж голосуватиме за звільнення Азарова та його працелюбного колективу, стало остаточно ясно, що ніякого звільнення не буде. Коли б така загроза справді існувала, комуністів, як не раз уже траплялося, заздалегідь переконали б утриматись від участі в боротьбі одних «буржуїв» проти інших.
Напередодні низка оглядачів будувала різноманітні схеми, за якими уряд таки могли відставити. Припускали, що оточення Віктора Януковича, давно зацікавлене в переформатуванні Кабміну, могло б інспірувати це переформатування руками депутатів. Адже новий уряд все одно призначав би сам Янукович. Причому суто теоретично цей уряд міг би існувати без затвердження парламентом, у статусі «в. о.». Наступником Азарова традиційно називали першого віце-прем’єра Сергія Арбузова, втім, дехто припускав і появу нового, «технічного» обличчя.
Згадували технологію, котру на межі тисячоліть практикував тодішній президент Леонід Кучма. Вийшовши на другий термін, він подав на затвердження парламентом кандидатуру свого давнього соратника Валерія Пустовойтенка. Але з мовчазної згоди самого ж Кучми Рада тричі не затвердила його прем’єром, і це відкрило дорогу Вікторові Ющенку. А коли настав час, Кучма дав негласне «добро» на звільнення Ющенка руками все того ж парламенту. Припускали, що подібний фінт може зробити і Віктор Федорович.
Але подібні схеми не витримували критики ані з суб’єктивного, ані з об’єктивного боку. Об’єктивно Янукович не зацікавлений міняти уряд просто зараз. Це означало б нові торги з групами впливу в парламенті, а головне – з олігархами та власним оточенням. «Тимчасовий» же уряд у вигляді виконуючих обов’язки сьогодні президента не влаштовує ніяк: це стало б гарним формальним приводом для європейців ще більше загальмувати Угоду про Асоціацію, котрої Янукович прагне, попри все.
Ну а суб’єктивно Янукович – не Кучма. Три роки президента при владі наочно доводять, що його стиль – контролювати все, і, головне, не робити з цього таємниці.
Янукович нізащо не дав би опозиції приводу для тріумфу, навіть нехай би цей тріумф був лише про людське око. А головне – президент зацікавлений в тому, щоб уряд (як, зрештою, й інші органи влади) залежав від нього не лише де-факто, але і формально.
Коли владі потрібно, вона знаходить будь-які методи для призупинення опозиційних ініціатив. Зуміли ж, наприклад, задушити ще в зародку ініціативу щодо відставки спікера Рибака. Але розглядові резолюції про недовіру Кабміну ніхто не опирався. Тим самим влада показала свою «демократичність». А от те, що резолюція ця набрала катастрофічно мало голосів, показало, що все у влади під контролем. Саме так тепер нам і казатимуть, і заперечити тут нічого.
Звичайно, опозиція заперечуватиме. Арсеній Яценюк уже заявив, що «справжній» рівень підтримки уряду – це 91 голос, відданий «проти» резолюції про недовіру. Але подібні заяви ніяк не впливають на сумні для опозиції реалії.
До того ж, тепер опозиції й так буде чим зайнятись. За даними системи «Рада», голосування не підтримали 11 з 32-х комуністів, але також – 7 членів «Батьківщини» і стільки ж депутатів від УДАРу. Серед цих парламентарів, котрих у соцмережах уже поспішають називати «зрадниками», такі вагомі фігури, як «скарбник» ОО Микола Мартиненко, один з фінансистів УДАРу Ярослав Дубневич, не найбідніша людина ОО, висуванець Яценюка Андрій Павелко, врешті-решт, сам лідер УДАРу Віталій Кличко.
Найближчим часом Яценюку та Кличку доведеться відповісти на низку неприємних запитань від власних соратників. Декотрі опозиційні депутати вже готують вимогу розібратися з причинами відсутності тих, хто не голосував, а також – із можливими санкціями по відношенню до тих, хто був відсутній без поважних причин.
Проте, з огляду на вже згадану вагу декотрих із цих відсутніх, подібні дискусії практичних результатів не дадуть. А лише вдарять по і без того попсованому іміджу опозиціонерів. Руку до цього докладуть і декотрі позафракційні, що підтримали відставку Кабміну. Усе це вчергове ускладнить опозиціонерам життя.
Цілком можна припустити, що хтось із 14-ти опозиціонерів дійсно не голосував (чи був відсутній) через те, що не бажав псувати стосунки з Кабміном. Проте слід також визнати, що це не вплинуло на результати голосування в цілому. 7 + 7 + 11 дорівнює 25. А для відставки не вистачило 36 голосів.
Тобто навіть для того, аби хоч наблизитись до загрозливого для Азарова показника, опозиціонери мали б попрацювати з позафракційними депутатами. Серед котрих за відставку уряду проголосували десять осіб, чиї голоси «за» були цілком передбачувані – а от 26 чоловік цього не зробили.
Якщо ж таку роботу провести було неможливо, то, не виключено, краще було б узагалі не виносити резолюцію про недовіру Кабміну на розгляд сесійної зали. І чому таке питання все-таки винесли – питання до лідерів опозиції. Питання, не менш принципове, ніж очевидні питання до тих членів опозиційних фракцій, котрі проігнорували засідання Ради без «поважних причин».
Попри все вищесказане, після голосування різні опозиційні депутати переконували кореспондента Тиждень.ua, що таки досягли цілі. Мовляв, тепер усі побачили, що відповідальність за становище країни несе конкретна парламентська більшість плюс, безумовно, президент. В опозиції вірять, що в міру погіршення економічної ситуації Янукович буде змушений відставити Азарова, і тим самим покаже, що дарма так довго йому довіряв.
Але в тому й річ, що тепер – принаймні, в найближчі півроку – доля уряду дійсно залежить лише від Януковича. І є великий сумнів, що твердження опозиціонерів про його абстрактну «відповідальність» якось вплинуть на міць його цілком конкретної хватки.
Свого часу опозиціонер Янукович присягався захищати Конституцію 2004 року та парламентсько-президентську республіку – і домігся її скасування у перший же рік при владі. Після «Харківських угод» публічно заявляв, що вони дозволять не підвищувати ціни на газ для населення – і не випустив ані пари з вуст, коли ціни таки зросли. В березні 2012 року нахвалював закупівлю поїздів Hyundai – а в грудні того ж року вже нею обурювався… І в усіх цих та багатьох подібних випадках «суворий, але справедливий цар» явно не відчув жодного дискомфорту. В тому числі й морального.
Тож і відправити у відставку Азарова в разі потреби президент зможе без особливих іміджевих втрат. Навіть навпаки – для відданих виборців Віктора Федоровича, число котрих, попри всі експерименти з «покращенням», тримається на рівні порядку 20 %, це може стати лише зайвим свідченням президентської сили та мудрості. Жертва фігур – традиційний прийом не тільки у шахах.
Опозиційні стратеги діляться прогнозами про помітне погіршення соціально-економічної ситуації вже до кінця року. Якщо ці прогнози справдяться, Янукович дійсно зможе принести уряд у «жертву», але тільки зі своєї власної волі. Провальним голосуванням щодо відставки Кабміну опозиціонери самі відкрили йому цей шлях… Поки ж картина для виборців виглядатиме так: у країні є уряд, підтриманий і президентом, і потужною парламентською більшістю, опозиція слабка, до виборів ще далеко – тож «покращення» триватиме без змін.