Оперний вокзал імені Швондера

Суспільство
5 Квітня 2015, 11:31

Ясні сонячні дні кличуть будь-якого доброго господаря оглянути свій двір та взятися за прибирання непотребу, що ним за півроку насмітила зима. Час виростати новим квітам. А якщо хтось виявиться нечутливим до ніжного заклику весняних променів, до того вже вирушають самозвані нагадувачі. Типові тітушки у спортивних костюмах стукають у двері сімферопольських квартир і вручають спантеличеним мешканцям «повістки на суботник». Участь у суботниках тепер у Сімферополі, виявляється, обов’язкова: молодики записують тих, кому вручили «повістки», а вразі неявки погрожують штрафом. Господарям слід іще добряче поміркувати, що вийде дешевше: «суботничати» чи заплатити штраф. Адже перелік будматеріалів та обладнання, що їх мешканці мають забезпечити власним коштом, видається солодким сном директора житлокомунгоспу: тут і урни, і перфоратори, і цемент, і електропилки, і саджанці дерев, і т. ін. Взагалі-то «дворова толока», коли сусіди разом прибирають двір, є хорошою справою. Однак лише тоді, коли це справжня людська ініціатива, а не штрафбат трудармії під наглядом гопників та погрозами «повісток».

Читайте також: «Японскій ґородовой»

Сімферопольський залізничний вокзал, що навесні завжди прокидався з першими вітаннями курортників та викликами галасливих таксистів, тепер зсередини справляє враження велетенського собору. Після скасування залізничного сполучення з Україною у спорожнілих залах панує така гнітюча тиша, що мимоволі переходиш на шепіт, ніби під храмовим склепінням. Щезли навіть бомжі! Тишу тільки зрідка порушують внутрішньокримські електрички, але їхні пасажири на відміну від курортників надовго не затримуються на вокзалі й рушають до маршруток. Загладити сумне враження від перетворення славетних «воріт Криму» на мертвий мавзолей запропонував один із фашиствуючих сімферопольських журналістів: нумо, влаштуймо на зло ворогам у вокзальних приміщеннях концертні холи для музичних вечорів із роялями! Пропозиція абсолютно в дусі булґаковської дискусії Швондера та Преображенського: «обідати в кабінеті, а кроликів різати у ванній»…

Утім, влада не втрачає надії на те, що як не вокзал, то принаймні пляжі влітку таки не будуть порожні. Я вже колись писав про щиру подяку кримської «міністерші туризму» тисячам безпринципних українських пляжників, що торік охоче підтримали власною гривнею окупантський бюджет. Не перестаючи грати роль «доброго слідчого», тов. Юрченко знов ласкаво заманює до окупованої зони довірливих гречкосіїв: «Украинские туристы всегда были для нас родными, и мы их всегда ждем». Певно, в окупаційному уряді не до кінця узгодили «ввідні», бо майже в той самий час, коли «міністр» сиреною закликала українців на півострів, «спікер» заявив, що у кримчан «алергія» на Україну. Тож гречкосіям, що вже пакують валізи до Криму, варто б замислитися: чи не потраплять вони під напад чиєїсь «алергії» на тому самому гостинному пляжі, куди їх запросив «мінтуризм».
Алергія на Україну є річчю вельми неприємною: тут тобі і шмаркання, і сльози.

Читайте також: Статистична зачистка

А коли ще тебе «незлим тихим» словом згадують у самій Україні, то може напасти й гикавка. Ось, наприклад, сильно гикнулося нещодавно Петрові Анатолійовичу Зимі, колишньому начальнику управління СБУ в Севастополі, що навесні 2014-го перекинувся до лав ФСБ. Зранку 25 березня, в День СБУ, перевертень у погонах побачив із вікна власної севастопольської квартири надруковане типографським способом привітання з професійним святом на вуличному білборді під своїм домом. «Петр Анатольевич! Поздравляем Вас и Вашу команду с праздником! Помним о Вас и с нетерпением ждем встре­­чи!» – промовляла величезна вітальна листівка, підписана Контррозвідкою СБУ. Таких щитів у місті виявилося два. Обидва були миттєво зафарбовані блакитною фарбою, але новина розлетілася містом, і якщо українські розвідники хотіли таким чином заявити про свою непомітну присутність «у барлозі ворога», то зробили це вдало й дотепно. Сподіватимемося, вони таки колись знайдуть можливість зустрітися з колегою в затишному місці, де їм ніщо не заважатиме детально і з протокольною точністю згадати «бо­­йові заслуги» колишнього товариша.