Секретар Конституційної асамблеї (КА) Марина Ставнійчук напередодні Дня Конституції повідомила про завершення узгодження проекту Концепції конституційних змін у частині реформування системи влади в державі. Зокрема, планується, принаймні на цьому етапі, послабити президентську владу за рахунок посилення парламенту та Кабміну. Склад уряду призначатиме й звільнятиме Верховна Рада за поданням гаранта. Це саме стосуватиметься і генпрокурора, голів СБУ, Антимонопольного комітету, Фонду держмайна та Нацбанку. Своєю чергою, гарантові планують залишити право контролю за призначенням і звільненням суддів, розпуску парламенту в разі неможливості сформувати уряд. Таким чином, проект перегукується із Законом «Про внесення змін до Конституції України» № 2222 від 8 грудня 2004 року, який діяв із 2006-го по 2010-й (так звана політична реформа), та законопроектом про внесення змін до Конституції, розробленим за Віктора Ющенка Національною конституційною радою (НКР). Щоправда, проект Концепції конституційних змін від нинішньої Асамблеї окрім перерозподілу повноважень інститутів держави пропонує «вдосконалити процедури прямої демократії», запровадивши інститут народної законодавчої ініціативи та народного вето, і при цьому передбачити, що рішення, ухвалене на референдумі, є обов’язковим і не потребує затвердження іншим органом влади чи посадовою особою.
На перший погляд, положення згаданого проекту демонструють прихильність його авторів до європейських зразків побудови політичної системи. Вочевидь, це потрібно для того, щоб мати схвальну чи бодай спокійну реакцію на конституційні зміни за кордоном, зокрема й тієї самої Венеціанської комісії. Водночас видається дивним, що закладена в підготовленому Асамблеєю документі модель влади є абсолютно чужою, невластивою сучасним донецьким елітам. Адже, зважаючи на досвід, у тому числі й законодавчий, останніх трьох років, вони кроять політичну систему за лекалами авторитарних режимів. Однак усе стає на свої місця, коли врахувати, що, по-перше, Віктор Янукович зберігає за собою право коригувати розроблений проект. До речі, з цього приводу свого часу вельми оригінально висловився голова КА Леонід Кравчук, заявивши, що може поручитися за якість згаданого документа, але не може сказати, яким він вийде після проходження через АП. По-друге, прагнення до «демократизації» політичної системи, не виключено, продиктоване холодним політичним розрахунком на випадок програшу командою Януковича виборчої кампанії 2015 року. Пропоновані Асамблеєю зміни до Конституції будуть «винесені на всенародне обговорення», що має тривати в наразі невідомому форматі до 1 вересня. Пізніше, за словами представника президента в парламенті Юрія Мірошниченка, проект певний час доопрацьовуватиметься; сам же текст писатиметься приблизно рік – до кінця 2014-го – початку 2015-го. Тож виникає величезна ймовірність того, що парадигма тих змін не буде продиктована стратегічними інтересами України, а натомість максимально враховуватиме поточний політичний момент – виключно з позиції потенційної «точки сидіння» персонально Віктора Януковича. За принципом «не дістанешся мені, так не діставайся ж нікому!», коли йдеться про ті надмірні повноваження, які президент здобув завдяки змінам до Конституції у 2010–2011 роках.
Асамблея як орган майже ідентична за своїм статусом створеній ще 2007-го президентом Ющенком Національній конституційній раді, до якої також чимало зусиль доклала (як і тепер до Асамблеї) тодішня заступниця голови Секретаріату президента Марина Ставнійчук. НКР розробила проект нової редакції Конституції, у якій закладена парламентсько-президентська форма державного правління. Однак після приходу до влади 2010-го нинішнього режиму такі проекти виявилися йому нецікавими – указом від 2 квітня 2010 року він ліквідував Національну конституційну раду, натомість нова влада енергійо взялася за зміну Основного Закону (що увінчалося рішенням КСУ від 30 вересня 2010-го), щоб, навпаки, посилити роль президента. Проте через два роки Янукович фактично реанімував НКР у вигляді Конституційної асамблеї, вочевидь, розраховуючи, що коли не для громадської думки в Україні, то бодай для західної спільноти вона може стати ефективним способом легітимізації політичних ініціатив режиму. Показовим фактом, зокрема, стало те, що цей орган досить позитивно сприйняла Венеціанська комісія, представники якої закликали до участі в його роботі українську опозицію.
Проте з ухваленням антиконституційного Закону «Про всеукраїнський референдум» у листопаді минулого року поволі стала викристалізовуватися роль Асамблеї як інструменту легітимізації на референдумі нової редакції Конституції, розробленої «не Банковою», а «фахівцями та авторитетами». І тут показовою є реакція регіоналів на негативні висновки Венеціанської комісії, оприлюднені 19 червня. У них вона звертає увагу на те, що в згаданому документі закладені високі ризики узурпації влади. Зокрема, на її думку, норми цього закону, не виключено, призведуть до «політично вмотивованих маніпуляцій референдумом, зокрема щодо внесення змін до Основного Закону». Тож можливість тих змін, оминаючи парламент, Комісія визнала неконституційною. Проте керівник фракції ПР у парламенті Олександр Єфремов уже заявив, що «рішення прийматимуть депутати в сесійному залі так, як вважають за потрібне». Тобто дав зрозуміти, що і висновком Венеціанської комісії незадоволені, і зміни конституційного ладу в державі під інтереси правлячого режиму з використанням інструментарію всенародних референдумів таки готуються.
Якщо неминучість перемоги на президентських виборах 2015 року кандидата від опозиції стане для нинішнього режиму очевидною (з урахуванням усіх задіяних біло-синіми інструментів, як-от адмінресурс, фальсифікації тощо), напевно, буде проведено операцію «прем’єр Янукович»: змінами до Конституції знову обмежать повноваження президента, натомість їх дістане глава уряду. За нової системи влади, сконструйованої «доопрацьованим» АП проектом Основного Закону від Асамблеї, у руках Януковича-прем’єра можуть з’явитися важелі головної особи держави. Аналогічним чином у 2008–2012-му діяв Владімір Путін. Врешті, такий шлях протоптаний у пострадянських суспільствах і значною мірою апробований в Україні у 2006–2010 роках, коли діяла політреформа 2004-го. Ідентичний сценарій намагалася реалізувати й команда Міхеїла Саакашвілі в Грузії. Через конституційні обмеження президентських каденцій останній не міг бути обраний на третій термін (перегони мають відбутися в жовтні 2013-го). У зв’язку з цим 2010-го з ініціативи оточення Саакашвілі було ухвалено Закон «Про внесення змін і доповнень до Конституції Грузії», згідно з яким центр виконавчої влади в державі зміщувався від президента до прем’єр-міністра: обмежувалися повноваження глави держави, натомість посилювалася роль уряду й парламенту. Проте реалізувати задумане команді Саакашвілі не дав змоги програш його партії на виборах до законодавчого органу, адже саме наявність парламентської більшості була запорукою пролонгації влади в умовах нової парламентсько-президентської моделі.
Утім, якщо режим Януковича спробує реалізувати подібний сценарій продовження перебування на чолі держави, то мав би провести ще до 2015 року позачергові вибори до ВР на мажоритарній основі. Бо йти на серйозну політичну авантюру рокіровки повноважень президента і прем’єр-міністра з такою нестійкою парламентською більшістю, яка є на сьогодні, було б вельми легковажно. Для успіху проекту «прем’єр Янукович» вона має бути дуже дисциплінованою, залежною від лідера й становити щонайменше 270–280 парламентаріїв за нинішньої чисельності депутатського корпусу.
Відповідний сценарій може реалізовуватися як самостійно, так і разом із послабленням центральної виконавчої влади та передачі виконавчих повноважень від місцевих державних адміністрацій до виконавчих органів рад (див. Тиждень, № 25-26/2013). Звісно, новий президент може спробувати скасувати зміни до Конституції, як це вже робив Янукович, однак чи наважиться на такий антиєвропейський за змістом крок хтось із нинішніх опозиціонерів у разі перемоги?