Людина-машина, людина-функція, людина-гвинтик системи,—усе це мав виконувати радянський робітник, працюючи на заводах-гігантах у часи індустріалізації. Український режисер Лесь Курбас у 1923 році створив виставу «Ґаз», яка із притаманним Курбасу тонким символізмом, розповідала про вибух на велетенській фабриці, яка продукувала енергію для всього індустріального світу. А у 2019-му музична формація NOVA OPERA спільно із Yara Arts Group презентували оперу-антиутопію «Gaz», тим самим продовживши мистецький діалог у часі із Курбасом. Як наслідок—повна зала театру імені Франка, розтрощене фортепіано і вдячні оплески свідків цього незвичайного дійства.
У 1919 році світ побачила друга частина п’єси німецького експресіоніста Георга Кайзера «Ґаз». За кілька років текст потрапляє до рук Леся Курбаса і разом з провідним і одним із найбільш сміливих художників-авангардистів того часу Вадимом Меллером вони створюють виставу. Лесь Степанович не мав звички до «правильності» та канонічності на сцені, Меллер також, тож незвичним було все—величезні кубічні конструкції на сцені мали передавати помпезність фабрики , яка виробляє енергію на всі-усюди, актори через пластику, голос, костюми ставали подібними до машин, було багато експериментів із рухом. Ролі не були персоніфіковані, важливо було показати, що людина тут лише частини механізму. Також режисер розмістив групи людей на сцені, які механічними рухами відтворювали машини і були своєрідною масовкою. На репетиціях процесом підготовки акторів, пластичними рішеннями керував сам Курбас. Сцену вибуху фабрики тодішні актори «Березолю» відтворили власними тілами, створивши собою піраміду, яка в одну мить розпадалася. Вистава стала візиткою карткою театру і розквітом експериментів Леся Курбаса із експресіоністичною драматургією. Постановка викликала шквал відгуків та фактично розпочала нову мистецьку дискусію в Україні. В «Ґазі» Курбасу вдалося показати якою страшною і невпорядкованою може бути юрба, яка здатна, ніби армія однакових солдатиків виконувати усе «як скажуть», триматися своєї функції, захищати процес виробництва. Навіть інтелигент—Син Мільярдера ніяк не може її зупинити, маса його поглинає. Та рано чи пізно всьому настає кінець.
Читайте також: Літфест "Острів Європа" та Давня музика у Львові. Найголовніші культурні події тижня
За 100 років, продовжуючи творчий діалог крізь час і простір режисерка і дослідниця творчості Курбаса Вірляна Ткач з Нью-Йорка знову береться за цей твір. Її задумкою не було копіювання чи повторення вистави, а скоріше створення оновленої роботи, яка черпає своє натхнення із того, що зробив свого часу Курбас. Вона знайшла щоденники акторів «Березоля», які описували як готувалися до «Ґазу», знайшла знімки декорацій 20-х років та креслення Меллера. Режисерка поділилася ідеєю із музикантами NOVA OPERA Іллею Розумейком та Романом Григорівим, а вони спитали, якою ж була музика до вистави? Проте партитури часів Курбаса втрачено і тоді музиканти вирішили написати все з нуля. Вперше уривки «Ґазу» показали у 2018-му в Мистецькому Арсеналі в рамках проекту «Курбас: нові світи», а за рік вони склалися у повноцінну оперу. Ілля та Роман написали музичні партії.
«Бог створив небо і землю. І всі речовини, а ми створили енергію для всього індустріального світу», — повторюють багатоголоссям учасники дійства зі сцени, голоси звучать монотонно, ніби це оголошення диктора на радіо. В центрі дії фортепіано, воно є водночас і пультом управління, і трибуною, і центром «нової реальності», яка керує машинами і людьми. Оскільки опера включила в себе мотиви антиутопії, то глядач бачить всі атрибути—авторитарний лідер, чітке управління, люди-роботи, які не здатні відчути живе, вони вітають оплесками кожну промову лідера, не маючи своєї думки. Якщо в часи Курбаса мова йшла про «новий суспільний лад» та індустріалізацію, то в наш час втрата людського обличчя, живих емоцій, машини-гіганти, яких обслуговують люди набувають нових значень— чи може справді техніка керувати нашою свідомістю?
Читайте також: Шенґ Шеєн: "Доля архівів авангардистів складніша, ніж їхніх картин"
На сцені жодних суконь і фраків, усі виконавці в робітничих костюмах(авторства Тетяни Шерстюк). Атмосфера максимально передає естетику індустріальної фабрики. На задній частині сцени кола, які утворюють лабіринт і світяться. Цей елемент застосовував сам Курбас для своєї вистави. Сценографією, де окрім оперних партій постійно відбувається дія—робота із молотками, синхронні рухи, які демонструють виробничий процес, маршові співи та хода, пластика, яка передає механічність і штучність системи, займався Симон Майєр. Співали учасники опери водночас трьома мовами.
Найгарячішим моментом опери-антиутопії стає вибух на фабриці, злам, крах усіх устоїв—учасники «Ґазу» із молотами в руках розбивають фортепіано на шматки: летить дерево і частини клавіш. Глядачі заворожено слідкують за тим, що відбувається на сцені. Зрештою, картинка перетворюється на постапокаліптичний етюд: стукіт, тріск, крики людей, шматки дерева і металу. Усе стихає, лишається лише яскраве світло, яке ніби божественні промені спускається на сцену і окреслює три жіночі фігури у білих довгих сорочках, в руках у них арматури-труби, вони наче янголи, які сповіщають про кінець світу. Символіка тут для кожного своя. Раптом фабрика-гігант стає купою уламків, а люди продовжують бути людьми.
Відчуття сильні і на мить вдається уявити ніби-то сидиш в глядацькій залі у 20-х роках ХХ століття, а десь трохи далі на стільці переминається сам Лесь Курбас, злегка усміхається і щось собі відмічає. А коли зала вибухає оплесками, йде, не очікуючи похвали.