Проте їм несила збагнути, що держава позбавлена власної, не продиктованої московськими резидентами гуманітарної політики приречена на ліквідацію, ці політичні сліпці воліють не помічати тиску північного ведмедя, що, гнаний комплексом меншовартості, ніяк не може позбутися своєї псевдоісторичної й давно вже застарілої місії «собіранія» земель «русскіх», вони не бачать, ще цей клишоногий досі не здатний відступити від анахронічних уявлень про територіальну експансію та поневолення народів. А можливо, це не сліпота, і тоді ситуація ще гірша, «хазяїни» бачать, з якою роззявленою пащею звівся на задні лапи північний бурмило, але їм байдуже, ці політичні недолітки переймаються суто хлопчачими і приватними інтересами: дорогими автомобілями, катерами, футболом, власними підприємствами, палацами (що, до речі, нічим не гірші від пасіки), а поклоняються тільки єдиному істинному богові ― Золотому Тільцю, влада потрібна їм не для утвердження та зміцнення країни, а для індивідуального збагачення, тож, можливо, їхня зневага до гуманітарної політики, віддання її на відкуп провідникам інтересів іноземної держави ― лише плата за перебування на чолі держави, існування якої з нинішньою гуманітарною політикою може бути тільки тимчасовим, отже, й самі вони ― тимчасовий уряд, але не в тому розумінні, що не прагнуть зберегти свою владу до скону, а то й узагалі піти північнокорейським шляхом, а в тому, що держава, позбавлена внутрішнього гуманітарного стрижня, приречена, її не об’єднають ані футбол, ані жалюгідна теперішня економіка. Її приєднають ― навіть сяєво Золотого Тільця в приватних капищах урядовців не здатне приховати тіні аншлюсу, яка насувається на Україну.
Поки українська держава не має власної гуманітарної політики, вона не має й історичної перспективи, «хазяїни» чи то з власної волі, чи то мимоволі ведуть її у глухий кут, або, точніше, у «мєдвєжій угол»: перетворюють у російський регіон.
Отже, треба визначитись, схаменутися. Політики-одноденки перетворили гуманітарну сферу в ігрище штучно роздмуханих пристрастей, задля миттєвих політичних здобутків (скажімо, президентської посади) вони підрубували й підрубують саме коріння української держави. Політичне невігластво роз’ятрювало і роз’ятрює рани штучно поділеної задля електоральних міркувань країни. Парадокс: найстрашніше руйнували й руйнують країну люди, які, здається, мали б бути найбільше зацікавлені в її єдності та міцності. Влада коштом руйнування країни ― характерна прикмета української псевдополітики. Шкоду заподіяно величезну, але й тепер, як і 2004 року, коли перспективний із тодішнього погляду Москви кандидат шукав собі найласіших шматків на «туші»України; як і 1994 року, коли ще один кандидат, «господін» «Скажите-что-надо-строить», першим порушив згубну тему, аксіома лишається незмінна: кожен політик, що бодай заїкається про державний статус російської мови, прагне ліквідації України, прагне стерти її з карти світу, реалізує сталінсько-путінську національну політику. Натомість треба створити умови для справжнього розвитку української мови, дати змогу русифікованим, заляканим прищепленою «непорожняковим» регіонам нетерпимістю до всього українського, доторкнутися до рідних джерел; ліквідувати всі залишки колоніалізму, зокрема привілейований статус Московської церкви, що ― котрі раніше, котрі пізніше ― загарбала українські храми. Треба повернути собі власну історію, бути її суб’єктом, а не об’єктом ― іграшкою в московських руках. У цих твердженнях немає ні екстремізму, ні радикалізму, це політична необхідність, звичайний політичний здоровий глузд, тож нехай пізно, але годилося б таки повернутися до нього. Без своєї, не нашептаної вустами московських суфлерів гуманітарної політики (і розумної економічної) наша команда «професіоналів» грає чудово і б’є без промаху, але, на жаль, у ворота української держави.
Та хіба наші «хазяїни» мають час думати про таке? В них бізнес, маєтки, палаци, вже ніяка румунська «сегуранца» не перешкоджає їм переводити активи за кордон, та й кар’єра путінських «управдомів» теж не лякає їх. Адже золотого тільця не відберуть.