Контролюючи четверту владу, тобто традиційний інформаційний простір, влада безнадійно програє інтернет-активістам. «Героїзм, хлопчику мій, потрібен для важких часів, – писав свого часу Еріх Марія Ремарк. – Але ми живемо в епоху відчаю. Тут доречним є тільки почуття гумору». Здається, саме цим принципом керуються популярні українські сайти, засновники та дописувачі яких вдало продовжують традиційне для пострадянського простору протистояння народу і влади в гумористичному форматі. Один із них – durdom.in.ua, що «лікує політиків та політзалежних». Саме тут українці щодня можуть дізнатись найсвіжіші новини з життя «пацієнтів»: за версією сайта, це насамперед Віктор Янукович, Микола Азаров, Владімір Путін.
Простір свободи
Засновник проекту, Роман Шрайк, переконаний: уже незабаром суспільна думка формуватиметься значною мірою саме в інтернеті. Сприятиме цьому передусім свобода мережі: «Її сила в тому, що вона ніким не регульована. З появою соцмереж найцікавіші й найкреативніші яскраві речі поширюються, як епідемії, вірус. Цього не стримати. Можна проти якогось автора застосувати репресії, але таких авторів тисячі – їх ніяк не «заткнеш». Усі ці жарти й меми – це концентрована думка. Це не просто картинка «ги-ги», посміявся – і все закінчилось».
Концентроване «покращення життя вже сьогодні» – головна ідея інших озброєних почуттям гумору людей, спільноти у Facebook під назвою «Церква свідків покращення» (ЦСП). «Спочатку була шапка… і шапка була на людині, і шапка була норка. І побачив Вітя, шо шапка – то добре, і зняв її, – розтлумачують непосвяченим «свідки». – Потім одного разу послали сили добра на землю Вітю, щоб покращити життя вже вчора. І пройшов він крізь вогонь, воду, зону і автобазу, і став він відомою особою…»
Сьогодні в новинах «церкви» можна побачити не тільки «легкозасвоювані» жарти та меми про крадені шапки, а й серйозні повідомлення про наступ на вільну пресу; ДТП, що трапилися з вини чиновників, тощо. Однак починалося все саме з гумору. На ньому й тримається.
«В Україні чимало людей, що позиціонують себе як дуже серйозних, хоча вони не є такими по суті, – розмірковує власник сторінки Церкви свідків покращення Святослав. Чоловік деякий час вагається, чи можна називати у статті його прізвище. Вирішує, краще не ризикувати. Посміхаючись, додає: «Просто живемо в такій країні… неспокійній».
«Гумор вічний. Це універсальний спосіб боротьби. Ненасильницький, хоч і здатний передувати якимось рішучим діям, – пояснює головний «свідок» Тижню. – Безперечно, він формує суспільну думку, бо тих, кого висміюють, мало поважають. Звісно, якщо лише вони самі не ставляться до себе з гумором: тоді він може стати елементом самопіару».
Адептам «церкви» нерідко пропонують створити на базі такої кількості людей громадську платформу чи політичну силу або ж закликають до рішучих дій і критикують за їх відсутність. Але Святослав вважає, що ЦСП вже виконує свою місію: «Я завжди відповідаю на такі закиди, що гумор допомагає не боятися насамперед тих, із кого сміються. Бо поки що в нашому суспільстві кожен чиновник подає себе не як найманий менеджер, а як барин, пан чи вельможа. Як наслідок – виникає страх перед ними, з чим і боремося».
Одна безкоштовно зроблена за 5 хв картинка, впевнений він, може відібрати в політика більше рейтингу, ніж його додадуть 100 хв дорогої реклами на телебаченні: «Бо що коротші ідея чи жарт, то легше вони засвоюються й розходяться. Достатньо популярному пабліку (групі – Ред.) в інтернеті написати видуманий випадково слоган, наприклад «Уркаїна Впердє», – і все… інтернет-мем створено, він пішов у народ, і вже політик асоціюється не з красивою картинкою в телевізорі, а з ось такими «брендами». У цьому контексті можна пригадати й те ж таки слово «покращення», що вже стало символом нинішньої епохи і всього недоброго в країні».
Водночас учасники спільноти усвідомлюють, що зводити все до жартів не можна. Саме тому ЦСП вперемішку з гумором завжди подає аналітичну інформацію про нові вияви тотального «покращення»: корупцію, «бєспрєдєл» силовиків, безкарність чиновників тощо.
Інтернет-рух «свідків» тим часом набирає сили: «ЦСП станом на 14 січня має потенційну аудиторію 1,3 млн осіб. Це підписники та їхні друзі, а реальна аудиторія за минулий тиждень сягнула 141 тис. лише користувачів Facebook, без інших соціальних мереж та сайтів, що роблять репости», – каже Святослав. Загалом онлайн-активісти вважають, що незабаром сайти й пабліки в соціальних мережах в Україні матимуть не менший суспільний вплив, ніж телебачення.
Програш влади
Незважаючи на поки що скромні аудиторії інтернет-спільнот і блогів порівняно з традиційними ЗМІ, чимало громадян воліє довіряти першим більше, ніж другим. Пов’язано це не тільки з тим, що розкручені медіа нерідко компрометують себе, а й із так званим людським чинником. Адже, на відміну від опозиції в парламенті, протестно настроєні блогери не лише декларують ідеї, а й намагаються підкріплювати їх реальними діями. Як-от Олена Білозерська – незалежний журналіст і громадській діяч, блог якої на платформі Livejournal щодня читають тисячі осіб. Чи не тому вона завжди в полі зору правоохоронців. Приміром, торік у січні під час розслідування справи про підпал приймальні Партії регіонів у центрі столиці київська міліція обшукала квартиру інтернет-активістки й вилучила всі технічні засоби. Єдиним приводом для «такої уваги» стало те, що у своєму особистому блозі Білозерська опублікувала текстове посилання на відео підпалу, яке невідомі особи розмістили на YouTube.
Ще один популярний український блогер Дмитро Різниченко, один із активних учасників «мовного Майдану», теж став заручником пильної уваги силовиків. За напад на «Беркут» під час акції протесту проти закону Колесніченка – Ківалова Шевченківський районний суд Києва днями засудив його до двох років позбавлення волі, але звільнив від відбування покарання з випробувальним терміном на один рік. На думку Різниченка, феномен українського інтернету полягає в тому, що це середовище влада безнадійно програла. «У мережі весь її апарат безсилий, адже у відповідь на закриття якогось паршивого файлообмінника з піратським кіно (ex.ua) громадяни спільними зусиллями «валять» до бісової матері офіційні сайти президента, Кабінету Міністрів, МВС. І ніякі спецслужби цьому не можуть завадити, і нікого до відповідальності влада притягнути не здатна. В усіх політичних інтернет-опитуваннях перемагають опозиційні політики, до того ж найрадикальніші. А представникам влади, якщо вони наважуються сюди зануритись і грати за місцевими правилами, доводиться повною ложкою їсти народне невдоволення».
Щоправда, це невдоволення часто не сягає за межі інтернету. Тож думки щодо впливу мережевих рухів часто бувають разюче протилежними: з одного боку, сприяють розвитку громадянського суспільства, із другого – гальмують його, адже є своєрідним клапаном, через який люди просто спускають пару, виговорюються, і потім не здатні на конкретні вчинки. Втім, блогер Різниченко з цим категорично не згоден: «Інтернет – це електронна ноосфера, тут живуть слова й думки. Різниця між думками і вчинками завжди велика, хоч в одній конкретній голові, хоч у масштабах країни. Але в будь-якому випадку, коли хтось таки наважується відірвати дупу від крісла, вийти на вулицю, щоб разом з іншими зробити світ трохи кращим, він так робить не тому, що до цього закликали по телевізору. Він стовідсотково виніс цей заклик з інтернету».
Засіб підсилення
Мережа допомагає мобілізувати людей у випадку правильно обраної цільової аудиторії. «Це, звісно, залежить від груп, від того, як вони створювались. Якщо група тримається довкола реальної спільноти, а далі розростається в мережі (але ті, хто долучаються в інтернеті, теж хочуть бути при справі), це діє. Якщо це паблік із кошенятами – то ні. Все вирішує тема», – вважає Ольга, активістка кампанії «Волю Павличенкам!», спрямованої на захист Сергія Павличенка, вболівальника київського «Динамо», якого разом із батьком визнали винним у вбивстві судді Сергія Зубкова. «За останній місяць я вже кілька разів залучала людей із групи «Волю Павличенкам!» до дуже різних тем – від розклеювання стикерів до ґрунтовного моніторингу ЗМІ. Ми так знаходили фотоапарати, генератор на акцію», – зауважує дівчина.
Її тезу підтверджує Олександр Аронець, прес-секретар київського осередку партії «Свобода». Інтернет відіграє в суспільстві щорік більшу роль, переконаний він, і допомагає координувати дії під час вуличних акцій. «Я вже кілька років поспіль створюю в соціальних мережах присвячені їм заходи, – пояснює наш співрозмовник. –
І можу сказати: щороку кількість людей, які не беруть участі в партійному житті і які завдяки соцмережам долучаються до мітингів, зростає. На цьогорічну акцію, присвячену дню народженню Степана Бандери, прийшло вдвічі більше людей, ніж торік. Як мінімум половина з тих, що записались на зустріч у Facebook, були присутні».
На відміну від Європи, Україна ще не може похизуватись народженою в мережі помітною політичною силою. Втім, навряд чи вона буде «піратською», адже сьогодні нам бракує насамперед зовсім іншого: можливості сміятись, аби перемогти страх, правдивої інформації, змоги координувати свої дії. Все це сьогодні тією чи тією мірою дає людям інтернет-простір.