Тимчасове затишшя в столиці України, пов’язане з пригальмованим переговірним процесом між владою та Майданом, схоже, завершується. Дива не трапилося. Жодних результатів, жодних помітних кроків, жодних передумов для того, щоб сподіватися на позитивне вирішення конфлікту, не вимальовується. Миру найближчим часом в Україні не буде. Того, до якого всі звикли, зі стабільністю і покращенням. Владі не потрібен мир, хоча і війну вести вона не здатна. А тому війни найближчим часом в Україні, швидше за все, теж не буде. Класичної, оспіваної в численних підручниках з історії. Будуть інший мир та інша війна, які вже тривають, бо навчилися доволі мирно співіснувати одне з одним. І коли ця тенденція зберігатиметься, то перемога точно буде не на боці окупаційного режиму.
Україна занурюється в доволі дивний стан. Це навіть не двовладдя. Влада просто не контролює більшу частину процесів, які мала б контролювати, а суспільство давно поставило на ній хрест, зрозумівши, що то лише трата часу і нервів. Звільнивши невеличку символічну територію і проголосивши її вільною від влади бандитів, воно не тільки чудово дає собі раду, змоделювавши ледь не ідеальну спільноту, а й повільно та впевнено розширює її. Наразі більше в духовному сенсі, ніж фізичному, але й цього достатньо, бо є прецедент. Бо, виявляється, коли державна машина не здатна впливати на громаду, то порядку більше й рівень співжиття набагато вищий і якісніший. І цей макет дуже добре демонструє, наскільки вищою та розвиненішою є українська спільнота від тих людей, які вперто хочуть іменуватися її правлячим класом, елітою чи владою.
Нині громада вже не переймається владною імпотенцією. Понад те, вона із задоволенням і по-філософськи спостерігає, як сильні світу цього помалу втрачають залишки здорового глузду і перетворюються на доконаних параноїків із перспективою переселення в білі стіни божевілень. Варто лишень увімкнути новини й зануритися в їхні бліц-коментарі, переглянути релізи президентської Адміністрації, пресслужб міністерств… Тільки ось проблема. Довго спостерігати за цим гниттям суспільство більше не готове. І не тільки тому, що наближається потепління і барикади можуть розтанути, а й тому, що чекати немає чого. Затягування часу не на руку нікому. Ані владі, ані громаді. Хоча влада свято переконана, що, клеячи дурня, вона зможе спробувати знайти хоч якийсь вихід із ситуації, перезарядити зброю та підігнати свіже гарматне м’ясо.
Читайте також: Янукович і опозиція: компромісу.net
Проте все доволі швидко змінюється. Занадто швидко. Несподівана активізація західних демократій, різкий обвал гривні на тлі порожніх бюджетних комор і дедалі більший натиск протестувальників не гарантують реалізації таких оптимістичних планів. Влада надто неповоротка. Паралітично неповоротка. Зосереджена в одних тремтячих від страху руках, вона з катастрофічним запізненням лише реагує на виклики і намагається невміло латати пробоїни своєї оборони. Самодурство, жорстокість і страх – це те єдине, що зараз її живить і чим просякнута її вертикаль знизу до трону. Якщо на початку протистояння замирення обійшлося б малими поступками, то сьогодні й великих недостатньо. Громада вимагає всього і негайно. Злиттям непотрібного Азарова спокою вже не купиш.
На запитання, що буде далі, відповіді не дасть ніхто. Особливо у стінах парламенту. Всі ці уповання на здоровий глузд провладної більшості, на те, що вона нарешті посиплеться, вся ця конспірологія про безліч невдоволених регіоналів, про бунт, розкол і торжество справедливості – порожня балаканина. Люди з мандатами насправді не орієнтуються в ситуації. Вони нутром відчувають, що щось не так, але знайти двері, через які треба втікати, не можуть. Один із опозиційних нардепів, коментуючи можливість розвалу фракції регіоналів, розповів, що особливо сподіватися на таке диво не варто якраз через неадекватність більшості з них. Люди, які, за твердженням співрозмовника, по лікоть у крові, не здаватимуться і протистоятимуть до кінця. Ті, хто не хоче бруднитися, не мають достатньої відваги й кучкуються в зграю із собі подібними тільки до появи вождя, який настрашить розправою. Та найдивовижніший третій тип регіоналів. Ті щиро переконані, що за відступництво їм мають заплатити. Вони підходять до опозиційних депутатів і цікавляться ціною питання, натякаючи на суми з шістьма нулями.
Усе це схоже на правду, бо почути адекватний коментар ситуації в стінах Ради нині практично неможливо. Є розуміння – немає щирості, є щирість – немає логіки, є логіка – немає здорового глузду. Над усім цим витає безглуздий самопіар. Як у лавах більшості, так і серед опозиції. Зупинити процес неможливо навіть пролитою на Грушевського кров’ю.
Читайте також: Змовилися! З чого і з кого сконструйована українська влада
А тим часом розв’язка близька. Нині ще можна зняти напруження поверненням до Конституції в редакції 2004-го, переформатуванням влади. Але президент не дає добро, бо бажає, щоб усе відбувалося в правовому полі, а це займе, за його підрахунками, від кількох місяців до півроку. Він любить тримати інтригу. Бо треба ще встигнути злітати до царя в Сочі, дістати рекомендації, обговорити гарантії – і лише тоді можна вести гру далі. Ганна Герман недарма обмовилася, що до Олімпіади «кіна не буде».
Ось тільки чи дочекаються повернення Януковича люди, чиї сподівання не зруйнував навіть двадцятиградусний мороз? Вони звичні чекати, але, звикаючи, встигли багато чого передумати, переоцінити і зробити. Навіть розмови про федералізм, до яких часто вдаються захисники режиму, і відповідно загроза розколу країни, навіть відчутна ескалація насильства та збільшення напруження в суспільстві, навіть безглузде провокування неспокою і страхів уже не в силі змусити людей покірно чекати на добру ласку милосердного пана президента.
Вогнехреще на Грушевського багато що змінило. Кров, що зросила замерзлу київську землю, назавжди перегорнула сторінку рабського періоду історії українців. Вони більше не бояться крові, вони готові нею заплатити за щось більше, ніж існування. Дивовижні приклади жертовності та героїзму, виявлені за кілька днів протистояння, без пафосу, змінили і свідомість, і менталітет, і світосприйняття більшої частини суспільства. Жінки, що лупали бруківку на морозі, аби їхні сини жбурляли нею у ворога, дівчата, котрі виносили на собі поранених, юнаки, які під градом куль виштовхували з-під обстрілу чужі машини, рятуючи чиєсь майно, офісний планктон, що звозив на своїх ланосах, лексусах та міцубісі з цілого Києва старі шини, згрібав сніг і зводив п’ятиметрові барикади, бабусі, які тягли каністри з гарячим чаєм на передову, дядьки-трударі, котрі в лютий мороз несли й несуть варту, щоб виспалися їхні онуки, яким ще завтра воювати, і, нарешті, ці онуки-студенти, що, закинувши якнайдалі планшети, пригощали «коктейлями» охочих і не гірше від хрестоносців орудували палицями, щитами та катапультами, більше ніколи не стануть такими, як були. Та й людина, яку все ще іменують президентом, також не стане. Кров зрівняла і змінила всіх.
4 лютого добіг кінця термін ультиматуму, який висунула бойова частина Майдану владі. Жодної з вимог, ні простих, ні складних, не виконано, заручників не звільнено, розв’язки не видно. Влада і далі грається, водить за носа, забалакує, інтригує і бреше. Опозиція ображається, погрожує і нарікає. Народ мовчить і чекає. Перемир’я триває. Доки – не знає ніхто. Вибухи і стрілянина можуть залунати в будь-який момент. Тож, відлетівши одного чудового сонячного ранку до олімпійського Сочі, Віктор Янукович ризикує не тільки більше ніколи не втрапити до свого кабінету, а й навіки залишитися в гостях у Владіміра Путіна.