У. Т.: Країни, де на початку 1990-х відбувалася люстрація, прагнули очищення від комуністичного минулого. Навіщо вона сьогодні Україні – у прагматичному й моральному вимірах?
– Сьогодні в Україні слово «люстрація» наділяють зовсім іншим змістом. Пам’ятаєте, років вісім тому Юлія Тимошенко йшла до парламенту під гаслом «Справедливість є, за неї треба боротися»? У неї була хороша здатність чітко ловити поточний момент і влучно на нього відповідати. Сьогодні з нею в цьому позмагався б хіба що Олег Ляшко. Отже, тоді Тимошенко вдало підмітила, що справедливості в нас, на думку самих громадян, практично немає. За останніх вісім років ситуація не покращала. Суспільство щораз очевидніше ставало несправедливим у різних аспектах: економічному, доступу до ресурсів, можливостей самореалізуватися, впливати на публічні процеси, висловлювати власний погляд. Гіршою ситуація є, схоже, в Росії і Таджикистані.
Я згадав про це, бо суспільство України відчуває тотальну несправедливість у всьому й чекає будь-яких, часто кровожерливих, інструментів відновлення чесності. Якщо пригадуєте, активісти партії «Воля», котрі зараз лобіюють законопроект про люстрацію, використовують як візуальний символ цього процесу гільйотину. Мені невтямки, чому знак саме такий, нехай навіть стилізований під тризуб. Нині проштовхують ідею, що чистка – це механізм обезголовлення тієї частини суспільства, яка, на погляд решти, несправедливо привласнила ресурси або контролює їх у своїх інтересах. Таким чином, сьогодні люстрація зводиться до бажання громадян відновити справедливість у спосіб, на їхню думку, найприйнятніший. Влада вбивала українців задля збереження режиму. У відповідь вони готові убивати владу, тільки не в банальному фізичному сенсі (хоча, гадаю, і в цьому теж), а знищуючи шанси можновладців на утримання керма. Відсторонити від посади, заарештувати, вислати – щось на кшталт цього. Люстрація сьогодні перетворилася на процес помсти. Але це не засіб посадити сусіда, який порушив межу на 2 м, а нагода усунути корупціонерів на місцевому рівні, які псують життя всім, а не одній конкретній людині.
У. Т.: За якими критеріями відсіювати тих, хто має підпадати під процес люстрування?
– Ми в Transparency International під люстрацією розуміємо перезавантаження системи таким чином, щоб найбільш гідні люди вкладали свої сили, вміння й талант у максимально швидкий та якісний розвиток держави з належною компенсацією їхніх старань. Отож критеріїв люстрування три. Перший – доведена участь у корупційних діяннях. Щодо будь-якої публічно помітної особи може існувати підозра в корупції. Якщо є такі доведені факти, то людину має бути відсторонено від посади взагалі без права поновлення.
Читайте також: Анатолій Толстоухов: «Люстрація розколює суспільство»
Другий критерій – це професійна непридатність. У нас є купа гідних співвітчизників, які по 20–30 років залишаються на одній і тій самій посаді, але, якщо запитати, в чому суть їхньої роботи, то відповість заледве третина. Нам потрібні професійні кадри, які розуміються на тому, що роблять. Третій критерій – причетність до злочинів проти прав і свобод людини. Йдеться про розгін Майданів, затримання без належних причин тощо. Якщо хтось колись хоч раз спокусився начхати на закон і гнобити людину, то навіть під прикриттям нового шалика, партійного значка чи вишиванки він не змінюється. І це рано чи пізно проявиться. Названі критерії слід застосовувати безвідносно до партійної належності. Комуністам-от ніщо не заважає назвати себе послідовниками Че Ґевари й формально не підпадати під дію закону про люстрацію. Ідеться не лише про чиновників у розумінні працівників Кабміну чи АП, а й про будь-якого публічного службовця, який надає послуги від імені держави. Це можуть бути освітяни, медики і т. ін.
У. Т.: Що ви робили б на місці урядовця чи депутата, якому загрожує люстрація і який хотів би саботувати люстраційний процес?
– Максимально нечітко сформулював би її критерії, щоб завжди можна було сказати: «Народ, ви самі не знаєте, чого хочете». Окрім того, вкрай забюрократизував би роботу відповідальної інституції. Формування останньої можна саботувати взагалі, але якщо під тиском громадськості її створять, то є шанси зробити так, щоб вона не змогла збиратися, роздути штат до 100 осіб, аби практично нереально було забезпечити кворум. Без нього робота паралізується й сиплеться сама собою. Іще можна якнайдужче ускладнити процедуру збирання доказів, щоб на це йшло по 50 років. Або ж звести сам процес на сміх і глум, запроторивши до першої сотні люстрованих десяток невинних, але таких, що формально підпадають під критерії чистки. Загалом цей процес можна зробити полюванням на відьом. Способів уникнути його також море. Наприклад, добровільно піти в учасники АТО, формально воювати, бо ж захисників Вітчизни не люструють, і героїв – теж.
У. Т.: Якими повинні бути вимоги до тих, хто люструватиме, й тих, хто контролюватиме їх?
– Коли мова про критерії відбору люстраторів, то непричетність до КГБ, ідейність тощо – все це дуже заполітизовані пункти з огляду на поточний політичний момент. Мені важко сказати, яка модель правильна чи неправильна. Без помилок тут не обійдеться, до того ж численних. Але це не означає, ніби треба зупинитись і нічого не робити. Насправді людина, яка погоджується, приносить себе в жертву процесові установлення справедливості, опиняючись в опозиції до решти суспільства. Нею все одно будуть незадоволені. Таких особистостей багато не знайдеш. Це вже сам по собі критерій контролю. Люстратори теж мають потрапляти під критерії люстрації плюс їхнє життя повинне бути максимально публічним. Люди – це досить цікаві істоти, і у світлі софітів навіть останній покидьок хоче поводитися благородно.
Читайте також: Андрій Шевченко: «Люстрація – це не більш як цеглинка в нову будівлю»
Специфічні кваліфікаційні вимоги, купа іспитів на знання законів – усе це потрібне, але не як ключовий принцип обрання люстраторів. Знаєте, Медведчук – персона, яка надзвичайно добре знає Конституцію та закони України, але я не хотів би, щоб він був моїм юристом.
У. Т.: Нині маємо проект закону про люстрацію, який активно лобіюють нардепи від «Батьківщини». Але лобісти не завжди є авторами законопроектів. Отож-бо хто його реальні творці? І чи існують альтернативні документи?
– Текст, який є, подобається не всім, він не ідеальний. Важливо, щоб не нашкодив нинішній напівпопулістський підхід до цього закону. А щодо запитання про авторство, то українське законодавство визначає коло тих, хто має право на відповідну ініціативу. Це нардепи, Кабмін, президент і кілька регуляторів. Хочемо ми цього чи ні, під документом стоятимуть прізвища депутатів: Андрія Шевченка, Юрія Дерев’янка і ще кількох. Ідеально було б, якби ці люди брались і до написання тексту. Знаю, що Дерев’янко та його команда доклалися до роботи над законопроектом про люстрацію, просувають його у ВР і працюють у кулуарах парламенту. Андрій Шевченко, за моєю інформацією, активним автором не був, але завзято його лобіює. Принаймні з тих причин, що йому це питання небайдуже, до того ж воно цікаве медіа, та й вибори не за горами: навіть якщо нічого не буде ухвалено, свої соціальні бонуси він дістане.
Читайте також: Закрита Рада, асоціація і люстрація
Реальними творцями проекту була команда Єгора Соболєва, так званий люстраційний комітет, громадська ініціатива, склад якої може змінюватися. Також до його написання були причетні Українська Гельсінська спілка й Харківська правозахисна група. Плюс півтора місяця тому у ВР відбулася прес-конференція всіх демократичних фракцій, які підтримали цей текст і сказали, що сприймають його як свій. Отже, нинішній варіант закону про люстрацію – це спільний, узгоджений текст, і недолугості в ньому – наслідок компромісу, його ціна.
Альтернативні законопроекти були. Навіть у середовищі люстраційників існувало два погляди. Одні вважали, що Єгор Соболєв не правий, бо хоче максимально інституціоналізувати процес, створивши нацкомісію, яка, по суті, здійснювала б люстрацію. Другі його підтримували. Окрім того, був дуже серйозний альтернативний документ правозахисників. Я розумію їхню увагу до теми: люстрація – це прямий наїзд на права людини. Тож процедуру треба здійснювати виключно в межах закону.