Ви один із тих, хто оприлюднив нещодавно історію про спецоперацію українських спецслужб проти вагнерівців та її успішний злив кимось з вищого керівництва держави. Після цього причетні всіляко намагалися цю справу заплутати. В результаті, станом на сьогодні, уже ніхто нічого не розуміє, а багато взагалі не вірить в цю історію. Ви можете прояснити, що відбулось насправді. І наскільки небезпечно оточенню Зеленського гратися в такі ігри?
– Я можу розповісти те що знаю, але мені невідомі всі деталі. Є інформація від Юрія Бутусова, він описав більш докладно. Я ж знаю, що була така спецоперація. Що її метою було витягнути цих вагнерівців (фактично російських найманців, які виконують брудну роботу для російських спецслужб) на територію України, для того, щоб тут їх затримати. Ідея була в тому, що літак Мінськ-Стамбул, в якому вони повинні були летіти, мав сісти в якомусь українському аеропорту. В останню мить ця операція була зірвана білоруським КГБ, яке отримало відповідну інформацію. І ось далі в мене вже неточно. Скоріш за все, від російських спецслужб, які, своєю чергою, були проінформовані кимось з України. Я не можу стверджувати, що злив стався з Офісу президента. Можливо від керівництва українських спецслужб. Але, враховуючи, що це відбулося останньої миті й вони (вагнерівці – Ред.) вже приїхали й були якийсь час на території Білорусі, то виглядає так, що все ж таки, це сталося з Офісу президента, а не зі спецслужб. Це дуже небезпечно. Бо, схоже на те, що в найвищому керівництві держави, а там можна по пальцях однієї максимум двох рук перерахувати людей які володіли цією інформацією, є зрадник. Хто це, не знаю. Я звичайно не суддя, не прокурор, не спецслужбіст. Я не знаю, але він є. Я зробив відповідне депутатське звернення на СБУ, ГПУ, ДБР з проханням перевірити це і знайти зрадника. Окремо, прошу перевірити Андрія Єрмака, бо він в мене викликає найбільше сумнівів.
Це не перша ситуація коли влада поводиться незрозуміло й не може доступно пояснити суспільству свої кроки та що насправді відбувається. Втім, якщо раніше схожі історії скидалися на пробу пера, то сьогодні може йтися про реальну зраду й колабораціонізм. Як би суспільство мало на це реагувати?
– Думаю, що суспільство мало б вимагати розслідування цих історій, не давати їх зливати і приховувати. Бо те що зараз відбувається мене турбує ще більше. Всі ці заяви СБУ, ГУР, що ніякої операції не було, коли я знаю, що вона була, означають, що вони намагаються щось приховати. Якби вони мовчали, чи щось інше говорили, але вони намагаються приховати сам факт операції, що, на мою думку, є дуже дивним. Бо ж сама по собі операція гарна, елегантна і реально потрібна Україні. Тому найперше, як може відреагувати суспільство, це своєю політичною довірою чи недовірою. Це єдиний шлях, який є. Або, ще є шлях масових акцій. Це ж не перша така історія. Згадайте березень місяць. Мінськ. Так звана координаційна рада, яку підписав той самий Єрмак. Це була остання зустріч в очному форматі в офлайн у Мінську де Україна ставилася на один щабель з так званими «ЛДНР». А Росія на один рівень з Францією. Тоді суспільство відреагувало і, думаю, що це вплинуло. Якщо зараз ця реакція буде, буде якесь розслідування. Я думаю, що потрібно створити якусь парламентську тимчасову комісію. Такий процес у Верховній Раді почався. Якщо набереться 150 народних депутатів, то він буде завершений у вересні, коли Рада після канікул повернеться до пленарної роботи.
Читайте також: Позавчорашні на марші
Якою буде наступна політична осінь? Чи будуть якісь кардинальні, пов’язані із виборами зміни в країні?
– Я не очікую якихось революційних речей. Восени відбудуться місцеві вибори. Це один з проявів демократії. Один зі шляхів, в тому числі виходу пари з суспільства. Тому, я думаю, що все завершиться місцевими виборами. Якими будуть їхні результати важко поки передбачити. Та все йде до того, що чинна влада набере суттєво менше. Їхні рейтинги падають по всіх регіонах України. Втім, є небезпека пов’язана з цими виборами. Це реванш на Півдні та Сході. І це абсолютно реальна небезпека, на жаль. Ми можемо отримати ну не те щоб антиукраїнський, але дуже сумнівний склад обласних рад на Півдні та Сході і це буде виклик для України. А якісь більш серйозні події на центральному рівні, мені так здається, розгорнуться наступного року.
Чи можливо цей реванш, про який ви кажете, спільними зусиллями патріотичних сил якось знівелювати й не допустити?
– Можливо. Але для цього треба об’єднатися, з чим в нас дуже погано. Я можу сказати на прикладі Одеської області. Та й інших областей. Врешті, того ж Києва. У Києві ще можлива дискусія, чи проходять якісь іще проукраїнські партії, крім «Європейської Солідарності». Але якщо ми візьмемо наприклад Одещину, то в принципі, по всіх опитуваннях єдина проукраїнська партія яка проходить, – це «ЄС». Я не ображаю інші партії, лише констатую результати соцопитувань. Ні «Голос», ні «Національний корпус» чи якісь інші партії, не проходять. Тому, мені здається, було б розумним об’єднатися на платформі тієї політичної сили, яка проходить і набрати максимум. Не треба вступати в цю партію. Ніхто не каже всі вступайте в ЄС. Ми протягнули руку і сказали — ми готові висувати ваших кандидатів від нашої політичної сили і давайте формувати спільний список та спільно боротися за результат. Бо чим більший ми наберемо проукраїнський відсоток, тим краще. На жаль, мушу вам сказати, що все йде дуже важко. Якщо взагалі можна сказати що йде. Амбіції переважають, заважають і завершиться тим, що (уявимо собі) якась людина в Одесі захоче проголосувати за проукраїнську партію, голосує за «Голос», ця політсила не проходить і, згідно з виборчою системою голос цієї людини розподіляється між тими хто пройшов. Це означає — ОПЗЖ, «Партія Шарія», «Довіряй ділам»… Тобто практично людина голосує за проукраїнську партію, а фактично, її голос переїжджає до, м’яко кажучи, не проукраїнських партій. Це реальна небезпека і проблема. В мене є ще сподівання не на партійні об’єднання, а на особистості. Що знакові особистості визначаться. Але побачимо.
Серед проукраїнської опозиції побутує думка, що Петро Олексійович, нібито, хоче повернути собі те що він втратив і як мінімум хоче очолити опозиційні сили. А от цього якраз нікому не треба, бо в нього значний антирейтинг… Чи не може бути це небажання говорити пов’язане саме з фігурою вашого лідера?
– Може бути, напевно. Але мені здається, що це все-таки відмазка. Бо, я повторюсь, ніхто не каже: вступайте в нашу партію. Будьте позапартійними, чи призупиніть членство у своїх партіях. Згідно з законом політсила може висувати як своїх членів, так і позапартійних. Друге. Якщо ми кажемо про місцеві ради, то Порошенко ж не буде в Херсонській облраді чи Харківській. Тому, що заважає об’єднатись? Не знаю. Я з повагою ставлюсь до того, що будь-яка партія хоче розвиватись. Це є абсолютно нормальним. І коли мова йде про місто Львів, там нема цієї загрози тож хай всі йдуть, борються, хай себе кожен демонструє. Але коли йдеться про Харків чи Одесу, там ця загроза є. Вона реально відчутна. І тут треба вже визначитись що важливіше. Якісь внутрішні речі, чи все-таки державницька позиція. Коли просто треба не допустити… Бо найгірший варіант, а він теж є теоретично можливий, коли жодна проукраїнська партія не проходить. Жодна. А ми пам’ятаємо з чого все почалося у 2014 році в Донецьку, Луганську і в Криму. Звісно, в Криму вже була пряма військова операція, тому трішки є нюанси. Я думаю що там і не було більшості Верховної Ради АРК, коли вони ті рішення приймали. Там вже було все під контролем російського спецназу. Але в Донецьку та Луганську була реальна більшість депутатів, які голосували за ці ідіотські рішення про референдум, про недовіру хунті, тощо. І я вам скажу, як людина, яка була на той час депутатом Одеської обласної ради. Якби не декілька депутатів, які були на той момент, на щастя, в тому числі я, і зайняли дуже чітку позицію, то невідомо що було б в Одесі. Бо це був абсолютно той самий сценарій. Просто ми його поламали на старті в обласній раді. Але було важливо, що там є ті люди. А якщо їх взагалі не буде? Тому, на місцевому рівні треба об’єднуватись, а коли будуть парламентські вибори рухайте свої сили. Не всюди. В певних таких загрозливих регіонах. А в інших, будь ласка боріться, доводьте своє лідерство, це нормально. В політиці всі борються за лідерство. Але зараз я хотів би побачити в окремих регіонах об’єднання.
Читайте також: Партійний довгобуд
Наскільки ваша партія є сильною в регіонах?
– Що західніше, то сильніша, що східніше, то слабша. Але структури є, вони працюють. Звичайно, не можна сказати, що сильною структурою покрита вся Україна, це буде не правда. Але більша частина покрита. Чітко. Подивіться останні довибори в харківській області де перемогла Світлична, яку підтримали одночасно ОПЗЖ і «Слуга народу». Це ж показово. А хто зайняв там друге місце? Наша Пташник, яка була висунута ЄС. Там дуже великий відрив та все ж. І це Харківська область.
Чи ваш лідер змінився після поразки?
– Безумовно. Він отримав дуже жорсткий урок. Але далі, мабуть краще щоб він сам на ці питання відповідав.
Йдеться про те, чи готовий він, як державник, заради досягнення вищої мети, не лише йти на пролом сам, а розуміючи, що іноді його антирейтинг може зашкодити справі, при потребі відійти вбік, проштовхувати однодумців, працювати більш глобально. Мені здається, що якщо це вималюється, тоді з'явиться шанс змінити цю ситуацію з опозиційністю на протилежну.
– Порошенко – масштабна людина. Для мене це окрема тема. Я поважаю масштабних людей і проблема Зеленського в тому, що він за своїм власним масштабом не відповідає посаді президента України. Просто не відповідає. Далі вже можна розглядати такий, не такий, програма. Але він не відповідає. Порошенко відповідає. І я думаю, що коли він дивиться навкруги, та бачить це поле яке є, він якраз, як масштабна людина, чудово розуміє хто на що здатний. Розуміє, що не так багато тих людей, які в принципі здатні. Щоб не сказати що їх дуже мало. Я думаю, це одна з речей, які на нього теж впливають. Ну і він амбітна людина. Дуже амбітна і це виклик для нього. Сьогодні він робить те що може робити й робить це добре. Він розбудовує політ силу яка захищає Україну робить це в парламенті й поза ним, займає активну позицію. Сам він працює і на зовнішньому фронті й так далі. Він ефективний. А що буде далі які він прийме для себе рішення я не можу прокоментувати.
Ваше прізвище фігурує в соціологічних дослідженнях можливих претендентів на пост очільника столиці, хоч ви самі про це ще не заявляли. Ви йдете в мери Києва?
– Це рішення буде прийматися партією, воно ще не ухвалене. Так я в дослідженнях фігурую, але там багато хто фігурує. Ми маємо політичну позицію. По-перше, ми закликали до того ж самого об’єднання, про яке я казав, і в Києві. Ми бачимо, що якщо об’єднатися з Кличком, то він перемагає в першому турі, а «Європейська Солідарність», як спільний список, отримує більшість в Київраді, чи близько до більшості. Нам здається що це був би відповідальний крок. Тим більше, що маємо великий досвід співпраці з Кличком, були в одній політичній силі. На жаль, він тоді відмовився. Не готовий сказати як зараз, я не беру активної участі в якихось перемовинах, але перемовини ідуть. Найближчим часом ми визначимося. Офіційно висування відбувається між 20 і 30 вересня, але зрозуміло що не треба затягувати аж до цього. Бажано ухвалити рішення раніше. Але на цю хвилину воно ще не прийнято.
Читайте також: Слуги і господарі
Ви доволі послідовно тролите і критикуєте президента та його політсилу. Чи не намагалися з вами якось поговорити на цю тему, зупинити, домовитись, налякати?
– Неодноразово. Мені передавали різноманітні привіти фактично з першого дня. Спочатку казали ну не треба, не діставай особисто його. Потім, коли він до мене підійшов, в той же день він провів (я знаю) спеціальну міні-нараду з силовиками, тема якої була лише одна — це я. Їм дано завдання шукати щось на мене. Вони шукають безупинно. Є окремі люди, чия робота це щось шукати на мене. Ну хай шукають. Я проходжу сьогодні найкращий аудит, що там я міг наслідити по життю. Я спокійно до цього ставлюся.
Не боїтеся, що з вами спробують розібратися фізично?
– Ні. Не боюся. Я їх все-таки не називаю бандитами. Я їх не люблю, не поважаю, але я не буду казати, що це якісь люди кримінальні. Лукашенко, який буде стріляти, чи Путін який буде травити Навального… Це не правильно. Я взагалі певною мірою фаталіст. Якщо не побоявся свого часу поїхати на марш пам’яті Нємцова в Москву і бути там у футболці «Герої не вмирають», то що мені там боятися цих хлопців. Ні я їх реально не боюсь. З точки зору, що вони там щось можуть шукати, ну шукають. З точки зору що вони нападуть, ну це за межею.
Все-таки вірите в їхню людяність?
– Мені здається, що якась межа є. А інакше немає чого робити в політиці якщо цього боятися. Сьогодні я буду цих боятися, завтра тих. Тоді треба просто піти, сидіти дома, виховувати дітей і не займатися політикою. Але я хочу займатися політикою, тому нема сенсу боятися. Тим більше я пережив три спроби організувати на мене замах. Це не те що я там щось вигадую. Це тричі українські спецслужби зупиняли людей, які щось намагалися проти мене зробити. Перші були смішні. У 2014 році вони ходили на антимайдан в Одесі, роздавали якісь листівки, а потім їм дали пістолет, суму грошей і сказали застрльете Гончаренка. Враховуючи те, що один з них був бармен, а інший (мені здається) робітник, то вони самі перелякалися і здалися нашим спецслужбам. Одна річ листівки роздавати, а інша – взяти пістолет і когось застрелити. Це якась смішна історія. Друга історія (через рік) була вже не така смішна. Туди залучили людей, які мали бойовий досвід, пройшли Афганістан. Це була спроба створити в 2015 році так звану Одеської народну республіку. Я там був не єдиною потенційною жертвою. Був список, здається, до 10 людей. Але я був у цьому списку. В них була зброя, гроші і це були люди, які знають, що таке стріляти і вбивати. Вони не самі здалися. Їх, слава Богу, знайшла наша СБУ. Вони потрапили до тюрми, когось із них вимінювала Росія, тобто, це все реальна історія. Ну а третій раз трапився ще через два роки. На 23 лютого голова фракції ОПЗЖ в райраді Лиманського району (це найбільший район Одеської області) замовив моє викрадення. Він збирався мені випалити очі кислотою. І тут знов таки просто пощастило. Він це не міг зробити сам тож знайшов та найняв кримінальників. Але одна справа кримінал, а інша народний депутат. Вони здалися і його здали. СБУ його писали місяць, потім імітували моє викрадення. Він особисто приїхав з кислотою, думаючи, що він зараз здійснить свій намір, але був заарештований. Провів у в’язниці під час слідства 7 чи 8 місяців, а потім в кінці 2017-го Росія внесла його у списки на обмін та виміняла на українських військовослужбовців. Тепер він живе в РФ.
Чим ви йому насолили?
– Начебто, як він пояснював, це особиста історія. Що його син загинув в Будинку профспілок в Одесі 2 травня 2014 року. Але я нікого не вбивав у Будинку профспілок і тому це якась маячня. Враховуючи, що його виміняла Росія, то думаю, тут все очевидно. Це була акція терору з боку спецслужб РФ. Тому після цих історій, що мені боятися Зеленського. Це смішно.
Не так давно українська делегація у Парламентській асамблеї Ради Європи ініціювала декларацію щодо подій в Білорусі яку підтримали Велика Британія та країни Балтії. Це означає, що карантин закінчився і асамблея відновила свою роботу?
– ПАРЄ працює в онлайн режимі, а це такий собі режим. Пленарних засідань немає. В онлайн-режимі працюють тільки комітети. Рішення приймати неможливо, адже регламент ПАРЄ не дає змоги ухвалювати рішення в онлайн режимі. Весняна і літня сесії вже не відбулися. Наступна має бути в жовтні. Сьогодні відкрите питання чи вона буде. Відповідь з’явиться на засіданні постійного комітету яке відбудеться у вересні. З приводу декларації. Українська делегація дійсно запропонувала декларацію, але це просто заява, яку хто захотів, той підписав. Втім є й друга історія. Ініціатива проведення спеціальних дебатів по Білорусі. Не знаю як там вся українська делегація, але я її підписував разом з фінами. Дебати, на нашу думку, мають пройти під час засідання цього постійного комітету в вересні. Це, знов таки, не передбачає прийняття рішень, бо для цього потрібна сесія, але потреба хоча б обговорити це питання на посткомі.
Це схоже на спробу спрацювати замість офіційної влади, яка зайняла доволі незрозумілу позицію стосовно подій в Білорусі?
– Ну хоча б так. Хоч зайняти якусь позицію. Я маю честь очолювати міжфракційне об’єднання за демократичну Білорусь в українському парламенті. Такі ж об’єднання є в польському і литовському сеймах. Ми координуємось, спілкуємось. Ми робили заяву прямо наступного дня після виборів у понеділок 10 серпня. Я, як один з авторів, зареєстрував проект постанови про невизнання виборів в Білорусі. Але ми бачимо, що наша влада просто впала в ступор. Є російська позиція привітати Лукашенка і допомагати йому. Є позиція цивілізованого світу, що вибори сфальшовані і Лукашенко сьогодні диктатор. І є українська позиція, яка ні перша, ні друга. Ми не вітаємо його, але і не називаємо речі своїми іменами. Що вибори сфальшовані, що ми їх не визнаємо. Хоч це дуже дивно, враховуючи, що ми обрали собі шлях євроінтеграції. Ще до рішення саміту ЄС це можна було якось пояснити. Але після того, як Європа чітко визначилась — ми мовчимо. Це дуже погана історія, яка мене дуже непокоїть. Ну це на жаль Зеленський. Він за рік так нічого й не навчився. Не став ані дипломатом, ані державним діячем. Живе у полоні якихось власних незрозумілих історій, та й все.
А в нас взагалі є зовнішня політика крім нормандського формату і мінських перемовин?
– Хороше питання. Я її не бачу. Зовнішня політика це ж якесь просування власних інтересів. Де воно відбувається? Я цього не бачу. Як не бачу якоїсь ґрунтовної реальної послідовної зовнішньої політики від України.
Які зараз позиції української делегації в ПАРЄ після повернення Росії?
– Ми працюємо. Була пропозиція покинути асамблею, але я одразу сказав що це позиція погана. Ви поїхали та й поїхали. ПАРЄ це майданчик. Його рішення є політичними. Трішки юридичними. Адже ними керується в своїй діяльності Європейський суд з прав людини. Але все-таки, в першу чергу, Асамблея це політичний майданчик. Якщо ми його покинемо і залишимо на поталу Кремлю, то Росія скаже супер, дякуємо, молодці і буде там лити свою отруту. Тому важливо там бути. І врешті, таке рішення й було прийняте. Прийнято, правда, знов таки, дурнувато. Ми пропустили жовтневу сесію. Замість того щоб відразу визначитись і їхати, була зайнята якась незрозуміла позиція. Ми в жовтні не поїхали, а в січні поїхали. Це як історія з Білоруссю зараз. Ну якщо вже не їхати, то ОК — робимо демарш, грюкаємо дверима. Тільки це вже треба робити до кінця. А який сенс в жовтні грюкнути, щоб в січні тихенько повернутися? Я казав одразу що треба було їхати в жовтні. Ми втратили багато позицій: комітети, доповіді.
Ще кілька років тому голос української делегації звучав в ПАРЄ набагато впевненіше. Чому стався такий суттєвий відкат?
– Тут є три речі. Певна втома від України та українського питання. Її в 2015-16 роках ще не було. Друге – тоді була, як мені здається, дуже потужна делегація. Зараз вона не така потужна. І третій момент – нам допомагав тоді і президент, і все зовнішньополітичне відомство. Ми неодноразово, коли бачили, що в нас складне становище в ПАРЄ ініціювали зустріч з президентом Порошенком і він з нами зустрічався. Ми казали — в нас проблеми з Німеччиною Францією. Він дзвонив Меркель, Олланду. Він включався в це. Я тоді більше опікувався Францією. Був співголовою групи дружби Україна — Франція і навіть по лінії ПАРЄ з ними більше працював. То ж постійно був на контакті з паном Клімкіним. Ми разом їздили з в Париж на зустрічі. Тобто це була системна робота, в якій ПАРЄ, була одна з важливих складових. Коли ми в червні 2019 року побачили, що в нас проблеми в ПАРЄ, а вже був інавгурований новий президент, ми запросили зустріч із ним, але він з нами не зустрівся. Ну а далі все закінчилось як закінчилось. Не може просто делегація, з просто депутатів, переламати тренди, які йдуть від перших осіб держав, якщо до цього не долучається безпосередньо голова дипломатичного фронту українського президента. Ось і все. Тому і наша позиція в ПАРЄ суттєво ослабла.
Що являє сьогодні українська делегація, що це за організм?
– Минула делегація, на мою дуку, була міцніша й сильніша. Хоча, нічого не заважає набути досвід новим колегам. Вони можуть це зробити. І деякі, я бачу, хочуть навчатися. На жаль, зараз все перервалося тож є проблема. Але все одно, вони є заручниками такої своєї непевної позиції по всіх питаннях. Нещодавно ми в Раді голосували резолюцію по Другій Світовій війні й «Слуги народу» не змогли дати потрібні голоси. Сьогодні деякі з них вітають Лукашенка з перемогою. Тобто, вони не можуть зайняти якусь чітку жорстку позицію, тому що її немає на рівні їх політичного керівництва. Тому, окремі нормальні люди від СН, а вони є в делегації, є заручниками такої невиразності, якоїсь ніякої зовнішньої політики, яку провадить президент Зеленський. Плюс до того, в делегації ще є (вони й тоді були) представники ОПЗЖ які взагалі голосують за Росію.
Але при всій цій невиразності, президенту та його оточенню вдається тримати усіх цих людей вкупі, втілюючи їх руками, якісь свої забаганки. Багато хто думав, що ця компанія розлетиться дуже швидко, але цього не сталось. Що їх об’єднує і тримає? Лише бажання бути при владі?
– Ну це велика частина того що їх тримає. Більшість із них ніколи не були б в парламенті, якби не Зеленський. Вони це самі чудово розуміють. Плюс, тут є ще й елемент звичайної вдячності. Сьогодні вони мають можливість на щось впливати, а завтра будуть її позбавлені. Також, вони чудово розуміють, що на нових виборах вони не пройдуть. Шанси цих конкретних людей дуже малі. Тому, розвалити все не маючи особливих шансів, це певною мірою, суїцидальний акт. Ну і ми ж чули про конверти та гроші які роздають. Це казали колишні їхні депутати. Я не знаю, не бачив, але коли це правда, то це також аргумент. Врешті силовики. Хтось боїться. Не всі готові до того, що по них будуть зранку до ночі щось шукати. Ну і ще один важливий момент про який варто пам'ятати. Їх ще тримає особистий рейтинг Зеленського. Звичайно, він не має тих 70 відсотків (був момент), але свої 30-33 йому всі опитування демонструють. Тобто, він зараз впав до рівня першого туру й зупинився. Нижче не падає. Думаю, що коли Зеленський впаде нижче 20-ти, тоді процеси розпаду стануть більш активними.
В чому феномен рейтингу Зеленського? Можливо пояснити чому його обрали, але чому при всіх його зашкварах, його досі готові підтримувати? Це що масовий психоз?
– Ми можемо хіба висувати якісь теорії. Думаю що тут багато речей поєднані. Чому люди голосували за Зеленського? Вони не хотіли старих політиків. Зараз якщо ви візьмете опитування, там є всі ті політики плюс Зеленський. Напевно для якоїсь частини суспільства він набрид ще не так сильно, як ці політики. І воно для них все одно якось свіжіше. Друге. Звичайно, ми маємо справу з певним феноменом. Він має якусь аудиторію, яка, мені здається, просто його любить і готова пробачити багато чого тільки тому, що він хороший хлопець. Я не буду обговорювати хороший він хлопець чи ні, але виходить так, що цих людей не лякає, що хороший хлопець — не професія. Врешті може ще питання в часі. Спілкуючись з людьми, я часто чую – «так команда погана, але дайте йому ще трішки часу». Я тому і думаю, що наступний рік буде багато в чому визначальний. Зараз оцей кредит довіри ще є, але він зникає на очах і, можливо, скоро його не буде. Та все це припущення. Факт у тому, що рейтинг його впав сильно, але при цьому, він найпопулярніший політик в країні, й на цьому він сьогодні тримається.