– Коли ви познайомилися з Олександром?
– На початку війни наш розвідувальний батальйон був укомплектований на 30%. Поповнювали особовий склад у липні 2014 року за рахунок третьої хвилі мобілізації. Я, Сашко Колодяжний – прийшли в батальйон саме в цей час, там і познайомилися, звідти розпочали службу.
Мене призначили командиром взводу, оскільки я мав за плечами військову кафедру і офіцерське звання. Кол був у моєму підрозділі простий боєць. Він зразу не виділявся, адже там зібралася чимала колоритна група. Проте потім сталася ситуація, яка привернула мою увагу до Кола. Десь через тиждень, як він був мобілізований, в наметове місто, де ми були розташовані, приїхали молоді люди. Один з них сказав, що шукають Колодяжного. Я дав команду, щоб знайшли Сашу. І перша моя думка була така: «Алкоголік, втік з дому. Тепер його шукають». Адже тоді справді були хлопці, які зловживали алкоголем. Проте все виявилося набагато простішим. Кол не вживав алкоголю, він просто пішов на війну і майже нікого з рідних не повідомив.
Читайте також: Про що говорить син загиблого розвідника
– Як уперше пішли з Колодяжним у розвідку?
– Нашу роту розділили на кілька частин і відправили на різні позиції. Тоді все робилося поспіхом. Адже на вулиці був кінець серпня 2014 року, всі думали, що Росія просуватиметься далі. Нами затикали всі діри. Тому в перших бойових операціях ми з Колом не брали участі. А вже в жовтні, ми працювали разом в районі Красногорівки. Саме там Сашко отримав неофіційне звання – «совість взводу». Деякі хлопці поступали не завжди по правильному, якби то всім хотілося. Але ж війна ніколи не буває справедливою. Проте Кол ніколи не брав участі в нехороших справах. Він не дозволяв і просто намагався заборонити будь якого роду подібні дії.
Перший з ліва – Старий. Крайній праворуч – Кол
Перший раз вийшли на шахту Челюскінців. По залізниці, ми дійшли до спостережника ворога, провели розвідку. Хоча в реальності ніхто не знав, куди цю інформацію передавати. Він завжди поспішав . Ми з ним багато говорили про це, але винити зараз немає кого. В 2014 році ми зібралися зовсім різні. Саша – торговий представник, я – юрист. Ми мали бажання воювати і кожен якусь свою підготовку. Проте професійно розвідників на той час ніхто не готував. Чому я до цього часу живий? Тому що завжди боюся, мені – страшно. Я намагаюся десятки разів обдумувати свої виходи. Сашко строкову службу служив десантником, тому в нього зберіглася «борзота», притаманна його роду військ. Він десятки разів виходив на операції з різкою вдачею і доля його милувала. Крайній його вихід, став для Сашка останнім.
– У 2014 році 74 розвідувальний батальйон брав участь в боях за ДАП. Про ці події уже ходять легенди. Що ви можете розповісти про них?
– Десь в середині жовтня наш батальйон зібрали в Кураховому. І там оголосили, що набирається група в складі 21 людини для ротації в Донецький аеропорт. Де уже перебували десантники з 79 і 25 бригади ЗСУ і їх потрібно було прикривати. Група зібралася, але тоді на летовище ніхто не потрапив. Ми хотіли, щоб поїхав суто наш взвод, який уже був достатньо злагодженим. А нам пропонували збірну «солянку».
Проте в наступну ротацію, я сам підійшов до тодішнього заступника командира батальйону і запропонував, щоб ми поїхали в аеропорт. Було узгоджено всі деталі і вкінці жовтня ми приїхали в аеропорт.
Сашко Колодяжний
Там ми пережили дуже важкі моменти. Здавалося, що ніхто з нас не повернеться до дому. Я дивився на бійців і бачив в їхніх очах біль. Вони розуміли, що це дорога в один кінець. Але, слава Богу, нам вдалося вижити. Хоча Кол отримав в ДАП дуже важку контузію, він не здався, а продовжував воювати до кінця ротації
Читайте також: Пам’яті Мар’яна Корчака(Хитрого)
– Аеропорт поклав свій відбиток на Сашка Колодяжного?
– Він усіх змінив, хто в ньому воював. Тим більше Кола. Саша став більш завзятішим. Ми особливо не засмучувалися. Нас чекала робота на різних ділянках фронту. Красногрівка, Авдіївка. Саме там, ми познайомилися з Тенгізом, теперішнім комбатом ДУК. В них тоді був батальйон «Гарпун». В нас був спільний вихід, в якому, на жаль, загинули два бійці з цього підрозділу. Все відбулося на дачах між Крутою Балкою і Кам’янкою.
Сашко Колодяжний йшов перший. Всі розтяжки, які траплялися по дорозі, вони зрізали. Одну залишили, оскільки вона була почеплена на стальному дроті. Тому вирішили проповзти під нею. Коли поверталися із завдання, всі були розслаблені. Шість чоловік переступило, два останніх – не зуміли. Міна, а це була – ОЗМка, вибухнула. Мене з Сашком просто дивом не зачепило.
Повертаючись, ми вирішили забрати з собою одну із мін. Хоча цього не можна робити. Кол нахилився над «МОНкою», почав кругом неї колоти ножом, щоб не було ніяких сюрпризів від росіян. І в цей час зривається міна, яку не переступили бійці. Вийшло так, що я накрив своїм тілом Сашка. В нього тільки виглядала рука, якою він орудував ножом. І нога, на яку він опирався.
Осколки від міни продірявили йому саме цю руку з ногою. Я був в бронежилеті, проте ні один осколок не залетів в мене. Це просто неймовірно. Позаду мене йшов Коля Гриз. Всі осколки від «ОЗМки» зайшли в нього.
Взвод 74 ОРБ перед відправкою в зону бойових. Серпень 2014
– Чи вдалося виконати завдання?
– На той момент, а це 2015 рік, нам ніхто, ніяких задач не ставив. Ми самі все організовували. Так і в той раз. На авдіївських дачах, які ми зараз контролюємо, була баня, де милися окупанти. Ми хотіли зробити там засідку. І цей вихід був підготовчий. Через загибель бійців, ми відповідно нічого не зуміли зробити.
– У Олександра Колодяжного було чимало поранень. Те, що трапилося під Авдіївкою могло бути останнім…
– Позиції «промці» ми спільними силами зайняли майже без втрат. Це потім уже нас утюжили. І крайню позицію – «будинок Павлова», ми утримували як піхота. Через деякий час мій підрозділ вивели. Я підозрюю, що вище командування таким чином хотіло прогнати ДУК «Правий сектор», який займав «промку» і утримував потім її. Вони сподівалися, що після нас, «правосєки» самі покинуть ті місця.
Читайте також: Едуард Лобода(Фугас). Пам’яті воїна-універсала
Так ось, повернемося до поранення. Ми контролювали тільки саму «промзону». Ліс праворуч і ліворуч від нас був нічийним. На цьому напрямку стояли підрозділи 58-ої бригади. Вони помалу просувалися вперед, поки їх не зустріли шквальним вогнем. Тоді на початку липня 2016 року, в роботу включився знову наш батальйон.
Ми підтягнули підрозділ Да Вінчі, командира 1- ОШР ДУК ПС. І разом з ним почали просуватися вперед. Мої хлопці йшли по цій місцевості, робили там «секрети», очікували деякий час. Туди приходили бійці Да Вінчі і починали будувати бліндаж. Їхня робота була просто шикарною. За два дні, виростав укріплений пост.
КСП взводу на заводі в Красногорівці. Жовтень 2015.
Під час одного такого переходу, було дано завдання Колу пройти на метрів сто в перед і розвідати місце наступної позиції. Йдучи туди, він ухвалив самостійне рішення – змінити трохи маршрут. Там Саша наткнувся на російський «секрет». Він вибіг на пагорб, де його побачили окупанти і зразу впав зрізаний їхньою кулею. Вона розтрощила йому кістку на нозі. Кола довго не могли витягнути. По перше, ми не могли зрозуміти, де він конкретно знаходиться. Адже повсюди ліс, стрільба. Заміновані дороги чи можна вільно іти?
Ми думали, що це кінець. Але Саша вижив! Мало того, в 2017-му він приїхав на фронт, шкутильгаючи, обпираючись на палку. Я подумав: «Все, буде він головним сержантом роти, слідкуватиме за пацанами».
Пізніше, Кол напросився на вихід з нами. Він ішов обпираючись на палку, з автоматом на плечах. Я думав, що розплачуся, така у нього була сила волі.
Він постійно тренувався, не щадив себе. І до кінця ротації 2017 року, почав бігати, а його кульгавість майже не була помітна.
– Сашу любили і поважали побратими. Багато з них до сьогодні не можуть пробачити собі його втрати. Як проявлялася ця повага в побуті, поза боями?
– Він був просто командиром. І цим все сказано. А бійці реально брали приклад з нього. На війні є різні моменти, коли хтось випиває чи робить якісь інші нехороші справи. Ці хлопці, боялися, щоб про це не дізнався Саша. Вони боялися впасти у його очах. І саме головне, Кол сліпо довіряв їм.
Я приїжджав до нього і говорив: «Саша, подивися, що в тебе коїться»? Він не вірив, не міг зрозуміти, що його бійці вчинили негарно і всіляко захищав їх.
КСП взводу на заводі в Красногорівці. Жовтень 2015.
– Пригадуєте останню з ним розмову?
– Ми поїхали з ним на КСП(командно-спостережний пункт – Ред), оглянули маршрут на карті, обговорили склад групи. Тобто – вирішили усі робочі питання. Колись, ми багато роботи виконували пліч о пліч. Тому спілкувалися часто, я знав про його особисте життя, він про моє.
Цього разу, Сашка теж розказував про свою цивільну дружину Наталю. Давнього друга Вадима. Я запитав його чи не думає одружуватися? Кол відповів, що вже майже готовий до цього кроку. Я відвіз його туди, де вони жили. І все, більше ми не спілкувалися. Тільки в день операції по раціях.
При проведенні операції, Саша трохи змінив маршрут, який був нами обговорений. І це рішення стало для нього фатальним. Вони мали іти асфальтом, щоб вберегти себе від мін, а не переходити на ґрунтову доріжку. Ми знали, що там міни стоять, проте Кол чомусь звернув з асфальту. Я думаю, але це моє таке міркування, він просто захотів сховатися у кущах, які там повсюди росли. Хоча це питання теж нами розглядалося напередодні. Позиція, звідки росіяни могли спостерігати за нами, жорстоко прострілювалася нами. Тому, окупанти не могли дивитися за перебігом операції.
– Ви по рації дізналися, що Сашко з Тритоном – «300-ті»?
– Я був неподалік проведення операції. У мене в руках було 4 рації по яких я підтримував зв'язок з піхотою, артилерією, та іншими підрозділами. Мені передали, що в нас 300-ті. Це не біда по великому рахунку, операцію ніхто не відміняв, тому вона продовжувалася. Я запитав хто і характер поранення, але мені ніхто не відповів. Потім передали по рації, що у нас другий 300-тий і сказали, що один з них – Колодяжний.
Цемаха вивели все-таки по тому маршруту, по якому планували спочатку.
– Ви володіли інформацією, кого ваша група має зустріти?
– Ні, я не ставив зайвих питань. Просто запитав певних людей чи значущий цей об’єкт? І чи можна його ліквідувати, якщо щось піде не так. Мені сказали, що потрібно доставити його живим. Уже потім, коли Цемах опинився в руках важливих людей. Я знову запитав у них, на скільки це важливий персонаж? «Дуже важливий. Просто неймовірно важливий» – відповіли мені.
Наша роль в переведенні цього терориста невелика. Все обернулося для нас жертвами – це факт. Але основні герої і неймовірні професіонали – це ті хлопці, які вели Цемаха через тимчасово окуповані території. Потім переправляли через російські позиції. Я знаю не багато подробиць з тої операції. Проте з того, що мені відомо, я можу зазначити. Не кожен може зробити те, що зробили наші розвідники. Вони просто сильні воїни.
Коли хлопці витягнули Сашка, я оглянув його і подумки попрощався з ним. Надто серйозні були в нього рани. Проте потім, коли він лежав в лікарні, мені почали телефонувати і говорити, що Колодяжний житиме. Після того, як Сашка перевезли в Київський госпіталь. Волонтери телефонували і казали, що з ним все важко. Я тоді говорив: «Друзі, давайте визначайтеся уже, що говорити. А не вигадувати різні історії.» Хоча між собою, ми жартували, що Сашко знову повернеться до нас, як тоді, коли бігав з ціпком.
Проте одного дня, мені повідомили, що Кола більше не має з нами.. Він помер, не приходячи до тями.
– Ваша позиція стосовно передачі Цемаха Росії?
– Я категорично проти, щоб міняти таких людей. Тут не має значення, що загинув Кол, поранений Тритон. Навіть те, що Цемах володіє інформацією по збитому малайзійському «Боїнгу», теж немає значення.
Важливо те, що наші хлопці, які проробили таку важливу операцію розуміли, якої ваги цей свідок. Таких не потрібно міняти. Саме тому Путін наполіг, щоб Цемаха включили в обмінний список. І наша влада безсоромно повелася на ці умови.
Кожен хлопець знає, якщо хуліган б’є його, а потім каже: «Дай мені жуйку, я тебе не чіпатиму», то це брехня. Він знову битиме цього хлопця і вимагатиме чергову жуйку. Все буде до того моменту, поки хлопець не дасть хулігану здачу. Тому здача Цемаха, відведення військ – це і є капітуляція.
Я розумію, що близько 80% людей у Львові, Києві, Дніпрі раді, що обміняли наших полонених. Вони зроблять вигляд, що нічого не відбулося, коли віддали Цемаха і нічого не відбувається.
Проте є категорія людей, яких об’єднала війна і вони мають спільні цінності, цілі. Саме вони не повинні забувати, що капітуляція, зрада українських інтересів – це удар по них. І смерть Олександра Колодяжного – це теж наша втрата.