Будинок без сходів
Чому я не пробачу того, що сталося? У цій ненависті до «русского мира» в мене, окрім загальних, є дуже глибокі родинні причини. Того року моя старша донька закінчила школу. У неї та її однолітків не було навіть випускного вечора, який для кожної людини є символічним переходом у доросле життя. Замість того — термінова евакуація, складання ЗНО в екстремальних умовах, страх за рідних, невизначеність. Дружина з доньками виїхали, а я залишився — тоді це була звична ситуація, коли чоловік брав на себе відповідальність за літніх членів родини, що не хотіли покидати домівку. Але була ще й така психологічна причина: усе розвивалося не миттєво, ситуація підігрівалася поступово. Місто захопили невідомі люди, але ж є світло та вода, працюють магазини — мабуть, протримаємося до звільнення. Десь стріляють, але твій будинок цілий, а без електрики чи мобільного зв’язку ще можна жити, коли звикнеш. Літо — воду можна брати з водокачки, то якось виживемо.
Але люди швидко тікали, коли війна в буквальному сенсі «прилітала» їм на голову. Наприклад, квартира мого друга була на четвертому поверсі будинку № 4 на вулиці Бульварній. Саме там через потрапляння снаряду влітку 2014 року були зруйновані під’їзні сходи, через що заблокувало вхід до всіх квартир. На щастя, ніхто із жителів тоді не загинув, тільки отримали поранення та контузії, але вигляд цього будинку був жахливий. Можливо, з тих фото, які потрапили до інтернету, і з’явився міф, нібито від Слов’янська нічого вже не залишилося. Людям, які спостерігали ззовні, здавалося, що місто зрівняли із землею. До речі, світлин тих часів насправді не так уже й багато: фотографувати на вулицях тоді було небезпечно — легко міг потрапити «на підвал» як коригувальник вогню чи шпигун. Тому здебільшого це були фото й відео відвертих відчайдухів або самих окупантів, які використовували цю інформацію в зручних для себе цілях. До речі, на власні очі бачив, як за кілька хвилин після обстрілу одного з кварталів на «об’єкт» прибули журналісти російського каналу, що зняли потрібну картину обстрілу начебто з боку української армії. Хоча вона туди навіть за поверховим підрахунком не могла дістати зі зброї, з якої відбувся обстріл.
Читайте також: Іван Коршинський: «На все життя запам’яталися голоси озброєних конвоїрів»
А тоді мій друг знайшов мене й попросив допомогти дістати з квартири, яку він орендував, документи та цінні речі. Потрапити звичайним шляхом не вийшло: сходи були знищені повністю. Тому ми попросили дозволу сусідів з іншого під’їзду, з якими були суміжні балкони, потрапити до квартири через них. Попри те що це було доволі високо, ми з другом успішно перелізли, забрали речі й повернулися назад. Тільки побачивши на власні очі ці руйнування, я усвідомив, на який ризик насправді ми всі наражалися щоразу, ховаючись від обстрілів удома. А ще відчув, що пощастило. Бо війна є війна, вона передбачає руйнування та смерть. Це тільки в кіно герой завжди знає, звідки та чим стріляють, у реальності в цей момент ти просто хочеш жити. Але тактика облоги міста, до якої вдалося українське військо, змусила терористів іти на прорив та не перетворила Слов’янськ на такий собі Грозний, про що кричали тоді пропагандисти. Я вважаю, що таке рішення врятувало місто і його мешканців.
Через півтора року будинок відновили: комісія визнала, що він безпечний і підлягає реконструкції. І хоча відбувалося це не швидко (були постійні конфлікти, чиїм коштом його ремонтуватимуть), наприкінці січня 2016 року мешканці, після того як чиновники урочисто перерізали стрічки, повернулися у свої квартири. Чотири мільйони гривень знайшлося в обласному бюджеті.
Прихована гармата
Коли навколо міста з’явилися блокпости бойовиків, я все одно їздив власною автівкою у справах. Але до одного випадку. Якось мене зупинив чоловік, який був самий на тому посту й без зброї. Не знаю, може, він узагалі там просто грошову данину збирав — часи були такі, «мутні». Каже, зараз буду обшукувати автівку й тебе. Я подивився, що нікого навколо, і дав газу. Але дверцята не встиг зачинити, їх пошкодило бетонними блоками. Одразу здав хлопцям, щоб відремонтували, а потім сховав машину, бо ніхто не знав, чим це могло обернутися. Тому відтоді всі околиці я об’їжджав на велосипеді й бачив все набагато ближче, ніж із вікна автомобіля. Тоді в нас уже не було води, але постійно йшли дощі. Якось бачив, наприклад, як чоловік мився, немов у душі, під водостічною трубою. Місцем збору людей ставали водяні колонки, де спочатку часто відбувались «ідеологічні» битви. Але потім уже всі просто мовчки чекали своєї черги, бо озвучувати власні думки про те, що відбувається, було вкрай небезпечно. Мобільний зв’язок був у кількох точках міста, тому люди спілкувалися наживо тільки з добрими знайомими та рідними.
Читайте також: Мустафа Джемілєв: Влада проводить курс на «зачистку» управлінського корпусу автономії від кримських татар
Неподалік мого будинку є такий собі штучно насаджений гайок, яких багато в нас по степу. Там не було дороги, тільки стежки, що витоптали люди. Якось їхав я по тому лісочку, бачу: попиляні дерева, і прямо до території інтернату, де створили свою базу бойовики, з’явилася доволі широка просіка. Саме звідси виїздила тентована вантажівка, на якій було закріплене якесь знаряддя. Воно було щільно вкрите, ззовні стирчало тільки дуло. Із цієї пекельної машини бойовики гатили по українській армії та околицях Слов’янська, провокуючи наших на відповідь по житлових кварталах. Гармата відстрілювалася з вулиць нашого мікрорайону, звідки позиції українського війська видно як на долоні, та їхала назад у цей гай. Були випадки, коли місцеві жінки відкрито виганяли цих «освободітєлєй» із власних дворів, бо розуміли, що може статися після їхньої активності. Навряд чи це можна вважати проявом патріотизму чи спротиву — інстинкт самозбереження тоді працював майже підсвідомо.
"Нона" веде обстріл з території протестантської церкви, червень 2014
Звісно, наші артилеристи мали координати того інтернату, але жодного разу не відпрацювали масованим обстрілом, бо терористи плідно використовували тезу Путіна про жінок і дітей, за якими ховатимуться російські військові. На території інтернату, в одному з адміністративних будівель, залишалися працівники, тому наказу на знищення бази тоді ніхто так і не дав. А по цій вантажівці стріляли постійно: весь гай був посічений осколками. Утім, наша дев’ятиповерхівка поруч не постраждала: максимум — це пошкоджені вибуховою хвилею вікна поруч. Навіть на початку війни, коли наші військові ще не мали такого досвіду, вони намагалися використовувати зброю так, щоб мінімально руйнувати місто, яке хотіли звільнити. Зараз природа вже загоїла ці рани: зелень заплітає поранені дерева, потихеньку заростає просіка, і вже здається, що тут ніколи не літали снаряди, які несуть смерть.
Читайте також: Чи купується незламність і непідкупність?
Розстріляна вежа
Так сталося, що певний час я мав можливість спілкуватися з бійцями, які перебували на горі Карачун. Не буду зараз придумувати власне героїчне минуле розвідника, тому що моя роль була радше банально інформаційною. І вони, мабуть, мені були корисніші, ніж я їм цікавий. Бо найстрашніше під окупацією було, хоч би як дивно це звучало, не чути пострілів. Ти просинаєшся в тиші й не знаєш: чи військо десь поруч і боротьба триває, чи фронт вже за сотні кілометрів і в тебе немає жодної надії. Тому мої запитання здебільшого були на кшталт «Коли ж уже…». Як розумієте, чітких відповідей ніхто мені давати не мав права, тому це спілкування слугувало психологічним порятунком. Щоб посилити відчуття того, що Україна не кинула нас, я запропонував хлопцям повісити на телевізійну вежу, яка стояла в найвищій точці, великий український прапор. Його точно було б видно в Слов’янську, і для багатьох це стало б справжнім порятунком від зневіри. Але хлопці насварили мене за такі мрії: виявляється, вони вже вішали невеличкий прапорець на технічній платформі, але через потужний вітер, який там цілодобово, прапорець створює дуже гучний звук. «Якщо ми повісимо великий, то через цей шурхіт не почуємо, навіть якщо сєпари впритул підійдуть та підірвуться на розтяжках», — пояснили хлопці, тому я більше й не торкався цієї теми.
А потім, після чергового обстрілу, було пошкоджено стропи з одного боку, і вежа нахилилася. А згодом, наприкінці червня, вона впала — на щастя, без наслідків для бійців. Відновити її після звільнення наших міст було справою радше ідеологічною, ніж практичною. Українське телебачення мешканці Слов’янська чи Краматорська могли ловити майже одразу після деокупації через пристрої Т2. Процес установлення нової вежі був дуже складний, трансляція через неї відновилася лише в грудні 2016 року. Цьому передувала низка скандалів та змін: не вистачало то грошей, то розуміння, що робити, то необхідного обладнання. Зараз вежа, складові для якої звозили з усієї України, височіє на 190 метрів, але її сигнал глушать на окупованій території. А в нас, навпаки, довгий час можна було приймати на звичайну антену сигнал з найвищої вежі в Донецьку, аж поки наші спецслужби не поставили спеціальне обладнання. Понад рік тому сигнал знов з’явився, бо, здається, обладнання наше чомусь вимкнули. Але останні кілька місяців наші знов почали глушити канали з окупованої території. Думаю, це важливо й правильно.
Приварені вагони та збитий літак
У мене є дача, на яку я часто їздив того літа: яка-не-яка городина на тлі порожніх магазинів. А розташована вона неподалік того місця, де в травні відбулися перші протистояння між українськими військовими та населенням, яке не пропускало армію до міста. Там, з-за спин тих «мирних мешканців», убили перших наших хлопців Петра Коваленка та Сергія Панасюка. Зараз на місці їхньої загибелі стоїть пам’ятний знак. А тоді це стало одним із плацдармів окупантів: звідкись притягли тепловозом, а потім за допомогою зварювального апарата до залізничних рейок на переїзді приварили кілька вагонів, щоб унеможливити просування української військової техніки. Уже після звільнення міста я подавав заяву про необхідність розслідування цього випадку, отримав відповідь, що йде слідство, але, як бачите, і за більш серйозні злочини за стільки років мало хто покараний. Потім поруч із залізницею бойовики облаштували ешелоновані барикади, остання містилася майже на звалищі, де були відходи керамічного виробництва. Саме з дачі я спостерігав за нашим літаком, який здійснював аерофотографування. Це для мене було певним символом: над нами літала реальна частинка України! Тому, коли літак збили, а командир Костянтин Могилко — ціною свого життя — відвів машину, що палає, від міста, я відчув величезний розпач та сприйняв це як особисту трагедію.
Демонтаж приварених вагонів. Фото Олександра Беліменка
Уже в червні я їздив на дачу дорогою, яку обстрілювали з обох боків. Кілька разів довелося падати на землю, бо почув не тільки постріли, а й шурхотіння куль поруч. Але такий був дивний час: знаючи, що вся моя дача як на долоні в снайперів, я спокійно перевдягався там у робочий одяг і збирав ягоди та фрукти. Чомусь здавалося, що такий мирний «прикид» — гарантія того, що в мене не стрілятимуть. Насправді тоді обстріли відбувалися не так уже й часто, і точно ніхто не стріляв по будь-якій цілі, що рухається. Але саме там трапився той обстріл, у якому зараз звинувачують в італійському суді Віталія Марківа, коли загинув італійський журналіст разом з російськими супровідниками. Я не можу сказати, з якого боку був обстріл, бо не був свідком тих подій. Але, на мій погляд, історія з обвинуваченням Віталія — яскравий приклад інформаційної війни, яку веде Росія, зокрема й через лобістів в інших країнах.