Суспільство

  ▪   Спілкувався: Василь Ільницький

Іван Коршинський: «На все життя запам’яталися голоси озброєних конвоїрів»

Фото надане автором
Про ув’язнення в таборах ГУЛАГу, національно-визвольну боротьбу на Закарпатті й повороти своєї медичної кар’єри Тижню розповів дисидент Іван Коршинський

Як ви вижили в «Долині смерті»?

 

— Головне в житті — віра. Я відбував ув’язнення в Спаському таборі Карагандинської області (Казахстан), який відомий російський дисидент і правозахисник Алєксандр Солженіцин назвав у своєму творі «Архіпелаг ГУЛАГ» «Долиною смерті». Якось у розмові зі своїм співтабірником — київським хірургом Зозулею — я висловив упевненість, що ми повернемося додому. На що він голосно розсміявся, додаючи: наївний юначе, звідси ніхто не виходить живим! Бо й справді значною мірою до 1955 року так воно й було. Однак Бог милостивий, і я таки повернувся додому, до своєї родини, до коханої дівчини Марії, з якою листувався впродовж перебування в таборах і яка згодом стала мені дружиною, — зумів реалізувати мрію свого життя і в професійній сфері.

 

5 червня 1949 року, коли мені виповнився 21 рік, на самісінькому дні кар’єра, де я з останніх сил важким молотом лупав камінь, до мене, як Боже провидіння, підійшов середнього віку чоловік і запитав: «Це ти студент-медик?». Почувши мою ствердну відповідь, спитав, чи володію угорською мовою і, дізнавшись, що володію, він радо продовжив розмову вже рідною йому мовою. Він дав зрозуміти, що допоможе мені потрапити в лікарню, щоб підлікуватися, а відтак спробує мене залучити до роботи в його відділенні. Така пропозиція дарувала надію вижити. Як з’ясувалося, зі мною розмовляв Йожеф Червені — ув’язнений професор, колишній директор Будапештського психоневрологічного інституту та член парламенту Угорщини. Це була чудова й доброзичлива людина, випускник Оксфордського університету. Він вільно володів дев’ятьма мовами, зокрема й російською. Приблизно за тиждень мене госпіталізували в терапевтичне відділення табірної лікарні, яким він завідував. Поступово, щойно я набрав трохи сил, Червені почав залучати мене до медичної практики у своєму відділенні, де я згодом залишився напівофіційно працювати медбратом.

 

Читайте також: Кароль Модзелевський: «Зерно авторитаризму проросло у свідомості східноєвропейських народів через розчарування режимом ліберальної демократії»

 

1950 року в «Долину смерті» серед нового поповнення «ворогів народу» прибув визначний хірург, заступник міністра охорони здоров’я СРСР, голова радянського «Червоного Хреста» Сєрґєй Колєсніков, якого від репресій комуністичного режиму не порятували ні світове визнання, ні урядові нагороди, ні висока посада. Йому — як медичному світилу — не дали до рук молота, а доручили створити в табірній лікарні хірургічне відділення. Колєсніков та Червені заприятелювали, і невдовзі Червені запропонував Колєснікову взяти мене до себе на роботу. Я вагався, бо ходили чутки, що професор Колєсніков дуже строгий, та, вже працюючи з ним, переконався, що така поведінка була виправданою, вона сприяла взірцевій роботі відділення, зокрема бездоганному проведенню операцій. На його професійну роботу навіть привозили спостерігати лікарів з Карагандинського медичного інституту. Працюючи у відділенні, я виконував функції медбрата, а згодом Сєрґєй Колєсніков став поступово мене залучати до асистування під час операцій. Це була для мене не лише чудова медична школа, а й дарований Богом шанс вижити в «Долині смерті».

 

Ви назвали двох видатних людей, з якими вас поєднало табірне життя. Окрім них, напевне, були ще відомі особистості?

 

— Безумовно! У «Долині смерті» відбували покарання відомий професор Чижевський, професор-мовознавець, співавтор першої української граматики радянських часів Микола Сулима з Харкова, майбутній видатний учений-історик Ярослав Дашкевич, старенький ігумен Жовківського монастиря отець Михайло Пелех, представник знаної і шанованої закарпатської родини Василь Климпуш та інші. Це був справді цвіт нації!

 

Після умовно-дострокового звільнення з табору 1955 року ви були змушені продовжити опановувати медичний фах поза межами України. Чому так сталося?

 

— Проректори Ужгородського державного університету дуже постаралися, щоб після звільнення з табору я не міг повернутися на навчання в рідному виші й навіть у Львові. Хоча завдяки професору Колєснікову, який уже був на волі й очолював Інститут грудної хірургії АМН СРСР у Москві, на руках у мене були дозволи з відповідних міністерств на продовження навчання, однак і це не допомогло. Тоді Колєсніков за посередництвом міністерства охорони здоров’я СРСР попросив ректора Вітебського медінституту Барановича в Білорусі дозволу поновити мене на навчання на другому курсі. На початку мені було дуже важко, адже перерва в навчанні становила вісім років і матеріально я теж не був забезпечений. Певною мірою виручила робота в колгоспі, куди нас, студентів, перед навчальним роком послали збирати урожай. За збирання картоплі отримав гарні гроші, адже, хоч як дивно, я виконував по сім норм.

 

Читайте також: Мустафа Джемілєв: Влада проводить курс на «зачистку» управлінського корпусу автономії від кримських татар

 

Після третього курсу з мене зняли судимість, і я повернувся на навчання до Ужгородського університету, який закінчив 1961 року. У 1963-му став аспірантом при кафедрі госпітальної хірургії УжДУ з прикріпленням до Інституту серцево-судинної хірургії АМН СРСР у Москві. 1967 року, після захисту кандидатської дисертації, працював асистентом цієї кафедри, 1971-го — доцентом, 1972-го — старшим науковим співробітником УжДУ, де викладав різні хірургічні дисципліни. Тут пройшов справжню професійну й життєву школу в лікаря-хірурга, професора Олександра Фединця, під керівництвом якого став кандидатом медичних наук. Упродовж 15 років керував доцентським курсом дитячої хірургії, підготував близько 100 наукових робіт, з яких понад 80 опубліковано.

 

Що найбільше закарбувалося у вашій пам’яті з часів ув’язнення?

 

— Спогадів багато, але на все життя запам’яталися голоси озброєних конвоїрів, що супроводжували нас на роботу чи з роботи, часто із псами, і їхні команди: «Внимание, колонна! В пути следования в строю не разговаривать и не растягиваться. Шаг влево, шаг вправо — стрелять буду без предупреждения!». Тож не дивно, що й на волі не раз нутром відчував «опіку» працівників служби безпеки.

 

Розкажіть про національно-визвольну боротьбу на Закарпатті, безпосереднім учасником якої ви були.

 

— Ще за угорської окупації нашого краю в роки Другої світової війни ОУН створила на Закарпатті організацію, яка ставила собі за мету боротьбу за державну незалежність України та возз’єднання Карпатської України з Великою Україною. У 1942 році за сприяння німецьких спецслужб членів цієї організації викрили й після катувань засудили до різних термінів ув’язнення, а згодом, під тиском світової спільноти, звільнили. Щойно Червона армія 1944-го звільнила Закарпаття від угорських окупантів, члени цієї організації поновили свою боротьбу.

 

Найбільш організовано та активно цей процес під проводом ОУН відбувався на теренах Тячівського й Хустського районів наприкінці 1944 — у першій половині 1945 років. СМЕРШ та МГБ вдалося викрити організацію, а учасників її проводу піддати репресіям. Михайла Габовду із села Великі Лучки Мукачівського району заарештували та засудили до страти. Помилування він не просив, і вирок було виконано. Михайла Ороса із села Буштино Тячівського району також засудили до страти, але згодом її замінили на 20 років каторги. До страти був засуджений і Михайло Петричка із села Чинадієво Мукачівського району, але він також отримав 20 років каторги. Андрія Цугу із села Малий Березний поранили енкаведисти під час проведення останнього засідання проводу організації в селі Старе Давидково Мукачівського району, і від отриманих ран він помер. Івана Немеша із села Вонігово Тячівського району засудили до 20 років каторги. Голова проводу Дмитро Бандусяк на псевдо Косар разом з побратимом з Галичини після розстрілів у Старому Давидкові спробував дістатися до Галичини. У селі Присліп Міжгірського району їх вистежили. Оперативники МГБ оточили сарай, у якому оунівці зупинилися на перепочинок, і запропонували їм здатися. Однак патріоти на співпрацю з окупантами не пішли. Після перестрілки Дмитро Бандусяк підпалив сарай і застрелив себе.

 

Читайте також: Чи купується незламність і непідкупність?

 

Усіх інших учасників організованої національно-визвольної боротьби на Закарпатті наприкінці 1944 — на початку 1945 року було заарештовано та піддано політичним репресіям, вони отримали різні терміни ув’язнення в таборах ГУЛАГу. Чимало з них назавжди залишилися в холодній сибірській землі на вічний спочинок. Усі ці факти сьогодні доступні для вивчення в матеріалах, які зберігаються в Закарпатському обласному архіві.

 

Сьогодні ви відзначаєте свій 92-й день народження. Як вам удається зберегти сили після всіх випробувань?

 

— Так, моє життя було «щедрим» на різні випробування. Одне з них я пережив у розквіті сил, коли вже працював в університеті й коли мені було за 40. Чотири роки поспіль пізньої осені мене доймали хворобливі явища, яких не міг позбутися впродовж чотирьох — п’яти місяців. Ні я, ні мої колеги-лікарі не могли зрозуміти причини такого стану. Кожні три години піднімалася температура, тахікардія, мучила слабість, рясне потіння. Усе навколо дратувало. Чим мене лише не лікували! Професор Фединець привіз із Будапешта найсучасніші антибіотики — і це не допомогло. Тоді мій друг професор Іван Мешко, який часто мене навідував, запропонував спробувати лікуватися голодуванням. Нелегко я погодився на його пропозицію, бо був дуже виснажений, але він зумів мене переконати, а для цього ще й сам почав зі мною голодувати. Додам, що із так званою розвантажувально-дієтичною терапією я був знайомий ще зі студентських років, чому сприяло ознайомлення з дослідженнями цього методу лікування різних хвороб таких всесвітньовідомих учених, як Суворин, Брег, Ніколаєв, якими я захоплювався. І, уявіть собі, вже на четвертий — п’ятий день голодування всі прояви хвороби зникли. У подальші роки я вже не чекав листопада — грудня, а завчасно голодував по 10–12 днів. І недуга відступила назавжди. А ще переконаний, що дуже важливо дотримуватися душевної рівноваги, жити позитивними емоціями, радіти життю й фізично працювати на свіжому повітрі. Я люблю садівництво, захоплююся хоровим співом.

 

-------------------------------

Іван Юрійович Коршинський народився 5 червня 1928 року в селі Буштино Закарпатської області. 1945 року заарештований МГБ за участь в антирадянському спротиві. Після звільнення 1947 року вступив до Ужгородського медичного університету. 1948-го ув’язнений вдруге за «контрреволюційну пропаганду», покарання відбував у Карагандинській області в таборі особливого режиму. Після звільнення поновив медичну освіту. 1967 року захистив кандидатську дисертацію, 1969-го обійняв посаду доцента на медичному факультеті Ужгородського державного університету. У 1994–1998 роках — депутат Верховної Ради ІІ скликання. Очолює Закарпатську крайову організацію політв’язнів і репресованих.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.