Оксана Пашко про неявне літературознавство в Україні 1920-х років

1920-ті роки в Україні були часом інтенсивного розвитку гуманітарних наук: формувалися нові наукові осередки, активно обговорювалися методологічні підходи до вивчення літератури. Подальші репресії, вимушена еміграція та втрата архівів створили численні прогалини в наших знаннях про цей яскравий період.

Відновити перервану спадковість української науки про літературу спробувала літературознавиця Оксана Пашко. Вона закінчила Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, у 2015 році здобула ступінь кандидатки філологічних наук в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України і відтоді викладає на кафедрі літературознавства ім. В. Моренця Національного університету «Києво-Могилянська академія». У 2022–2025 роках була стипендіаткою Philipp Schwartz Initiative Фонду Александра фон Гумбольдта. Учасниця дослідницького проєкту «Europäische Zeiten/European Times. A Transregional Approach to the Societies of Central and Eastern Europe» (EUTIM II) в Європейському університеті Віадріна (Франкфурт-на-Одері, Німеччина). 2025 року у видавництві «Дух і Літера» (серія «Постаті культури») вийшла друком її монографія «Неявне літературознавство в Україні 1920-х років».

Тиждень поспілкувався з Оксаною Пашко з нагоди виходу її книжки, що стала підсумком досліджень та роботи з архівами.

— Вичерпна історія українського літературознавства досі не написана — якою вона має бути і які сторінки особливо маловідомі й варті уваги?

— Як і історія літератури, історія українського літературознавства може бути різною. І в інтерпретаційному, і фактологічному планах. Але проблема, і дуже велика, полягає в тому, що зчаста ми не можемо навіть точно з’ясувати роки життя цих науковців. Не просто встановити й сторінки «неофіційної» біографії, тобто не тієї, яка подавалася у відділ кадрів, а що насправді відбувалося з людиною. Приміром, репресії проти одного з найвідоміших українських літературознавців Олександра Білецького лише зараз можна в загальних рисах реконструювати за агентурними справами інших завербованих науковців.

Мене дуже цікавила біографія Бориса Навроцького, автора книги «Мова та поезія. Нарис з теорії поезії» (1925). Він виїхав до Росії у 1930-х і там побудував доволі успішну кар’єру. Але був репресований, тобто його справи в Україні, це означає, що ми ще довго не матимемо змоги дізнатися про те, що з ним насправді сталося. Можу оповісти й комічну історію. Якось мені потрібно було зібрати матеріал для історії англомовної прози в Україні, тут виринуло ім’я Г. Левенсон. Чомусь я була певна, що це чоловік, але виявилося, що це жінка — Ганна Левенсон, дружина Ієремії Айзенштока.

Отже, як і з вивченням літератури, великою проблемою є втрата персональних архівів науковців під час арешту, знищення багатьох інституційних архівів під час Другої світової війни, — в результаті залишається багато «глухих» сторінок. Розумію, історико-біографічний опис — одне з перших завдань цієї гіпотетичної історії українського літературознавства, але тут ще багато невідомого і нез’ясованого.

Читайте також: Хто сформував наше знання про українську літературу

— Ваші приклади — це історії українських літературознавців, що працювали в Радянській Україні, але ж щось відбувалося і по той бік кордону?

— Обмежилася таким прикладами, адже знаю ситуацію в радянській науці краще. Звісно, українське літературознавство як окрема наукова дисципліна, що сформувалося саме в ХХ столітті, має багато різних осередків, розкиданих по всьому світові. Важливо було б відтворити їхню мапу.

У 1920-ті — 1930-ті роки емігранти сформували великі українські інституційні центри по всій Європі. Приміром, 1923 року у Празі було відкрито Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова — там викладав Дмитро Чижевський, свого часу ректорами були Леонід Білецький та Василь Сімович. Або згадаймо ще один важливий празький осередок — Українське історично-філологічне товариство, головою якого був історик мистецтва та політичний діяч Дмитро Антонович. Воно було засновано того самого 1923 року і проіснувало аж до 1945 року. Товариству вдалося згуртувати навколо себе багатьох науковців, постійно робилися доповіді, до роботи залучалися студенти, видавалися праці.

Були наукові центри й у Варшаві — Український науковий Інститут, який у 1935–1939 роках видав 16-томове зібрання творів Тараса Шевченка. Окрема тема — Дмитро Чижевський та осередки славістики, зокрема україністики, в Німеччині, до створення яких він був причетний. Але, звісно, це не повний перелік.

Виникає питання, які школи сформувалися в цих освітніх і наукових центрах, яким чином науковці спілкувалися, перебуваючи по різні боки кордону? Чи таким відмінним було українське еміграційне та радянське літературознавство? Як на літературознавчу думку вплинули ідеї західноєвропейських колег, чи був зворотній вплив — приміром концепції порівняльного вивчення слов’янських літератур Д. Чижевського.

Запитань багато, але бажано було б спочатку описати постаті та осередки.

Читайте також: Як видавали українську класику в минулому столітті

— Жінки-літературознавиці 1920-х років — хто вони й чи були?

— На мою думку, коректніше говорити про жінок-науковиць у сфері гуманітарних наук. У 1920-ті роки розмежування між літературознавчими та історичними дисциплінами було умовним, ще були живі традиції історично-філологічних факультетів дореволюційних університетів. Найґрунтовніше академічне видання 1920-х називалося «Записки Історично-філологічного відділу» Української Академії Наук. До речі, Микола Зеров писав у Київському університеті Св. Володимира роботу не з літератури, а з історії, він досліджував Літопис Грабянки як історичне джерело і літературну пам’ятку.

Знайти докладну інформацію про жінок-науковиць у Радянській Україні 1920-х роках дуже не просто. Тут потрібні кропіткі архівні дослідження. На сторінках наукової періодики можна зустріти багато імен. Дехто з цих науковиць були випускницями Вищих жіночих курсів, приміром, працювали у Харкові, під керівництвом Олександра Білецького та мистецтвознавця Федора Шміта.

Літературознавиця Маргарита Габель — хороший приклад. У 1920-ті вона працювала в Харківському інституті народної освіти (ХІНО, як став називатися Харківський університет), вивчала фольклор, аналізувала «техніку» билин.

Наталя Сирокомська, ще одна наукова співробітниця ХІНО, закінчила Варшавський університет, вивчала романські літератури, у середині 1920-х роках стажувалася у відомого французького літературознавця-компаративіста Ф. Бальденспергера.

Тим, хто цікавиться 1920-ми, думаю, траплялося ім’я Зінаїди Єфимової. Вона листувалася з Миколою Зеровим, який заохочував її досліджувати гротеск в українській літературі.

Нещодавно мені трапилася інформація про Марію Недужу, яка вчилася в Кам’янці, разом з Олександром Білецьким готувала загальний курс української літератури (1930).

Цікава постать Єлизавети Старинкевич. Статтями, підписаними її прізвищем, рясніють сторінки літературних журналів 1920-х років.

Олена Маслова навчалася в семінарі Володимира Перетца, згодом стала дружиною медієвіста Сергія Маслова, у 1920-ті на сторінках «Записок Історично-філологічного відділу ВУАН» у багатьох номерах друкувалася її ґрунтовна робота про італійського політика та історика епохи Відродження — «Життя і літературна спадщина Лодовіко Гвіччардіні».

У цьому ж семінарі Володимира Перетца навчалася Варвара Адріанова-Перетц, яка відома насамперед як дослідниця давньої української літератури й фольклору. З 1914 року переїхала до Петербурга, але до кінця життя спілкувалася з українськими науковцями.

Не забуваймо й те, що Олена Пчілка в 1920-х роках продовжувала друкувати роботи з тогочасних народних легенд у журналі «Етнографічний вісник».

Більш відомі постаті жінок-історикинь. Олександра Єфименкова ще до революції викладала історію України на Бестужевських вищих жіночих курсах у Петербурзі, авторка «Історії українського народу». Вона була близька й до літературних кіл: товаришувала з Гнатом Хоткевичем та Олександрою Судовщиковою (псевдонім — Грицько Григоренко). Про шлях Наталі Полонської-Василенко в науці можна почитати в її спогадах. В еміграції у Відні Надія Суровцова успішно захистила дисертацію з української історії.

Читайте також: Жінка в український дипломатії. Час боротьби за державність

— Тобто багато можна згадати жінок-науковиць?

— З одного боку, так, але ми знаємо про них мало. Часто вони виглядають як авторки однієї статті, одного проєкту. Дуже складно реконструювати якийсь цілісний портрет. Як вони входили в науку, які були їхні можливості та обмеження — усе це уявляємо доволі туманно. Мені здається, якихось чітких обрисів подібної ґендерної інтерпретації історії української науки в нас немає.

Читайте також: Проєкт про ролі жінок у творенні канону української літератури 

— Ви неодноразово говорили про важливість інституцій у становленні українського літературознавства в 1920-ті роки. Якими вони були?

— Щоб відповісти на це запитання, треба згадати деякі історичні обставини. Радянська влада в Україні намагалася від початку зруйнувати стару систему університетської освіти, і 1921 року всі університети було реорганізовано в Інститути народної освіти (ІНО). Це означало, що освітні програми орієнтувалися на підготовку педагогів, а не науковців. Часто в навчальний процес впроваджувався так званий «дальтон-план», до речі, це була американська інновація. Тобто кількість лекцій зводилася до мінімуму, навчання зосереджувалося на семінарах, де студенти мали можливість запитати викладача про те, що вони не розуміли, засвоюючи матеріал самостійно. Олександр Білецький, який був доцентом ще дореволюційного Харківського університету, описував ці тенденції так: «Жодного наукового спілкування. Від історично-філологічного факультету залишилися самі рештки». Можливо, він перебільшував.

Дослідницька робота в ІНО була перенесена на спеціально створені науково-дослідчі кафедри. Їх було небагато, до десяти орієнтовно. Найвідоміші у Києві, Харкові, цікава кафедра утворилася в Ніжині; дві штатні кафедри з історії українського письменства працювали у ВУАН. Щоб якось підготувати студентів до вступу в аспірантуру, запроваджувалися семінари підвищеного типу: у Києві таким семінаром керували Микола Зеров та Павло Филипович, у Харкові — Агапій Шамрай.

Але порівняно з ситуацію 20-річної давнини, коли ще 1905 року боролися за скасування заборонних актів проти української мови, заснування кафедр українознавства в різних університетських містах — це величезний успіх.

— У цих кафедр були свої теми, специфічні напрями дослідження?

— Так, ключові теми були різними, займалися різною проблематикою. Приміром, кафедра літературознавства ХІНО багато зробила для формування теорії читача, для вивчення стилю, жанру, формальних особливостей твору. Унікальною була Ніжинська науково-дослідча кафедра історії культури й мови, там вивчали не лише україністику, але й античну культуру, і ці теми органічно перепліталися. Її керівником був Володимир Рєзанов, автор багатотомного дослідження зі старої української драми. До речі, у ніжинській аспірантурі навчався Петро Одарченко, дослідник творчості Лесі Українки, він ще в 1920-х роках листувався з Оленою Пчілкою, а також Іван Кошелівець, у майбутньому багаторічний редактор журналу «Сучасність» (Мюнхен, Нью-Йорк).

Можна сказати, що в 1920-ті роки відбувається перехід від досліджень історико-літературних до теоретичних.

Наприкінці 1926 року Олександр Білецький у поданні до Укрнауки обґрунтовував важливість створення нового наукового осередку так: «зацікавленість теоретичними питаннями і в середовищі читачів, і в середовищі діячів, які переживають епоху нового Ренесансу української літератури, — величезна. Втім цей інтерес поки що задовольняється недостатньою мірою».

— Ви зазначали у книзі, що велика літературна дискусія, ініційована Миколою Хвильовим, мала вплив і на літературознавство, який саме?

— Так, виявляється, що так. Насамперед йшлося про більшу увагу до методологічних, теоретичних проблем, по суті про повернення від педагогічних інститутів до університетів. До теорії літератури, яка, очевидно, мала бути пов’язана з марксистськими теоріями, радянська влада ставилася з підозрою, особливо в Україні.

Теорія літератури мала формулюватися в центрі, теорію з умовної «периферії» завжди розглядали під мікроскопом.

Саме тому так довго Олександру Білецькому не вдавалося відкрити відділ теорії літератури в Інституті літератури ім. Т. Шевченка, а він намагався це зробити не один раз, зокрема одразу після Другої світової війни.

Читайте також: Впливові літературознавчі поняття: український погляд

— Як літературознавство було представлено у ВУАН та Інституті літератури Тараса Шевченка?

— Думаю, по-різному, і взаємини між академічними осередками й дослідниками при ІНО не завжди були простими. Академічне середовище поставилося з пересторогою до нової установи — Інституту Тараса Шевченка, яка була підпорядкована Народному комісаріату освіти, а це, звісно, передбачало меншу автономію науковців. У Всеукраїнській Академії наук, створеній ще 1918 року за часів гетьмана П. Скоропадського, літературознавчі студії проводилися насамперед за керівництвом вчених старшого покоління — Сергія Єфремова та Агатангела Кримського.

Окрема сторінка — діяльність Київського історично-літературного товариства ВУАН. Протягом багатьох років двічі на місяць там читали доповіді. Скажімо, 1924 року було прочитано 30 доповідей, у 1925 році — 35. Уявляєте інтенсивність наукового життя в напівголодні роки? Більшість доповідей — це класика літературознавчої думки 1920-х років. Академія наук, з її науковою незалежністю, нецензурованими «Записками», була завжди під підозрою у влади, що зрештою і завершилося процесом Спілки Визволення України 1929–1930 років, коли були арештовані провідні українські науковці.

Від 1926 року в Харкові розпочав діяльність Інститут Тараса Шевченка (нині Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України в Києві), його директором був історик, академік Дмитро Багалій, заступником — Сергій Пилипенко, секретарем — Ієремія Айзеншток. І вже з кінця 1920-х років вивчення історії української літератури, збереження письменницьких архівів було пов’язано саме з цим Інститутом, який, до речі, цього року святкує 100-річний ювілей. А вже наприкінці 1920-х років аспірантура Інституту виявилася найпривабливішим місцем навчання для молоді. Добре про це згадував її випускник — Григорій Костюк, який переїхав із Києва до Харкова 1929 року.

На початку 1930-х років в Інституті Тараса Шевченка були різні відділи, тоді вони назвалися кабінетами: теорії та методології літератури, порівняльного вивчення літератур, різних періодів української літератури. Був і такий неординарний відділ — кабінет ударника-критика. Його співробітники консультували з літературних питань робітників, читали їм доповіді, проводили семінари. Такий химерний підрозділ виник у період, коли літературознавчі бригади — групи молодих літературознавців, серед яких часто були аспіранти, — викривали хиби в ідеології та методології професорів. Ідеологічна писанина таких бригад рясно представлена на сторінках журналу «Критика». Це специфічні тогочасні форми наукового життя.

Читайте також: Зміна тезауруса в гуманітаристиці

— Ви чимало згадуєте в книжці про Полтаву, чи можна її вважати неявним осередком літературного життя 1920-х поруч із Києвом і Харковом?

— Безсумнівно, Полтава була одним з осередків тогочасного літературного життя. Хоча назвати Полтаву одним із центрів літературознавства не випадає, адже для цього потрібна школа, потрібні зусилля якогось відомого дослідника, який би хотів сформувати навколо себе наукове середовище, а це дуже не просто. Так сталося в 1910-ті роки в Київському університеті святого Володимира, коли Володимир Перетц, дійсно, створив справжню філологічну школу. Полтава уславлена письменниками ще в ХІХ столітті. Щоб побачити масштаби цього явища, можна просто погортати біо-бібліографічний словник літературознавця Петра Ротача — «Літературна Полтавщина».

Але осередків літературного життя в Україні було дуже багато — про це свідчить хроніка літературного життя в журналі письменницького угрупування «Плуг». У кожному номері там новини про літературні гуртки в найрізноманітниших містах і містечках України. Читаєш — і розумієш, це такі вправи з географії: Умань, Баришпіль (Бориспіль), Зінов’євськ (Кропивницький), Херсон, Мелітополь, Коростишів, Остер, Вінниця, Пирятин, Ніжин, Ічня, Ружин, Кам’янець, Зіньків, Катеринослав (Дніпро), Куп’янськ, Миргород, Лубни, Глухів, Чернігів, Черкаси, Миколаїв, Одеса, Проскурів, Прилуки, Ромни, звісно — Харків та Київ, — і це далеко не повний перелік. Ці плужанські осередки, навколо яких гуртувалися люди, до речі, різного віку, які хотіли стати письменниками — це ще один цікавий феномен тогочасного літературного життя.

Читайте також: Як літературні ініціативи змінюють міське культурне середовище

— Крім Харкова та Києва, де ще ґуртувалися цікаві літературознавчі осередки?

— Приміром, Ніжин і Дніпро. В останньому викладав брат академіка Сергія Єфремова — Петро Єфремов. Його аспірантом був Василь Чапля (Чапленко), він листувався з Миколою Зеровим і написав невеличку книгу — «Сонет в українській поезії» (1930). Про Ніжин я вже трохи оповідала.

Подібна децентралізація стала можливою через помірну бюрократизацію науки. Існувала мережа наукових осередків, зокрема вуанівських, яка підтримувала наукову комунікацію. Така ситуація неможлива вже в 1930-ті роки, а особливо в пізньосталінський період. А в 1920-ті можна жити повсякчас у Полтаві і лише зрідка навідуватися до столиці, відвідувати засідання кафедри, читати лекції, обговорювати плани з публікації статей, — так робив літературознавець і математик Григорій Майфет.

Читайте також: Леся Українка як читачка: інтелектуальна стратегія модернізму

— Ви згадували про теорію читача в 1920-х роках. Хто сформулював ці ідеї?

— На мою думку, теорія читача, що ми зараз осучаснено називаємо рецептивним підходом до вивчення літератури, в Україні теоретично оформилася саме в 1920-х роках. І тут можна було б поміркувати, чому саме в цей період так важливо було відповісти на запитання, де наш читач, хто він, для кого ми пишемо? Думаю, це етап становлення соціології літератури в Україні. Звісно, такі тенденції в дусі часу, це спроба переосмислити літературу як соціальний фактор, вивчати не лише біографію автора чи історію створення твору, а говорити про вплив літератури на реальність, і навпаки. Зокрема, ще в XIX столітті часто досліджували літературну поведінку читачів, приміром, говорили про феномен «боваризму», тобто яким чином читач після прочитання якоїсь книжки конструював свій побут.

Невеличка стаття Олександра Білецького «Про одне з чергових завдань історично-літературної науки» (1922), де він описує різні типи читачів і говорить про читача як учасника літературного процесу, у становленні теорії читача стала ключовою. Хоча типи читачів, що Білецький виокремив, переосмислювали вже його колеги — Ієремія Айзеншток, Павло Филипович, але він сформулював головну проблему, як би зараз сказали — main question.

Найцікавіший тип читача, про якого говорив Білецький, — це читач, який взявся за перо.

Таким чином він характеризував і письменника-початківця, тобто йшлося саме про тих, захоплених літературою людей, які відвідували літературні гуртки, про що я вже оповідала. Але «читачем, що взявся за перо», на думку Білецького, можна назвати і редактора. Таким редактором, що втручався в текст, був свого часу Пантелеймон Куліш — про його видання Григорія Квітки-Основ’яненка писав у 1920-х харківський літературознавець Агапій Шамрай. Важливий «читач, що взявся за перо». І коли ми розглядаємо твори, що схожі на центони, зараз ми б сказали, що в них велика вага «чужого слова», які інтертекстуальні.

Глибоко, хоча часто в бібліологічному вимірі читача вивчали в Українському інституті книгознавства, в окремому відділі — Кабінеті вивчення книжки і читача. Співробітники Інституту співпрацювали з бібліотеками і досліджували смак читача 1920-х років.

Читайте також: Український передвісник рецептивної естетики: Борис Грінченко і його праця «Перед широким світом»

— Чи приділяли увагу давній українській літературі в 1920-х?

— Увага до давньої літератури в 1920-ті роки — це логічне продовження медієвістичних студій, які започаткував Володимир Перетц в Київському університеті, до свого переїзду в 1914 році до Петрограда. Але в Києві залишилися його учні — Сергій Маслов, Олександр Назаревський. Давником був і харків’янин Олександр Білецький, який вивчав творчість Симеона Полоцького.

Володимир Перетц не лише не переривав спілкування з українськими колами, з 1926 року він був дійсним членом Всеукраїнської Академії наук. А в 1927 році створив Комісію давнього українського письменства, члени якої, як і до революції його учні, займалися пошуком старовинних рукописів та їхнім описом, це називали «екскурсіями».

Харківські аспіранти 1920-х років вивчали давній період за працями Івана Франка, Михайла Грушевського, Михайла Возняка. Важливо й те, що історія української літератури велася з Київського періоду, теорія спільної колиски з’явиться наприкінці 1940-х років.

Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії

— Яка роль текстології в той період?

— Велика, на відміну від нашого часу, було розуміння, що текст — це матеріальний рукопис, його хтось десь і якось написав. Часто літературознавство в 1920-х роках асоціювалося або з текстологією, або з історією літератури.

Текстологія також пов’язана з едиційною практикою. Очевидно, що після тривалого періоду заборон саме текстологія в українській літературі набувала величезного значення. Як видавати, за яким рукописом? Де шукати ці рукописи? Це зараз для нас очевидно, що є рукописні фонди Лесі Українки, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Івана Франка, а в 1920-х роках це все лише збирають, описують і видають. Більшість рукописів Лесі Українки зберігається в родинних архівах і ще немає певності, чи видавати її листування. Майже весь архів Франка по той бік кордону, у Львові. Тому логічно, що від 1919 року у ВУАН під керівництвом Сергія Єфремова працювала Комісія для видання пам’яток новітнього українського письменства. Було підготовлено до друку кілька зразкових академічних видань — листування та журнал Тараса Шевченка. Проте були й популярні перевидання класики, з цікавими передмовами, орієнтованими на широку аудиторію. Їх було доволі багато, і готували їх насамперед кооперативні видавництва, не державні.

Читайте також: Тарас Шевченко як читач давньої української літератури

— Але текстологічні проблеми в радянський час завжди співіснують із цензурою, так?

— Так, текстологія в Радянській Україні, на мою думку, явище політичне, завжди пов’язане з цензурою. Що і як не публікується, за якими принципами це робиться, як редагується. За яким виданням ми читаємо твори Тараса Шевченка? Це окрема політична історія, яка не зрідка для укладачів вибраного чи повного зібрання творів Шевченка завершувалася наклепницькими статтями в пресі про викривлення творчості Кобзаря. Велика проблема для тих, хто вивчає період «наших 1920-х», — відсутність рукописів, їх дуже мало, почасти ми вивчаємо лише друковану версію. І ми хіба що гіпотетично можемо говорити, що це фраза автора, а не цензора чи редактора.

— Але текстологією та історією літератури літературознавство 1920-х років не обмежувалося?

— Звісно. Варто згадати компаративістику — статей із порівняльного літературознавства було дуже багато. Я вже казала — відбувалися спроби сформувати теорію літератури. 1920-ті роки позначилися запитом на нову літературознавчу методологію. Згадаю слова академіка Білецького з однієї його доповіді 1944 року: «Поки старше покоління літературознавців захлиналося в цих публікаціях і планах, молоде поставило питання про метод». Але вони не встигли це питання вирішити, почалися репресії.

Читайте також: Чим заповнена літературознавча полиця

— Які наслідки має перервана спадковість нашої науки про літературу? Як відновити спадковий зв’язок із цим пластом спадщини 1920-х?

— Спадковість була насильницьки перервана неодноразово. Це не обмежувалося кількома роками, а тривало десятиліттями. Відбувалися різні ідеологічні кампанії в літературознавстві, арешти, заборони — це все окрема тема для дослідження. Про цю перервність дуже добре сказав Василь Стус у «Феномені доби», описуючи письменників дотичинівського періоду: «Хто доробляв свого віку, бачив провалля зразу ж позаду себе, а той, що тільки-но приступав до роботи, бачив ще провалля під ногами попереду».

Як відновити зв’язок? Може, варто повернути від експресіонізму теорій до нової речевості тексту? До розуміння того, що інтерпретатор не всевладний, що текст може опиратися всіляким химерним теоріям.

Читайте також: Василь Стус як читач: модерна взаємодія з традицією в таборових умовах