Журналіст Роман Чайка пише про затяжне розслідування інциденту під ВР, коли народних депутатів закидали сніжками. «Але як можна було за один день створити таку кількість анекдотів?! Уся країна покадрово дивилася "сніжковий теракт". Навіть дуже вчені лікарі-ескулапи не зможуть пояснити, яким чином сніжка, яка влучила у спину регіоналці Льовочкіній, викликала "струс мозку" у владної дами Горіної? Цікаво буде подивитися на подальшу публічну кар'єру цієї "жертви тероризму й фашизму", як тільки вона з'явиться на світ Божий, адже останні тижні вона очолює хіт-паради й посунула "головну кровосісю" з анекдотичного Олімпу», – пише Чайка, додаючи, що «писаки з сайту головної партії країни спромоглися без жодних знань історії й політології об'єднати в одне ціле «сніг-фашизм-тероризм-нацизм».
«Неадекватна реакція репресивної машини влади лише запускає механізм насмішок та зародження анекдотів. А система БіБіСі – "баба бабі сказала", помножена на миттєвість інтернету – запорука, що система репресій та залякування не досягає високої мети, навіть іменем сакрального 2015 року», – підсумовує він.
В той же час журналістка Ольга Сніцарчук розповідає про свою розмову з правоохоронцями, які запрошували її з’явитись на допит через мітинг під ВР, під час якого депутатів закидали сніжками.
«Ольго Юріївна, доброго дня, печерський уголовний розиск вас турбує, – багатообіцяючий початок телефонної бесіди. Але інтрига розбилася в сніжки. Як пояснив голос у трубці, 2 квітня під ВР був мітинг. І мій телефонний номер потрапив у …наданий оператором список абонентів, рекомендованих для перевірки у звязку з інцидентом. тому я повинна явитися для дачі пояснень і свідчень. Де була в цей час, що робила і що бачила. Пояснила, що як парламентський журналіст працювала УСЕРЕДИНІ Ради. Сніжки бачила на відео. І навіть монтувала. Голос однак рекомендував явитися. Сподіваюся, була переконлива, що моє перебування у будівлі Ради на поцілення сніжками у депутатів не впливає», – написала журналістка.
Журналіст Олексій Мазін пише про некоректне висловлювання російського телеведучого Івана Урганта щодо українців. «З нотою зовнішньо-політичного відомтсва чи без неї, але після такого антиукраїнського випаду, цілком логічним і адекватним кроком було б щонайменше проголошення Урганта персоною нон-грата на українському телебаченні. За власної ініціативи телевізійників. З ефіру належало б зняти всі передачі з його участю, а напарник Урганта Зеленський мав би не лише відмовитися від подальшої співпраці з росіянином, але й покаятися, що взагалі з’являвся в одному кадрі з ним. Одначе для цього потрібно відчувати себе українцем не тільки за громадянством», – написав він
«Переконаний, продемонстрована російським веселуном недолугість аж ніяк не стане на заваді його телевізійній кар’єрі на телебаченні зневаженої ним країни. Так само залюбки, як завжди ніжно і з захопленням висвітлюватимуть його у світських хроніках українські таблоїди», – додав він.
Журналістка "Голосу Америки" Мирослава Гонгадзе пише про вивчення історії України в американській середній школі. «Підручник Світової історії 9 класу американської середньої школи розповідає учням про сталінський терор і Голодомор в Україні, який , як зазначає підручник , був штучно організований Сталіним для контролю над територіями. Рада, що молоде покоління вивчає правдиву історію», – відзначає Гонгадзе.
Журналістка Анастасія Береза відзначає, що МЗС протягом дня не надало інформації, чи постраждали українці під час вибухів у Бостоні. «До двох громадян України, що фінішували на Бостонскому марафоні (Андрія та Валентини) додзвонилися усі ЗМІ країни, і тільки українське МЗС досі не сконтактувало з ними…», – написала вона.
Журналістка Інна Неродюк пише про прорив теплотраси, який сьогодні стався поряд Лаври. «На місці прориву теплотраси питаємо в чиновників,коли буде гаряча вода.Відповідь: "Вже в Дніпрі можна купатися". Завіса», – написала журналістка в Twitter.
Голова Київської міської організації ВГО "Громадянська позиція" Дмитро Мурін ділиться враженнями від перегляду короткометражних робіт молодих українських режисерів у столичному Будинку кіно. «Йшов і думав, як же ми звикли до телевізійної жуйки, і зовсім не бачимо іншого. Ба навіть якби демонстрували, не дивилися б – кіно в нас загалом засіб дозвілля, а не привід для таки напружуючих душу мистецьких рефлексій…», – пише він.
Активіст відзначає, що українське нове кіно про «сірість, мінімум можливостей, притуплення за рутиною справжніх цінностей, побутове середньовіччя, що вбиває людське…» все ж таки має оптимістичні кінцівки. «Вони дуже чесні, ці молоді режисери, дуже пронизливі. І дуже майстерні». – пише він.
Редактор інтернет-порталу "Музейний простір України" Леся Гасиджак ділиться переліком днів безкоштовного відвідування музеїв.
«Переважна частина музейних завсідників не є вже такою заможною. Півроку тому я їхала потягом з відрядження і познайомилася з жінкою, киянкою, яка казала що знає тільки два музеї, які мають безоплатний вхід, і які вона постійно відвідує – бо «іншого дозвілля при пенсії в 1000 грн., живучи сама, дозволити собі не можу»…Саме для таких випадків я зробила моніторинг музеїв столиці на предмет наявності дня безоплатного для відвідання абсолютно всіма категоріями громадян», – пише Гасиджак, додаючи, що згідно негласного правила світової музейної спільноти, 18 травня, в Міжнародний день музеїв – вхід в музей для огляду постійної експозиції є вільним.
Разом з тим, вона висловлює обрурення тим фактам, коли люди середнього чи високого достатку починають зловживати своїм службовим становищем, намагаючись використати свої знайомства з кимсь з музейників, щоб потрапити на той чи інший платний захід не придбавши квитків. «Коли в цій країні нарешті настане час, коли заплатити за вхід, кинути мінімальні гроші у скриньку, купити дві книги для акції зі збору книг для сиротинців, поступитися місцем в транспорті чи порахувати до десяти, перш ніж нагрубити перехожому стане рутиною? (Тільки не треба апелювати до кризи і бідності: iPhone у кожного другого в метро і щоденні черги та доверху заповнені візки з їжею в цілодобових магазинах говорять не про кризу, а про втрату цінностей та «ковбасну психологію»)», – відзначає Гасиджак.
Студент Єгор Стадний пише про неспроможність міністерства освіти залучити до навчання в Україні студентів з ЄС. «Коли міністр Табачник радіє мільярдним інвестиціям від студентів з Туркменістану, Молдови, Росії, Китаю, Індії, Йорданії, Лівану, Пакистану, В’єтнаму, Сирії, Туреччини, Тунісу, чи він усвідомлює, що, як покупці освітніх послуг, вони швидше за все не вимагають провідних освітніх стандартів», – пише він, вказуючи, що студент обирають освіти в Україні, оскільки вважають її кращою від тієї, яку вони можуть здобути на батьківщині. .
На переконання Стадника, збільшення кількості студентів з країн, де діють стандарти, що вищі за українські, може поліпшити рівень українських університетів. «Але постає логічне питання – чи захочуть такі студенти обирати гірші університети ніж ті, що мають у своїй країні? Очевидно, що таких буде обмаль – здебільшого молодь, що хоче повчитись саме в Україні, або ті, хто займається україністикою, наприклад. Це звучить прикро, але іншого варіанту немає – заохотити, наприклад, студентів з Польщі, Чехії чи віддаленіших країн з кращою вищою освітою можуть лише стипендіальні програми. Марно сподіватись, що український уряд започаткує такі програми, натомість набагато вірогідніше, що на такий крок може піти ЄС, в рамках Східного Партнерства чи інших фондів, наприклад, силами програми Erasmus Mundus…«У будь-якому випадку зараз українські ВНЗ можуть розраховувати лише на грошові інвестиції, які, як бачимо, не надто впливають на якість пропонованої освіти. Натомість пошук не лише спроможного заплатити, але й вимогливого студента є не менш важливою складовою боротьби за іноземного студента на світовому ринку вищої освіти», – підсумував він.