Богдан Буткевич журналіст Тижня

Одкровення на кордоні

Суспільство
13 Червня 2014, 15:01

За останній тиждень український кордон на сході став абсолютно номінальним, а в деяких місцях його контролюють терористи, бо прикордонники звідти просто пішли. Взагалі ДПСУ останнім часом не критикує тільки лінивий, та й приводів для того чимало. Головний – за всі ці роки східний кордон України кордоном так і не став і захистити його хлопці в зелених беретах, коли постала така потреба, не змогли. Про те, чому так сталося, Тиждень поспілкувався з мобілізованим резервістом, який потрапив наприкінці квіт­­ня на посилення до одного із загонів на найгарячішому відтинку кордону в Донецькій області. Він вважає винним у катастрофічній ситуації керівництво Прикордонної служби, яке ніколи реально не охороняло кордон.

Про бойові дії

Коли я дізнався у військкоматі, що мене відправляють не в армію, а до прикордонників, то спочатку навіть зрадів. Мовляв, у них і забезпечення краще, і служба зрозуміла. Однак насправді все виявилося не так. На моїй ділянці великих проривів кордону не було. Робилося кілька спроб перейти невеличкими групками, але, як тільки наближався патруль, тікали на територію Росії. Думаю, тут питання в тому, що ми не на стратегічному напрямку, та й місцевість дуже порізана балками, ярами – не надто зручно.

Постійно виникають асоціації з Кримом, де так само казали: тримайтеся, нічого не пояснювали, а потім кинули

Зате в наших сусідів просто халепа, адже в них стратегічний напрямок на Донецьк через Шахтарськ, до того ж усюди рівний, як стіл, степ. Ось там постійні бої. І, треба сказати, рядові прикордонники здебільшого цілком готові воювати, захищати країну, хоча, звичайно, є невеличкий відсоток місцевих, які звикли на цьому робити «ґешефт». Але під Маринівкою, якби не десантура, не відбилися б.

У нас від початку не було ні потрібної зброї, ні наказів. Щоб ви розуміли, в умовах, коли щодня є загроза штурму, нас змушували здавати на ніч автомати – їх залишали лише у вартових (три людини) та в патрулів. А ми порахували: щоб уся застава отримала зброю назад, потрібно щонайменше 20 хвилин. Це при тому, що штурм можуть здійснити й за 5.

Читайте також: In the army now. Суспільство змінює ставлення до військових

Так само ми цілий місяць мали максимум по три ріжки на автомат – це 15 хвилин бою. Понад те, на весь загін не було навіть станкового кулемета та РПГ – тільки ручні гранати. Тобто нам просто пощастило, що до нас не доїхали терористи. Взагалі я не засуджую хлопців із «Дякового», «Бірюкового», «Должанського» (прикордонні пункти в Луганській області. – Ред.), які зрештою вирішили, що краще зберегти особовий склад та зброю й піти. Чи в Луганську. А що коли до тебе приїздить кілька сотень людей із важким озброєнням, а в тебе тільки старий калаш? Чи ще гірше, коли дві доби відбиваєшся, а тобі потім кажуть, що нічого не було (мається на увазі заява міністра оборони Михай­­ла Коваля з приводу дводенного штурму Луганського управління ДПСУ, мовляв, ніякого штурму не було. – Ред.).

Також неприємно було, коли з тиждень росіяни постій­­но ганяли техніку перед кордоном: кілька десятків БТР, гелікоптери літали. Але вже кілька тижнів у нас цілковита тиша. До речі, був цікавий випадок. Росіяни телефонували нам і казали, мовляв, якщо штурмуватимуть, то відходьте на нашу територію – ми прикриємо й випустимо потім у безпечному місці. Саме так сталося на «Должанському»: вони наших до себе пропустили, а потім дали спокійно перетнути кордон в іншій ділянці. У принципі, на рівні особистих контактів, де, зрозуміло, прикордонники один одного прекрасно знають, ніякої агресії немає – вони кажуть, що самі цих покидьків ненавидять, доводиться їх через кордон перекидати чи вдавати, що не помічають. Однак вони ж люди підневільні – наказ є наказ, тому пропускають, хоча останнім часом від них можна почути, що коли буде команда ту наволоч «мочити», то робитимуть це з величезним задоволенням.

Про накази,інформацію та зв’язок

Від самого початку служби ви­никло відчуття цілковитої відрізаності від інформації, допомоги, ходу речей. Коли ми тільки прибули на заставу, виявилося, що нам навіть ніде спати – нічого не було підготовлено до нашого приїзду. Поки небайдужі місцеві не допомогли з карематами, доводилося влаштовуватися на підлозі. У загоні не було телевізора, тож новини дізнаватися було нізвідки. Ми не мали жодного захищеного зв’язку навіть із сусідньою заставою. Коли треба поговорити, то телефонували по мобільному, який може слухати хто завгодно.

Немає в нас зв’язку і з десантниками N бригади, що стоять поруч, хоча їхній блокпост буквально за 7 км від застави. Нормальної розвідки теж не бу­­ло. Фактично ми самі спробували – і вдало – встановити стосунки з місцевими мешканцями, більшість із яких, до речі, ставляться до нас дуже приязно. Коли я їздив до райцентру по їжу та ПММ (пально-мастильні матеріали), то заходив на базар, спілкувався з людьми. Вони ста­­ли доповідати інформацію, і досить часто ми від них дізнавалися більше, ніж із оперативок з управління, які нам щоранку надходять.

Читайте також: Наближаючи перемогу

Найнеприємніше те, що не знаємо, навіщо ми тут. Постійно виникають асоціації з Кримом, де так само казали: тримайтеся, нічого не пояснювали, а потім кинули. Тільки тут так не буде – тут війна. Й ті терористи – це не російські військові, вони вбиватимуть, і не приведи Господи до них у полон потрапити. Ми свого часу з хлопцями домовилися: краще вже останню гранату собі, ніж тому непотребу в руки.

Слава Богу, останнім часом хоч якось координують наші дії з армією, до нас стали приїздити з главку в Бердянську, навіть дали проголосувати. Однак виникає враження, що всі ці роки керівництво тупо набива­­ло кишені, а тепер, коли виникла потреба, нічого не може вдіяти. Бо раптом виявилося, що мобільні загони зовсім не мобільні, що там половина техніки не працює, що люди некомпетентні, що просто їх не вистачає, а раніше всі займалися тільки продажем вигіднішого місця, де можна більше «набарижити» на контрабанді.

Кордон на нашій ділянці не був укріплений, ніяких ровів, нічого. Ми не розуміємо, що коїться навколо, постійно купа чуток і дуже мало достовірної інформації. Керівництво жодним чином не пояснює дій та хоча б приблизних завдань. Знову ж таки місцеві розповідають, що тут роками спокійно всі домовлялися про контрабанду з прикордонниками. Усі знають, де і як можна перетнути кордон. Усі мали частку, ніхто нічого не хотів змінювати.

Про матеріально-технічне забезпечення

Медичне забезпечення на нулі. З медикаментів на заставі довгий час були тільки зеленка та бинти. У районній лікарні вимагали по 600 грн за лікування.

Читайте також: Диверсійна потреба

Дуже весело, коли виявилося, що з кількох дозорних машин на ходу тільки одна, та й то всі деталі й ПММ для неї ми мали діставати самостійно. Є проблема з водою. На заставі працювало зазвичай до 30 співробітників, а тут раптом нас стало вдвічі більше. Мене мали демобілізувати після 45 діб, але термін уже сплив, ніхто нікого не відпустив. Я й не проти, бо хтось же має захищати країну, але все ж хотілося б дізнатися, як маю утримувати родину, одержуючи 1400 грн за місяць? До речі, коли мене мобілізували до ЗСУ, то обіцяли 3000. Теж невелика сума, але все ж таки вдвічі більше від того, що є. Як розумію, проблема в тому, що гроші платитимуть в армії, а я ж потрапив до ДПСУ, яка структурно є окремим підрозділом. Тут свої розцінки, і ніхто нам нічого додаткового не даватиме. Добре, що хоч депутати в Раді здогадалися, що прикордонників теж слід визнати учасниками бойових дій.